08 грудня 2021 року м. Київ
Справа №756/1578/20
Провадження № 22-ц/824/12660/2021
Резолютивна частина постанови оголошена 08 грудня 2021 року
Повний текст постанови складено 09 грудня 2021 року
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Стрижеуса А.М.,
суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.
секретаря: Журавльова Д.Д.
учасники справи:
позивач ОСОБА_1
відповідач Національний музей історії України
розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного музею історії України, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
Позивач в лютому 2020 року звернувся до суду з вищевказаним позовом до відповідача Національного музею історії України. В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що він працював в Національному музеї історії України з 19.02.2016р. по 16.05.2016р. на посаді провідного інженера з підготовки кадрів відділу кадрів за сумісництвом (Наказ №45-к від 18.02.2016р.; з 16.05.2016 р. по 13.10.2016 р. на посаді юрисконсульта 1-ої категорії юридичного відділу за сумісництвом тимчасово на умовах строкового трудового договору (Наказ №88/2-к від 12.05.2016р.); з 13.10.2016 р. по 02.01.2020 р. на посаді юрисконсульта 1-ої категорії юридичного відділу (Наказ №187/3-к від 13.10.2016 р. В усіх випадках умови роботи передбачали неповний робочий тиждень (0,5 ставки).
10.01.2020 р. Наказом НМІУ № 2-к звільнено 02.01.2020р. за власним бажанням, у зв'язку з необхідністю догляду за дитиною, яка не досягла 14-річного віку, ч. 1 ст. 38 КЗПП України).
Вважає, що Наказ про звільнення є незаконним, порушує його права та законні інтереси як працівника, з огляду на наступне.
07.11.2019 р. Наказом №857 Міністерства культури України від виконання обов'язків відсторонена генеральний директор НМІУ - ОСОБА_2 . Тимчасово виконуючим обов'язків був призначений - заступник генерального директора з наукової та фондової роботи ОСОБА_3 . Повноваження останньому продовжувались Міністерством культури України лише до 31.12.2019 р. що відображено в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
«Прийшовши до влади» в.о. генерального директора НМІУ Відповідача ОСОБА_3 привів «нову команду», що дуже швидко почала наводити свої порядки. Внаслідок чого він та усі інші працівники юридичного відділу змушені були піти у довгострокові відпустки. Так, відпустка тривала з 25.11.2019 р. по 01.01.2020 р. (Наказ №847-6 від 07.11.2019р. та Наказ №846-6 також від 07.11.2019 р.
02.01.2020р. вийшовши з відпустки, почав отримувати від новопризначеного керівника юридичного відділу (з її слів) ОСОБА_4 усні розпорядження, як то підготовки почасових звітів про виконану роботу за день та графіку роботи. Крім того, остання дала зрозуміти що він вже займає «чуже робоче місце» і йому краще звільнитися. В свою чергу в.о. генерального директора НМІУ ОСОБА_3 уникав будь-яких контактів та розмов з ним, з приводу подальшої роботи в НМІУ.
В той же день, близько 11 години звернувся з Доповідною запискою до в.о. генерального директора НМІУ ОСОБА_3 з вимогою визначити робоче місце і забезпечити його необхідними для роботи засобами у відповідності до ст. 29 КЗПП України та п. 2.1.5. Колективного договору НМІУ на 2017-2021рр. - оскільки не мав а ні робочого місця, а ні комп'ютерної техніки для виконання завдань, що вже ставив новий керівник юридичного відділу.
Після чого, по всьому музею його почала розшукувати вище згадувана особа. Зайшовши до її кабінету, остання спробувала під підпис ознайомити його з черговими розпорядженнями. Отримавши відмову, повідомила що вона складе відповідний акт.
Враховуючи усі вище описані події, та переслідування змушений був написати заяву про звільнення .
Відповідно до ст. 38 КЗПП України в заяві про звільнення було вказано дві підстави: те що адміністрація НМІУ не виконує законодавство про працю, умови колективного та необхідності догляду за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку. Проте ним не було вказано строк в який просить розірвати трудовий договір (дата).
11.01.2020 р. позивача повідомлено про звільнення 02.01.2020р. та запропоновано прийти ознайомитись з Наказом та отримати трудову книжку.
14.01.2020 р. він ознайомився з Наказом та отримав трудову книжку, про що зроблено відповідний запис на Наказі та в особовій картці працівника (форма № П-2).
Вказує, що його звільнення з роботи відбулося з численними порушеннями, а саме: звільнення працівника за його заявою про звільнення за власним бажанням без узгодження дати звільнення до закінчення двотижневого строку; звільнення заднім числом; не виплачена вихідна допомога; відсутність повноважень у в.о. генерального директора НМІУ під час звільнення.
