10 грудня 2021 року м. Рівне №460/14556/21
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді В.В. Щербакова, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доГоловного управління Пенсійного фонду України в Київській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області
про визнання рішення протиправним, зобов'язання вчинення певних дій, -
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області (далі по тексту - відповідач №1), Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі по тексту - відповідач №2) в якому позивач просить суд визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 30.07.2021 №262740002154 щодо відмови позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 №1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001), зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області призначити та виплачувати позивачу пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 №1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001) у розмірі 90% суми щомісячного заробітку на підставі довідки офісу Генерального прокурора від 15.07.2021 №21-698зп без обмеження її максимального розміру, з дня звернення - 23.07.2021
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач неправомірно відмовив йому у призначенні пенсії згідно ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789- XII (в редакції Закону від 12.07.2001р. № 2663-ІІІ), чим порушено його право на пенсійне забезпечення при наявності 21 року 8 місяців 2 днів вислуги, з яких 18 років 9 місяців 19 днів.
Позивач зазначає, що він має право на призначення пенсії на умовах, визначених ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 р. №1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001р. №2663-111) в розмірі 90% від суми місячного (чинного) заробітку, оскільки Законом України № 3668-УІ "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи", який набрав чинності з 01.10.2011р., а також Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014р. №76-VIII, суттєво звужене його право на пенсію за вислугу років.
Позивач також посилається на те, що відповідно до ст. 22 Конституції України звуження змісту та обсягу існуючих прав особи не допускається.
Ухвалою від 28.10.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі.
У строк, встановлений судом, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого щодо задоволення позовних вимог - заперечує. В обґрунтування заперечень представник відповідача зазначає, що з часу набрання чинності Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII немає законних підстав для застосування, зокрема положень ч. 1 ст.50-1 Закону України «Про прокурату» від 05.11.1991 №1789-ХІІ для призначення пенсії позивача за вислугою років.
Додатково зазначає, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень 50-1 Закону № 1789-ХІІ, в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12.07.2001, позивач пов'язує з тим, що вказана норма права діяла під час його роботи в органах прокуратури. При цьому, представник відповідача зазначає, що у період часу роботи позивача в органах прокуратури, останній не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії, тому у нього не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі ст.50-1 Закону № 1789-ХІІ (у вказаній редакції). Також, зазначає про відсутність підстав для виплати пенсії позивачу без обмеження її максимального розміру оскільки на законодавчому рівні дане питання врегульоване та встановлено максимальний розмір пенсії, що підлягає до виплати. З огляду на зазначене, просить відмовити у призначенні пенсії за вислугою років відповідно до статті 86 Закону України “Про прокуратуру” №1697-VII згідно з поданими документами через відсутність на день звернення вислуги років передбаченої частиною 6 названої статті, не менше 26 років 6 місяців. (а.с.55-58)
Головне управлінням Пенсійного фонду України в Київській області, належним чином повідомлене про розгляд справи, у встановлений судом строк відзив на позовну заяву не подав, причини неможливості подання відзиву суду не повідомив.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
ОСОБА_1 23.07.2021 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області із заявою про призначення пенсії за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-ХІІ (в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру" від 12.07.2001 року №2663-ІІІ) у розмірі 90% від суми заробітної плати. (а.с.20)
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області відповідача від 30.07.2021№262740002154 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років з посиланням на те, що на момент звернення з заявою про призначення пенсії позивач не набув необхідної вислуги років. Крім того, відповідач посилався на те, що з 01.06.2015р. пенсії призначаються в порядку та на умовах Закону України "Про прокуратуру" № 1697. (а.с. 22)
Не погоджуючись з відмовою відповідача, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів.
Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 , згідно відомостей поданих позивачем, в період з 01.08.1995 навчався у Волинському державному університеті імені Лесі Українки та 04.07.2000 йому присвоєно кваліфікацію юрист і виданий диплом Спеціаліста, що підтверджується Дипломом та додатком до диплому НОМЕР_1 від 19.02.2021 (дублікат) (а.с.15-29), Архівною довідкою Східноєвропейського Національного університету імені Лесі Українки від 02.10.2019 №03-29/01/2565 (а.с.23).
