Справа №355/1748/18 Головуючий у І інстанції ОСОБА_1
Провадження №11-кп/824/1103/2021 Доповідач ОСОБА_2
02 грудня 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретар ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві кримінальне провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_6 та потерпілого ОСОБА_7 на вирок Баришівського районного суду Київської області від 17 листопада 2020 року щодо ОСОБА_6 ,
за участю сторін кримінального провадження:
прокурора ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,
захисника ОСОБА_11 ,
обвинуваченого ОСОБА_6 ,
Вироком Баришівського районного суду Київської області від 17 листопада 2020 року
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі, з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.
Цим же вироком з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 стягнуто 500000 гривень на відшкодування моральної шкоди та стягнуто з ОСОБА_6 судовий збір в сумі 2118 гривень.
Згідно з вироком суду ОСОБА_6 засуджений за те, що 21 червня 2018 року, близько 11 години 15 хвилин, керуючи автобусом «Mercedes-benz 0303» реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись на 77 км + 85 м. автодороги «Київ-Харків» поблизу м. Березань, Баришівського району, Київської області, в напрямку міста Харків, в порушенні вимог, пунктів 2.3 б),д) Правил дорожнього руху, не був уважним, не стежив за дорожньою обстановкою, не реагував на її зміну, внаслідок чого своїми діями створив загрозу безпеці дорожнього руху, та під час виконання маневру розвороту в напрямку міста Київ, в порушення вимог пунктів 10.1 та 10.4 Правил дорожнього руху, відповідно до яких «перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху», «перед поворотом ліворуч та праворуч, в тому числі і в напрямку головної дороги, або розворотом водій має завчасно зайняти відповідне крайнє положення на проїзній частині, призначений для руху в цьому напрямку» не переконався у безпечності своїх дій та, маючи можливість об'єктивно виявити автомобіль «Mercedes-benz ML250» реєстраційний номер НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_7 , який рухався у лівій смузі руху вказаної автодороги в напрямку міста Київ, не надав перевагу в русі останньому, внаслідок чого здійснив зіткнення із зазначеним автомобілем.
У результаті дорожньо-транспортної пригоди водій автомобіля «Mercedes-benz ML250» реєстраційний номер НОМЕР_2 ОСОБА_7 отримав тілесні ушкодження.
Відповідно до висновку судово-медичної експертизи №174/Е від 05.11.2018 у гр. ОСОБА_7 мали місце ушкодження у виді: закритої травми живота з розривом правої долі печінки, правої нирки з розривом гемоперетоніума, закритої травми грудної клітки з переломами 8-11-го ребер праворуч, черезвертлюгового перелому і перелому діалізу в середній третині правої стегнової кістки, струсу головного мозку, а також забою м'яких тканин верхніх та нижніх кінцівок. Описані ушкодження утворились від дії тупих предметів, по давності можуть відповідати строку та обставинам, вказаним в ухвалі суду, і відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечних для життя в момент заподіяння.
В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_6 просить вирок Баришівського районного суду Київської області від 17 листопада 2020 року скасувати, ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_6 покарання, не пов'язане з реальним позбавлення волі та з позбавленням права керувати транспортними засобами. В задоволенні цивільного позову ОСОБА_7 про відшкодування моральної шкоди відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування своїх вимог обвинувачений зазначив, що вирок є необґрунтованим та незаконним у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи та невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.
На переконання апелянта, ДТП сталося внаслідок порушення правил дорожнього руху обома учасниками, оскільки його вина полягає в тому, що він перед ДТП в достатній мірі не переконався в безпечності здійснюваного маневру розвороту ліворуч, а вина водія ОСОБА_7 - у значному перевищенні допустимої швидкості руху (110 км/год.) на даному відрізку автодороги та у його відволіканні на телефонні розмови під час керування автомобілем на великій швидкості. При цьому, в матеріалах справи містяться лише відомості про мінімальну швидкість руху автомобіля «Mercedes-benz ML250» під керуванням ОСОБА_7 на момент зіткнення, що згідно з висновком судової авто технічної експертизи складала не менше 75-80 км/год.