Просить суд поновити на посаді юрисконсульта 1-ої категорії Національного музею історії України з 02.01.2020р.; стягнути з Національного музею історії України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу (з моменту незаконного звільнення по дату прийняття рішення по справі), що на момент звернення до Суду складає - 9547,70 грн. Враховуючи ігнорування Адвокатського запиту Відповідачем та те, що умови роботи у Відповідача передбачали неповний робочий тиждень (0,5 ставки), загальну кількість робочих днів необхідно ділити на два. Кількість робочих днів: у жовтні 2019р. - 11 (22/2); у листопаді 2019р. - 8 (16/2), так як з 25.11.2019р. перебував у відпустці.
Розрахунок середньоденної заробітної плати: (14184,86 грн. + 3955,95 грн.) / (11 р.д + 8 р.д.) = 18140,81 грн. /19 р.д. = 954, 77 грн.
Зазначає, що середній заробіток за час вимушеного прогулу на момент звернення до суду складає 954,77 грн. * 10 роб. днів = 9547,70 грн. Де 10 роб. днів - це час вимушеного прогулу, з дня звільнення до дня звернення до суду, з урахуванням умов неповного робочого тижня (0,5 ставки) в період з 02.01.2020р. по 31.01.2020р.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 червня 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ) до Національного музею історії України (адреса місцезнаходження: м.Київ, вул. Володимирська, буд.2), про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій він просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, судом неповністю з'ясовано обставини, що мають значення для справи, визнані встановленими обставини недоведені відповідачем, закріплено невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи, неправильно застосовані норми процесуального та матеріального права.
В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги.
Представники Національного музею історії України адвокати Банах О.Л. та Панченко Н.О., проти доводів апеляційної скарги заперечували, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Встановлено, що з 13 жовтня 2016 року по 02 січня 2020 року позивач ОСОБА_1 працював у Національному музеї історії України на посаді юрисконсульта 1-ї категорії юридичного відділу (0,5 ставки) (наказ № 187/3 від 13.10.2016).
Робота на 0,5 ставки передбачала, що позивач повинен відпрацьовувати 20 годин на тиждень (у середньому 11 днів на місяць) (зазначене підтверджується табелем обліку робочого часу ОСОБА_1 за 2019 рік).
З 25 листопада 2019 року по 01 січня 2020 року позивач перебував у щорічній оплачуваній відпустці.
У цей же період наказом Міністерства культури, молоді та спорту від 07 листопада 2019 року №853 була відсторонена від виконання обов'язків генеральна директорка НМІУ ОСОБА_2 . Виконання обов'язків генерального директора було покладено органом управління на заступника генерального директора з наукової та фондової роботи ОСОБА_3 .
Наказом в.о. генерального директора НМІУ від «04» грудня 2019 року № 203-к на вакантну посаду завідувача юридичним відділом була призначена ОСОБА_4
02 січня 2020 року після виходу позивача з відпустки його було запрошено до кабінету завідувача юридичним відділом, де було запропоновано з метою обліку робочого часу надати бажаний графік своєї роботи на 2020 рік (з урахуванням неповного, 20-ти годинного робочого тижня) (розпорядження завідувача юридичним відділом від 02.01.2020 № 2). Також розпорядженням завідувача юридичним відділом від 02.01.2020 № 1 провідного юрисконсульта ОСОБА_6 та юрисконсульта 1-ї категорії ОСОБА_1 було зобов'язано надати персональні звіти про виконану роботу за 2019 рік.
Як вказали в судовому засіданні апеляційного суду представники відповідача, під час бесіди позивач відмовився виконувати зазначені розпорядження, а також відмовився отримати їх копії та засвідчити підписом факт ознайомлення з їх змістом.
Так, відразу після бесіди із завідувачем відділом позивач написав доповідну записку на ім'я в.о. генерального директора ОСОБА_3 з вимогою визначити йому робоче місце та надати необхідні засоби виробництва.
Відповідно до ст. 29 КЗпП України ще до початку роботи власник або уповноважений ним орган зобов'язаний визначити працівникові робоче місце та забезпечити його необхідними засобами.
Як убачається з матеріалів справи, позивач працював на своїй посаді з 13 жовтня 2016 року, тобто більше трьох років, регулярно отримував заробітну плату і жодних зауважень щодо робочого місця та інших умов праці від нього не надходило, матеріали справи таких зауважень чи звернень не містять, протилежне судом не встановлено.
02 січня 2020 року позивач ОСОБА_1 на ім'я в.о. генерального директора НМІУ ОСОБА_3 написав заяву про звільнення. В своїй заяві позивач зазначив, що враховуючи те, що адміністрація НМІУ не виконує законодавство про працю та умови колективного договору про що ним було зазначено в доповідній записці від 02 січня 2020 року та те, що не має можливості продовжувати роботу у зв'язку з необхідністю догляду за власною дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку (свідоцтво про народження дитини може передати в електронному вигляді на телефон або надати копію в майбутньому), просить звільнити за власним бажанням. (т.1 а.с.19).
Таким чином, подаючи заяву про звільнення, позивач зазначав одночасно дві підстави для звільнення, а саме у зв'язку з необхідністю догляду за власною дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку (ч.1 ст.38 КЗпП) та у зв'язку з тим, що адміністрація не виконує законодавство про працю та умови колективного договору.(ч.3 ст.38 КЗпП).
