Справа №755/4947/21 Головуючий 1 інстанція - Яровенко Н.О.
Провадження № 22-ц/824/12762/2021 Доповідач 2 інстанція - Суханова Є.М.
іменем України
06 грудня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді: Суханової Є.М.,
суддів: Сушко Л.П., Олійника В.І.
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Дошкільного навчального закладу № 485 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Дошкільного навчального закладу №485 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позову зазначила, що 01 грудня 2020 року її було призначено на посаду вихователя, а26 лютого 2021 року їїзвільнено у зв'язку із закінченням строкової угоди. Зазначила, що вона лише після звільнення дізналасьпро те, що її було прийнято на посаду за строковим трудовим договором.
У зв'язку із зазначеним,вважає своє звільнення незаконним та просить скасувати наказ №62-к від 25.02.2021 про звільнення, стягнути з відповідача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року у позові ОСОБА_1 до Дошкільного навчального закладу №485 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що воно ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, з неповним та всебічним дослідженням всіх обставин справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не врахував, що сторонами не було погоджено строк трудової угоди. Звернула увагу, що копії наказу про призначення, звільнення та трудову книжку вона отримала вже після звільнення. Суд не врахував, що відповідач мав право звільнити позивача лише через один рік після прийняття на роботу у разі непроходження атестації, а у разі її проходження трудовий договір вважався б безстроковим. Вказала, що вона мала намір пройти відповідну атестацію, проте не встигла.
Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу позивача відповідач не скористався.
Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов'язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від встановленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з їх недоведеності та необґрунтованості. Суд зазначив, що позивач не оскаржувала умови строкової угоди з підстав порушення її трудових прав, та не ініціювала питання про визнання незаконним наказу №273-к від 23.1.2020 про призначення на посаду, що свідчить про погодження позивачки з умовами цієї угоди, зокрема щодо його строковості.
Такі висновки суду є законними та обґрунтованими, вони відповідають встановленим у справі обставинам, з огляду на таке.
Судом встановлено, що 20.11.2020 ОСОБА_1 написала заяву про прийняття її на роботу з 01.12.2020 до дошкільного навчального закладу №485 на посаду вихователя за строковою угодою (ст.23 КЗпП України).
Наказом №273-к від 23.11.2020 ОСОБА_1 призначено на посаду вихователя загальноосвітньої групи на 1 ставку з оплатою праці на 10 тарифним розрядом за строковою угодою з 01.12.2020 по 26.02.2021.
Наказом №62-к від 25.02.2021 ОСОБА_1 була звільнена із посади вихователя загальноосвітньої групи з 26.02.2021 в зв'язку з закінченням строкової угоди п.2 ст. 36 КЗпП України з виплатою компенсації за невикористану щорічну відпустку.
Звертаючись до суд із позовом про визнання незаконним та скасування наказу №62-к від 25.02.2021 року та поновлення на роботі позивач зазначила, що вона заперечує той факт, що між нею та відповідачем укладався строковий трудовий договір, так як сторони не погоджували цю істотну умову, а отже укладений договір є безстроковим.
Так, згідно ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положення ст.12 ЦПК Українипередбачають, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно статті 43 Конституції Україникожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до ст.21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Положення ст.23 КЗпП Українивизначають, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Відповідно до п. 2 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Верховним Судом в постанові від 16 листопада 2020 року, справа №753/5107/18, сформульовано правовий висновок, згідно якого припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною першою статті 36 КЗпП України.
Чинним трудовим законодавством України не передбачено обов'язку власника повідомляти працівника про закінчення дії строкового трудового договору.
Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.
Пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України передбачає можливість припинення трудового договору у зв'язку з закінченням його строку. На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам статті 23 КЗпП України, то умова про строк є незаконною. Трудовий договір у такому разі вважається укладеним на невизначений строк, і він не може бути припинений у зв'язку з закінченням строку.
Відповідно до ст. 39-1 КЗпП України якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк. Трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що строковий трудовий договір (контракт) вважається таким, що укладений на невизначений строк, за наявності наступних умов: після закінчення строку трудового договору трудові відносини мають тривати; жодна зі сторін не повинна вимагати їх припинення; у випадку одноразового чи неодноразового переукладення з працівником строкового договору мають бути відсутні перешкоди, передбачені ч. 2 ст. 23 КЗпП України.
Продовження трудових правовідносин, тобто вихід працівника на роботу наступного дня після закінчення строкового трудового договору, допуск його до роботи є юридичним фактом, у силу якого строковий трудовий договір набуває характеру безстрокового, укладеного на невизначений строк.
Однак такі наслідки не настають, якщо хоча б одна із сторін вимагає припинення трудових правовідносин.
Встановивши відсутність порушень трудового законодавства під час звільнення позивача наказом від 25 лютого 2021 року із займаної ним посади у зв'язку з закінченням строку трудового договору, і що трудові відносини між сторонами припинені, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові. Крім того, позивач не оскаржувала умови строкової угоди з підстав порушення її трудових прав, та не ініціювала питання про визнання незаконним наказу про призначення її на посаду, що свідчить про погодження позивачаз умовами цієї угоди, зокрема щодо його строковості.
Доводи апеляційної скарги у тому, що умови укладеного з позивачем трудового договору щодо його строку не ґрунтуються на вимогах ч. 2 ст. 23 КЗпП України, не приймаються апеляційним судом, оскільки вказана умова не визнавалася недійсною у судовому порядку або за згодою сторін, а право сторін на укладення строкового трудового договору передбачене нормами трудового законодавства, зокрема статтею 23 КЗпП України.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, суд повинен всебічно і повно з'ясувати усі обставини, що складають предмет доказування, дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості, окремо та всі докази у їх сукупності у порядку, передбаченому законом, що достеменно відображено у рішенні суду, яке оскаржується стороною позивача. Відхилення того чи іншого доказу, перевагу одного доказу над іншим має бути мотивованим.
Жодних доводів на спростування зазначеного позивачем у розпорядження суду надано не було.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, викладених у скарзі, апеляційний суд не знаходить.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, апеляційний суд рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргупозивачабез задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Керуючись ст.ст.7,367, 369, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови виготовлено 06.12.2021 року.
Головуючий: Є.М. Суханова
Судді: Л.П. Сушко
В.І. Олійник