Крім того, обвинувачений вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому в проведенні додаткової автотехнічної експертизи на предмет встановлення дійсної швидкості автомобіля «Mercedes-benz ML250» під керуванням ОСОБА_7 на момент зіткнення та встановлення причинно-наслідкового зв'язку даної швидкості з ДТП.
Також, на думку апелянта, суд не врахував, що потерпілий є особою схильною до порушення правил дорожнього руху, зокрема, згідно з даними відкритих реєстрів ОСОБА_7 неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за порушення ПДР, як до моменту аварії, так вже і після її вчинення.
Крім того, при винесенні вироку судом не було взято до уваги, що раніше ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності не притягувався, за місцем проживання характеризуюся позитивно, жодних зауважень щодо його поведінки матеріали справи не містять, а також не враховано ту обставину, що робота водія є для нього єдиним джерелом доходу та засобом до існування, отже, рішення не містить вказівки на те, що обвинувачений становить небезпеку для суспільства та оточуючих і його виправлення не можливе без ізоляції від суспільства.
Крім того, на думку апелянта, при стягненні на користь ОСОБА_7 моральної шкоди в сумі 500 000 грн. суд першої інстанції не врахував, що після тривалого лікування, втрати роботи та систематичного заробітку, обвинувачений перебуває у вкрай скрутному матеріальному становищі, з огляду на що з об'єктивних причин був позбавлений будь-якої можливості сплачувати ОСОБА_7 витрати на його лікування. При цьому, згідно з даними відкритих реєстрів ОСОБА_7 перебуває засновником близько двох десятків діючих господарських товариств, систематично перетинає кордон України, а тому апелянт вважає, що вказаний у вироку розмір заподіяної потерпілому моральної шкоди носить нічим не обґрунтований характер, не підтверджується належною сукупністю доказів щодо характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних страждань, а також розміру самої моральної шкоди.
В апеляційній скарзі та доповненнях до неї потерпілий ОСОБА_7 просить вирок Баришівського районного суду Київської області від 17 листопада 2020 року скасувати, стягнути з ОСОБА_6 матеріальну шкоду у розмірі 1 341 351 грн. 01 коп. та моральну шкоду в розмірі 3 000 000 грн., а також призначити ОСОБА_6 покарання у виді 8 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.
Обґрунтовуючи свої вимоги, потерпілий зазначив, що суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог цивільного позивача в частині стягнення з ОСОБА_6 матеріальної шкоди на лікування потерпілого, безпідставно вказав, що відповідно до Полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №АМ/2970537 відповідальність власника автобуса «Mercedes-benz 0303» була застрахована, та сума відшкодування на одного потерпілого при заподіяні шкоди життю та здоров'ю обмежена сумою 200 000 грн., а тому позов в межах визначених позивачем необхідно заявляти до страхової компанії. Разом з тим, суд не врахував, що потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала.
Крім того, суд, аргументуючи відмову у задоволенні позовних вимог цивільного позивача в частині стягнення з ОСОБА_6 матеріальної шкоди на відшкодування вартості пошкодженого майна, безпідставно вказав, що відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 власником автомобіля «Mercedes-benz ML250» реєстраційний номер НОМЕР_2 є ОСОБА_12 , а позивач не надав суду доказів, що винними діями відповідача шкода заподіяна саме його майну. Разом з тим, суд не врахував, що відповідно до статей 386, 395, 396 ЦК України положення щодо захисту права власності поширюються також на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (речове право), і такі особи мають право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну, а враховуючи, що потерпілий ОСОБА_7 під час керування транспортним засобом «Mercedes-benz ML250» д.н.з. НОМЕР_2 мав при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, а також технічний паспорт на автомобіль «Mercedes-benz ML250» д.н.з. НОМЕР_2 , то це свідчить про наявність правових підстав на користування авто.
Крім того, на думку апелянта, суд частково задовольнивши цивільний позов в частині стягнення моральної шкоди, безпідставно врахував матеріальний стан відповідача, виходячи з принципів моральності та справедливості, оскільки таке посилання суду не знаходять свого підтвердження в нормах чинного законодавства.