Наказом № 2-к від 10 січня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено ОСОБА_1 , юрисконсульта 1 категорії юридичного відділу, 02 січня 2020 року за власним бажанням, у зв'язку з необхідністю догляду за дитиною, яка не досягла 14-річного віку, ч.1 ст.38 КЗпП України. (т.1 а.с. 11).
Згідно зі ч.1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Тобто обов'язок попередити адміністрацію про звільнення за два тижні покладено на працівника, проте законодавець не забороняє, а навіть зобов'язує роботодавця звільнити працівника раніше цього строку, якщо це зумовлено неможливістю продовжити роботу.
У заяві про звільнення позивач чітко вказав на неможливість подальшого продовження трудових відносин у зв'язку із необхідністю догляду за дитиною до досягнення нею 14 років. Відповідач звільнив позивача саме відповідно до ч.1 ст.38 КЗпП України.
Колегія суддів вважає, що доводи позивача, що він повинен був ще два тижні є необґрунтованими, оскільки вони не узгоджуються з його власними діями з огляду на наступне.
Так, позивач після подання зазначеної заяви відразу припинив виконання своїх посадових обов'язків, про що не заперечував в судовому засіданні апеляційного суду і не вчиняв жодних дій, які могли б свідчити про його бажання зберегти трудові відносини. Останнім днем його роботи було 02 січня 2020 року, що підтверджується табелем обліку робочого часу за січень 2020 року та показами свідків, що були допитані судом першої інстанції ОСОБА_7 та ОСОБА_6 .
Днем звільнення вважається останній день роботи. Отже наказ про припинення трудового договору, повинен вказувати на останній день роботи працівника, який одночасно є і днем звільнення. Отже, судом достеменно встановлено, що позивач звільнений з займаної посади 02.01.2020 року за ч.1 ст.38 КЗпП України за власним бажанням. Після видачі наказу про звільнення позивач не виходив на роботу, будь-яких доказів з приводу відкликання заяви про звільнення суду не надано.
Колегія суддів вважає, що посилання позивача на постанову Верховного Суду від 18.11.2019 у справі №229/2676/17 є безпідставним, оскільки обставини цієї справи і справи №229/2676/17, розглянутої Верховним Судом, є різними. Так, зокрема позивач у справі № 229/2676/17 не залишав роботу і продовжував працювати після подання заяви про звільнення на відміну від ОСОБА_1 .
Наказом Міністерства культури України від 29 листопада 2019 року № 905 «Про внесення змін до наказу Міністерства культури України від 07 листопада 2019 року № 853» з урахуванням наказу Міністерства культури України від 16 грудня 2019 року № 938 «Щодо продовження терміну проведення аудиту» на період проведення аудиту, а саме - до 28 грудня 2019 року, відсторонено ОСОБА_2 від виконання обов'язків генерального директора Національного музею історії України. Виконання обов'язків генерального директора музею на період проведення аудиту покладено на ОСОБА_3 , заступника генерального директора з наукової та фондової роботи.
Станом як на 02 січня 2020 року, так і на 10 січня 2020 року ОСОБА_2 на роботі була відсутня, що підтверджується табелем обліку робочого часу працівника за січень 2020 року.
Отже, виконувачем обов'язків генерального директора та особою, уповноваженою приймати управлінські рішення від імені відповідача, у тому числі про прийом на роботу та звільнення працівників, у цей період був ОСОБА_3 . Зазначені повноваження передбачені у нього за посадою.
Твердження позивача про відсутність у ОСОБА_3 повноважень спростовуються знову ж таки власними діями позивача. Так, доповідну записку від 02 січня 2020 року, а також заяву про звільнення у цей же день позивач писав саме на ім'я в.о. генерального директора ОСОБА_3
Крім того, позивач не зазначив, у чому саме полягає порушення його прав внаслідок задоволення заяви про звільнення з його ініціативи особою, на ім'я якої він таку заяву подавав.
Відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (одна із підстав вказана в заяві про звільнення).
Разом з тим, позивачем не доведено суду про невиконання відповідачем умов законодавства про працю.
Як наведено вище, правом на судовий захист наділена особа, права якої порушені. Відсутність порушеного права виключає задоволення позовних вимог.
Статтею 12 ЦПК України закріплено принцип змагальності сторін, за яким учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК). При цьому суд має оцінити кожен доказ окремо з точки зору його належності, допустимості, достовірності, а докази Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи, доведені.
Висновки суду щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону, судом надано належну оцінку всім наданим матеріалам справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність, а тому не можуть бути прийняті до уваги.
Порушень норм матеріального та процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, апеляційний суд в складі колегії суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 375, 382, 383, 384, 389 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 червня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів до Верховного Суду з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач: А.М. Стрижеус
Судді: Л.Д. Поливач
О.І. Шкоріна