З 10.07.2000 позивач розпочав свою трудову діяльність на посаді юриста Управління праці та соціального захисту населення Дубенської районної державної адміністрації.
З 31.12.2000 позивач працював помічником прокурора.
Згодом, з 24.03.2003 - позивач призначений на посаду заступника Млинівського міжрайонного прокурора;
З 25.01.2006 позивач призначений на посаду старшого прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при проведенні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство прокуратури Рівненської області;
З 01.09.2006 призначений на посаду прокурора Корецького району Рівненської області строком на п'ять років;
З 23.11.2007 призначений прокурором Рівненського району Рівненської області;
3 13.08.2010 призначений прокурором Сарненського району Рівненської області;
06.06.2012 звільнений з займаної посади порядку переведення за його згодою в апарат прокуратури області;
3 07.06.2012 призначений виконувачем обов'язків начальника відділу нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство прокуратури Рівненської області:
з 08.06.2012 призначений на посаду начальника відділу нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство прокуратури Рівненської області;
3 22.11.2012 призначений на посаду виконувача обов'язків начальника відділу нагляду за додержанням законів органами податкової міліції управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Рівненської області;
З 09.01.2013 призначений на посаду начальника відділу нагляду за додержанням законів органами податкової міліції управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні і прокуратури Рівненської області;
З 06.05.2014 звільнений з займаної посади в порядку переведення на роботу до Генеральної прокуратури України;
З 07.05.2014 призначений прокурором першого наглядового відділу управління нагляду за додержанням законів у кримінальних провадженнях слідчих органів прокуратури Головного у управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях слідчих органів прокуратури в порядку переведення з прокуратури Рівненської області;
3 15.07.2014 призначений начальником другого наглядового відділу управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях слідчих органів прокуратури Головного слідчого управління,
З 22.12.2014 призначений старшим прокурором відділу нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення управління нагляду за додержанням законів при застосуванні примусових заходів Головного управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру;
З 06.05.2015 переведений прокурором відділу нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру;
3 23.08.2016 призначений начальником відділу нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів пливу на адміністративні правопорушення управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру у місцях несвободи;
З 06.08.2019 призначений заступником начальника Департаменту нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, інших заходів примусового характеру у місцях несвободи, а також пробації начальником управління нагляду за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань та пробації, а також щодо надання медичної допомоги при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру Генеральної прокуратури України.
Вищезазначене підтверджується записами, наявними у трудовій книжці позивача НОМЕР_2 (а.с.30-41)
18.10.2019 звільнений з займаної посади та органів прокуратури Наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 №11254 (а.с.42).
Таким чином, на момент звернення з заявою про призначення пенсії вислуга років позивача становила 21 рік 8 місяців 2 дні, в тому числі стаж роботи на посадах прокурорів - 18 років 9 місяців 19 днів.
Даний факт не заперечується ні відповідачем 1 - Головним управління Пенсійного фонду України у Київській області, про що останнім зазначено в оскаржуваному рішенні від 30.07.2021, ні відповідачем №2 - Головним управління Пенсійного фонду України у Рівненській області, про що останнім зазначено у відзиві на позовну заяву від 15.11.2021
Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.
За змістом ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно із ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
За змістом положень ст. ст. 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист і сформулював чітку правову позицію, згідно із якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань, (Рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року № 8-рп/99 (справа щодо права на пільги), від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання)).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав на те, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення (Рішення № 5-рп/2002).
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 зазначено, що однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Тлумачення словосполучення "звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина", що міститься в частині третій статті 22 Конституції України, Конституційний Суд України дав у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, згідно з яким "конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод - є їх обмеження.
У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними". При цьому Конституційний Суд України зазначив, що "загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена".
Визнання Законом правових актів такими, що втратили чинність, зупинення їх дії, внесення до них змін і доповнень стосовно раніше закріплених у них прав і свобод людини та громадянина Конституційний Суд України вважає скасуванням або обмеженням цих прав і свобод.