Так суд не врахував, що ОСОБА_6 жодного разу не провідав ОСОБА_7 у лікарні, хоча запобіжний захід до нього не застосовувався і ОСОБА_6 міг вільно пересуватися, жодного разу не поцікавився станом здоров'я ОСОБА_7 , жодного разу не запропонував допомогу, незважаючи на тяжкий стан здоров'я ОСОБА_7 , жодного разу не звернувся до родини ОСОБА_7 чи до самого потерпілого з вибаченнями за скоєне, не запропонував частково та/або повністю відшкодувати завдану шкоду, не виявив жодних ознак каяття у вчиненому злочині, отже, посилання суду на матеріальне становище ОСОБА_6 при вирішенні питання стягнення моральної шкоди є безпідставним.
Також апелянт вважає, що відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначенепокарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Разом з тим, відсутня жодна із обставин, передбачених ст. 66 КК України, які пом'якшують покарання ОСОБА_6 , а тому, покарання у виді чотирьох років позбавлення волі до якого суд засудив ОСОБА_6 апелянт вважає несправедливим та просить суд призначити максимальнепокарання.
Заслухавши доповідь судді, пояснення обвинуваченого та його захисника, які підтримали апеляційну скаргу обвинуваченого та просили її задовольнити, і заперечували проти задоволення апеляційної скарги потерпілого, прокурора, яка заперечувала проти задоволення апеляційних скарг обвинуваченого та потерпілого, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги обвинуваченого та потерпілого підлягають до задоволення частково, виходячи з таких підстав.
Висновок суду про доведеність вини ОСОБА_6 у вчиненні зазначеного у вироку злочину при обставинах, встановлених судом, відповідає фактичним обставинам справи і підтверджений розглянутими в судовому засіданні та детально викладеними у вироку доказами.
Дії ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 286 КК України судом кваліфіковані правильно і цей висновок не оспорюється в апеляціях.
Доводи обвинуваченого ОСОБА_6 про те, що ДТП сталося внаслідок порушення правил дорожнього руху обома учасниками, зокрема, і водієм ОСОБА_7 , який значно перевищив допустиму швидкість руху (110 км/год.) на даному відрізку автодороги є неспроможними, позаяк матеріали провадження не містять жодних доказів того, що водій автомобіля «Mercedes-benz ML250» реєстраційний номер НОМЕР_2 ОСОБА_7 рухався з перевищенням швидкості, встановленої на відрізку шляху, де сталася ДТП.
Відповідно до висновку судової автотехнічної та транспортно-трасологічної екпертизи № 15514/18-52/24530/18-52 швидкість руху автомобіля Mercedes на момент контактної взаємодії автомобіля Mercedes і автобуса Mercedes (на момент зіткнення ТЗ) складала не менше 75-80 км/год.
Натомість, відповідно до висновку експерта №12-1/2160 від 23.11.2018 року в заданій дорожньо-транспортній ситуації в діях водія автобуса «Mercedes-benz 0303» реєстраційний номер НОМЕР_1 вбачаються невідповідності у виконанні вимог п. 10.1 та п. 10.4 Правил дорожнього руху, які з технічної точки зору знаходяться в причинному зв'язку з виникненням ДТП.
Доводи обвинуваченого про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому в проведенні додаткової автотехнічної експертизи на предмет встановлення дійсної швидкості автомобіля «Mercedes-benz ML250» під керуванням ОСОБА_7 на момент зіткнення та встановлення причинно-наслідкового зв'язку даної швидкості з ДТП колегія суддів вважає неспроможними.
Так, з журналу судового засідання та технічного запису перебігу судового засідання убачається, що обвинувачений ОСОБА_6 , заявляючи в суді першої інстанції клопотання про призначення додаткової автотехнічної експертизи, не навів відповідних доводів щодо підстав проведення такої експертизи, тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у проведенні такої експертизи.
Посилання обвинуваченого на те, що суд не врахував, що потерпілий є особою схильною до порушення правил дорожнього руху та те, що згідно відкритих реєстрів ОСОБА_7 неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за порушення ПДР, як до моменту аварії, так вже і після її вчинення також є неспроможними, позаяк дані обставини не впливають на висновки суду щодо порушень обвинуваченим вимог п. 10.1 та п. 10.4 ПДР України та не спростовують висновків суду щодо доведеності вини ОСОБА_6 у вчиненні зазначеного у вироку злочину.
При призначенні обвинуваченому ОСОБА_6 покарання суд врахував характер і ступінь суспільної небезпечності скоєного злочину, особу обвинуваченого, який позитивно характеризується по місцю проживання, на обліку лікарів нарколога та психіатра не перебуває, фактичні обставини справи, відсутність обставин, що обтяжують покарання, наслідки, що настали, характер та мотиви допущених обвинуваченим порушень правил безпеки дорожнього руху, ставлення обвинуваченого до цих порушень, поведінку після вчинення злочину, позицію потерпілого, який наполягав на застосуванні до обвинуваченого покарання, пов'язаного з позбавленням волі, та призначив основне у виді позбавлення волі і додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК України.
Колегія суддів не може взяти до уваги як доводи апеляції обвинуваченого ОСОБА_6 щодо суворості покарання, так і доводи апеляції потерпілого ОСОБА_7 щодо м'якості призначеного покарання, оскільки вони не є достатніми підставами для зміни вироку та пом'якшення покарання чи скасування вироку в призначення обвинуваченому більш суворого покарання.
Зокрема, як убачається з оскаржуваного вироку, суд не міг визнати обставиною, що пом'якшує відповідальність ОСОБА_6 , - щире каяття та активне сприяння у розкритті злочину, оскільки в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_6 не виявив жодних ознак розкаяння, за час, що минув з моменту ДТП, не вчинив жодних дій, направлених на зменшення наслідків злочину та допомоги потерпілому, у тому числі у відшкодуванні заподіяної шкоди.
Також, на думку колегії суддів, суд обґрунтовано призначив обвинуваченому ОСОБА_6 додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами з огляду на характер порушення вимог ПДР України, допущений обвинуваченим, ставлення обвинуваченого до вчиненого та наслідки кримінального правопорушення у виді заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.
Доводи обвинуваченого про те, при винесенні вироку судом не було взято до уваги те, що раніше він до кримінальної відповідальності не притягувався, за місцем проживання характеризуюся позитивно, жодних зауважень щодо його поведінки матеріали справи не містять, є безпідставними, оскільки дані обставини були враховані судом при обранні ОСОБА_6 покарання.
Необґрунтованими і доводи апеляційної скарги потерпілого про необхідність призначення обвинуваченому ОСОБА_6 покарання у виді 8 років позбавлення волі, оскільки при призначенні обвинуваченому покарання судом були враховані обставини, на які посилається потерпілий в апеляційній скарзі, зокрема, його позицію про застосування до обвинуваченого покарання, пов'язаного з позбавленням волі, а підстав для призначення обвинуваченому максимальної міри покарання, передбаченої санкцією ч. 2 ст. 286 КК України, у даному провадженні, на думку колегії суддів, немає.
Що стосується доводів апелянтів в частині вирішення цивільного позову, то колегія суддів, вважаючи їх частково слушними та убачає підстави для скасування вироку в цій частині, виходячи з таких підстав.
Як убачається із матеріалів кримінального провадження, потерпілий ОСОБА_7 заявив цивільний позов про стягнення солідарно з ОСОБА_6 , Приватного підприємства "Агробудтраснс" та ОСОБА_13 матеріальної шкоди у розмірі 1341351 гривня 01 коп. та моральної шкоди в розмірі 3000000 гривень.
27 березня 2019 року потерпілий ОСОБА_7 звернувся до суду з заявами про залишення позовних заяв у частині вимог до Приватного підприємства "Агробудтраснс" та ОСОБА_13 без розгляду.
Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 27 березня 2019 року цивільний позов ОСОБА_7 до ОСОБА_6 , ПП «Агробудтранс» та ОСОБА_13 про солідарне стягнення матеріальної та моральної шкоди завданої в результаті ДТП в частинні вимог до ПП «Агробудтранс» та ОСОБА_13 залишено без розгляду.