Виходячи з висловленого у Рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства або прийняттям нових законодавчих актів.
Судом встановлено, що позивач має більше 20 років стажу роботи, в тому числі 18 років 9 місяців 19 днів на посадах прокурорів.
Правила щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до ст. 50-1 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (у редакції закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ) поширюються не тільки на прокурорів, які мали необхідний трудовий стаж, що надавав їм право на призначення пенсії за вислугу років до введення в дію нового правового регулювання, але й тих, хто почав свою професійну діяльність на посаді прокурорів у період дії законодавства, яке передбачало право на призначення пенсії за вислугу років зі стажем роботи не менше 20 років.
На теперішній час діє Закон України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697 (далі - Закон № 1697)
У ч. 1 ст. 86 цього Закону № 1697 встановлено, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше:
- по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років;
- з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років;
- з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років;
- з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років;
- з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років;
- з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.
З наведеного вбачається, що ст. 86 Закону № 1697 збільшено стаж роботи, що дає позивачу право на пенсію за вислугу років, у порівнянні зі ст. 50-1 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789 (у редакції закону від 12.07.2011) з 20 років до 25 років, що є звуженням його прав у розумінні Конституції України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 404/5325/17 провадження № К/9901/21787/18, від 17.10.2018 у справі №211/2954/17 провадження № К/9901/30010/18.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
В силу статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (стаття 46 Конституції України).
Статтею 22 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Пенсійне забезпечення працівників прокуратури, станом на час спірних правовідносин, регулюється правилами ст. 86 Закону України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі “Ері проти Ірландії” констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі “Кйартан Асмундсон проти Ісландії” від 12 жовтня 2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Аналогічна правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в ухвалі “Великода проти України” від 03.06.2014, в якому суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom № 44277/98).
Суд зазначає, що право позивача на призначення та виплати пенсії, підпадає під дію ст. 1 Першого протоколу до Конвенції “Захист прав власності” і що їх можна вважати “майном” у значені цього положення, отже, непризначення та невиплата пенсії є втручанням у право позивача на мирне володіння майном.
Зазначена правова позиція, викладена в рішенні ЄСПЛ по справі "Сук проти України" від 10.03.2011 (за заявою №10972/05), згідно якої, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинним Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування.
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини).
Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).
У даному випадку є підстави стверджувати про наявність “законних сподівань”, оскільки наявний стаж роботи позивача на посадах прокуратура передбачає право на призначення та виплату пенсії за вислугою років, а положення ст. 86 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 №1789 в редакції Закону від 14.10.2014, фактично звужує право позивача на призначення та виплату позивачу пенсії за вислугою років.
Водночас, суд зазначає, що друге речення першого пункту ст. 1 Першого протоколу до Конвенції "Захист прав власності", яке дозволяє позбавити майна лише "на умовах, передбачених законом", а другий пункт зазначає, що держава має право здійснювати контроль за використанням майном шляхом введення в дію "законів" не поширюється на спірні правовідносини, оскільки втручання у право позивача не може бути визнано таким, що відповідає закону.
Таким чином, суд вважає, що позивач мав "законні сподівання" на призначення та виплату пенсії.
З приводу розміру нарахування та виплати позивачу без обмежень граничного розміру пенсії судом взято до уваги Рішенні Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року в якому зазначається, що матеріальне, соціальне та пенсійне забезпечення прокурорів є невід'ємною частиною організації і діяльності прокуратури, що відповідно до пункту 14 частини першої статті 92, частини другої статті 131-1 Основного Закону України має визначатися виключно законом України, а не актами Кабінету Міністрів України, як це передбачено оспорюваним положенням Кодексу. Верховна Рада України, делегуючи свої повноваження Кабінету Міністрів України, порушує конституційний принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, створює загрозу для незалежності прокурорів та посягає на гарантії фінансування прокуратури (виключно в установленому законом порядку) як засади організації та діяльності прокуратури в цілому.
Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні № 12-рп/2001 від 3 жовтня 2001 року зазначив, що стале забезпечення фінансування, зокрема, органів прокуратури, робота якої тісно пов'язана з діяльністю судів, є однією з конституційних гарантій реалізації прав і свобод громадян, їх судового захисту (абзац п'ятий пункту 4 мотивувальної частини). Потреба у належному матеріальному забезпеченні прокурорів випливає з характеру покладених на них службових обов'язків у зв'язку з виконанням ними функцій держави, є гарантією незалежності їх діяльності у ефективному судовому захисті прав громадян.
У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, ухваленій на її 724-му засіданні 6 жовтня 2000 року, № Rec (2000)19 зазначено, що "у країнах, у яких прокуратура є незалежною від уряду, держава має вжити ефективних заходів для того, щоб гарантувати закріплення в законі суті й обсягу незалежності прокуратури" (пункт 14).
Отже, незалежність прокурорів не є прерогативою або наданим привілеєм, а є гарантією справедливого, неупередженого та ефективного здійснення ними своїх повноважень (своєї діяльності).
Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, ухваленої на її 724-му засіданні 6 жовтня 2000 року, № Rec (2000)19 "держава повинна вжити заходів, щоб такі необхідні умови для служби, як заробітна плата, строк перебування на посаді і пенсія регулював закон, з урахуванням важливості роботи прокурорів та відповідного віку виходу на пенсію" (підпункт "г" пункту 5).
Конституційний Суд України відповідно до своїх юридичних позицій, за якими метою нормативного регулювання, зокрема питань соціального захисту працівників прокуратури, є уникнення втручання інших органів влади в діяльність прокуратури; питання пенсійного забезпечення прокурорів має визначати Верховна Рада України законом, а не Кабінет Міністрів України підзаконним актом (абзаци шостий, восьмий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 13 грудня 2019 року № 7-р(ІІ)/2019).
Згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними.
Частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Отже, оскільки відмова відповідача у призначенні пенсії стосується прав конкретної особи, вказане рішення є індивідуальним актом та підлягає оскарженню шляхом подання позову про визнання його протиправним та скасування.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача, - ОСОБА_1 щодо визнання протиправними та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області про відмову в призначенні пенсії, підлягають задоволенню.
Разом із цим, суд враховує, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі “Гурепка проти України” (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі “Кудла проти Польщі” (Kudla v. Poland), заява № 30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі “Гарнага проти України” (Garnaga v. Ukraine), заява № 20390/07).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Крім того, приписами статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, якщо воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003 по справі №1-12/2003).
У свою чергу, приписами частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів РЄ державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Водночас, згідно п. 4 ч. 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Таким чином, з огляду на зазначене, з метою забезпечення ефективного та належного захисту прав позивача, суд дійшов висновку про задоволення другої позовної вимоги шляхом зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду у Рівненській області призначити та виплатити пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001) в розмірі 90% суми щомісячного заробітку без обмеження її максимального розміру, з урахуванням довідки про складові заробітної плати Офісу Генерального прокурора від 15.07.2021 №21-698зп з дня звернення, тобто з 23.07.2021.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Під час звернення до суду позивачем за заявлені позовні вимоги немайнового характеру сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн. згідно квитанції №30 від 26.10.21, оригінал якої наявний в матеріалах справи.
Таким чином, враховуючи положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 908,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання рішення протиправним, зобов'язання вчинення певних дій - задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 30.07.2021 №262740002154 щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 №1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001).
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 №1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001) у розмірі 90% суми щомісячного заробітку на підставі довідки Офісу Генерального прокурора від 15.07.2021 №21-698зп без обмеження її максимального розміру, з дня звернення - 23.07.2021.
Стягнути на користь ОСОБА_1 солідарно за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області судовий збір у розмірі 908,00 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 10 грудня 2021 року.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 )
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Київській області (вул.Ярославська, 40, м.Київ, 04071, код ЄДРПОУ 22933548)
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (вул. Короленка, 7,м.Рівне,33028, код ЄДРПОУ 21084076)
Суддя В.В. Щербаков