Отже, до розгляду судом першої інстанції залишився цивільний позов ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про стягнення завданої в результаті ДТП матеріальної та моральної шкоди, в розмірах, відповідно, 1341351 гривня 01 коп. та 3000000 гривень.
Вирішуючи цивільний позов потерпілого ОСОБА_7 , суд в мотивувальній частині вироку навів певні мотиви щодо підстав для відмови у задоволенні позову в частині стягнення матеріальної шкоди та часткового задоволення позову в частині моральної шкоди.
Проте, в резолютивній частині вироку відсутнє рішення щодо вирішення цивільного позову в цілому, як того вимагає п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України.
Зокрема, в резолютивній частині вироку не вказано про задоволення, часткове задоволення чи відмову у задоволенні цивільного позову про стягнення матеріальної і моральної шкоди.
Суд обмежився рішенням про стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 500000 гривень на відшкодування моральної шкоди, а рішення щодо вирішення цивільного позову в частині інших сум на відшкодування матеріальної та моральної шкоди судом не прийнято, оскільки в резолютивній частині вироку таке рішення відсутнє.
Відсутність в резолютивній частині вироку рішення про цивільний позов в цілому породжує правову невизначеність у вирішенні питання про відшкодування частини моральної шкоди та матеріальної шкоди, заявленої потерпілим у його цивільному позові, та може вплинути як на права потерпілого, так і права обвинуваченого у питаннях щодо відшкодування заподіяної внаслідок ДТП шкоди.
Отже, за відсутності у резолютивній частині вироку рішення про цивільний позов, вирок не відповідає вимогам ст. ст. 370, 374 КПК України і таке порушення вимог кримінального процесуального закону є істотним, як таке, що перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Істотне порушення вимог кримінального процесуального закону є підставою для скасування вироку в частині вирішення цивільного позову і призначення нового розгляду в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
Позаяк вирок суду відносно ОСОБА_6 в частині цивільного позову скасовується з мотивів істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, то доводи апеляційних скарг обвинуваченого і потерпілого щодо підстав для задоволення цивільного позову та розміру сум, які підлягають стягненню на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, підлягають перевірці при новому розгляді провадження в суді першої інстанції.
Окрім того, суд, всупереч вимогам закону, стягнув з обвинуваченого ОСОБА_6 судовий збір в сумі 2118 гривень.
Так, відповідно до висновку постанови об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду №51-274км17 від 23 січня 2019 року, при вирішенні у межах кримінального провадження цивільного позову стягнення судового збору з обвинуваченого (засудженого), який несе цивільну відповідальність, не допускається, адже таке стягнення суперечить закріпленим у статтях 2, 7, 9 КПК завданням кримінального провадження, засаді законності, не відповідає приписам ч. 5 ст. 128, статей 118, 119, 370 цього Кодексу та істотно порушує гарантоване особі право на розгляд справи щодо неї з додержанням вимог зазначеного провадження, передбачених указаним Кодексом.
Отже, колегія суддів, керуючись вимогами ч. 2 ст. 404 КПК України, вважає за необхідне виключити з вироку щодо ОСОБА_6 рішення про стягнення судового збору.
На підставі викладеного, вирок Баришівського міського суду Київської області від 17 листопада 2020 року щодо ОСОБА_6 підлягає до скасування в частині цивільного позову та призначенням нового розгляду в суді першої інстанції, а також з вироку необхідно виключити рішення про стягнення судового збору.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 412, 418 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_6 та потерпілого ОСОБА_7 задовольнити частково.
Вирок Баришівського міського суду Київської області від 17 листопада 2020 року щодо ОСОБА_6 , обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, скасувати в частині цивільного позову та призначити новий розгляд в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
В порядку ч. 2 ст. 404 КПК України виключити з вироку рішення про стягнення з ОСОБА_6 судового збору в сумі 2118 грн. 00 коп.
В решті вирок залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту її проголошення.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4