03.12.2021 Справа №607/21930/21
Суддя Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області Братасюк В.М., розглянувши матеріали, які надійшли з Управління патрульної поліції в Тернопільській області ДПП про притягнення до адміністративної відповідальності:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , не працюючого,
за ч.1 ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, -
Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ВАБ №658804 від 22.11.2021року, ОСОБА_1 22.11.2021 року близько 12 год. 20 хв. в м. Тернополі по вул. Перля, 3 перебував на вулиці без документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус, чим порушив п.п.2 п.2-2 постанови КМУ №1236 від 09.12.2020 року у відповідності до ст.29 ЗУ Про захист населення від інфекційних хвороб».
Діяння ОСОБА_1 кваліфіковані за діючою на час вчинення правопорушення ч.1 ст.44-3 КУпАП.
ОСОБА_1 будучи у встановленому законом порядку особисто своєчасно сповіщеним про місце і час розгляду справи, про що свідчить його підпис у протоколі про адміністративне правопорушення, в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив. Враховуючи вимоги ст. 268 КУпАП та строки розгляду справи, вважаю, що розгляд справи можна провести у відсутності ОСОБА_1 .
Частиною першою статті 8 КУпАП передбачено, що особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі закону, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення.
Статтею 44-3 КУпАП, в редакції, діючій на момент складання протоколу про адміністративне правопорушення, передбачена відповідальність за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України "Про захист населення від інфекційних хвороб", іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами.
Склад адміністративного правопорушення, передбачений ст.44-3 КУпАП полягає у порушенні правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України, іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами.
Диспозиція статті носить бланкетний характер, тобто охоронюваних законом правил поведінки вона не встановлює, а спрямовує до інших актів законодавства, котрі визначають відповідні правила, на порушення яких існує заборона.
Підпунктом 2 пункту 2-2 постанови КМУ №1236 від 09.12.2020 року, передбачено, що на території України на період дії карантину запроваджуються обмежувальні протиепідемічні заходи, а саме забороняється перебування на вулицях без документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус, без посвідчення про взяття на облік бездомної особи, довідки про звернення за захистом в Україні.
Відповідно до положень розділу II „Права, свободи та обов'язки людини і громадянина“ Основного Закону України, передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина перша статті 33).
Конституційний Суд України в рішенні від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України „Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів“, положень частин першої, третьої статті 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“, абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II „Прикінцеві положення“ Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“», а конкретніше в п. 3.2. зазначив, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.
Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3,6, 8, 19, 64 Конституції України.
Заслуговує на увагу окрема думка до означеного рішення КСУ, судді Сліденка І.Д., змістом якої останній зазначив наступне:
«…З огляду на це слід зауважити, що є речі, важливіші за ефемерну державу і страшніші за смертельну епідемію. Такого роду речі відносять до архетипів цивілізації. В європейській цивілізації до таких речей, безумовно, слід віднести природні права людини. Категорією, яка інтегративно пов'язана з правами людини і визначає основу громадянського суспільства, є його ментальне здоров'я. Терор, як спосіб управління, є тим інструментом, який дозволяє нівелювати цей чинник і перетворити громадянське суспільство, людей на безумний, заляканий натовп. Кінцева мета такого способу управління очевидна - натовпом завжди легше і простіше керувати .
Диктатура страху є антитезою до диктатури (панування) права. І ряд заходів, що застосовувались урядом, є яскравим свідченням цієї максими.
Одним з наслідків такої диктатури є театр абсурду в перемішку з макабричними танцями, коли так званий карантин то послаблюється, то посилюється залежно від хтонічного настрою уряду, оскільки більш-менш раціональних обґрунтувань для таких його дій немає. І єдиний наслідок такого підходу - тотальна недовіра до дій держави з боку населення та ігнорування з боку публічної влади територіальних громад вимог центральної влади. Це не що інше, як черговий крок до розпаду держави як унітарної одиниці, і цілком можливо, що в цілому.
Слід також розуміти, що якщо уряд залежно від своїх примх, забаганок, уподобань чи специфічного розуміння ситуації в державі будь-коли може зупинити дію конституційних прав і свобод, то в такому випадку йдеться не про функціонування інституту прав і свобод в сутнісному їх розумінні, а про банальні адміністративні дозволи. І в цьому сенсі Україна з її специфічним карантином 2020 року мало чим відрізняється від "нікалаєвской Рассіі" 1840 року, де було заборонено все, або СССР 1980 року, де звичайна подорож за кордон потребувала спеціального дозволу від держави, практично недоступного для більшості населення.
Ще один вимір диктатури так званого "карантину" виявився в порушенні фундаментальних засад рівності в праві, що набуло образу сумної пародії - друзям все, ворогам (в даному випадку народу України) - закон. І карикатурність ситуації полягає в тому, що це навіть не закон, а звичайна урядова інструкція.»
ОСОБА_2 введення особливого режиму перебування на вулиці, шляхом покладання обов'язку на людину носіння документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус, без посвідчення про взяття на облік бездомної особи, довідки про звернення за захистом в Україні, безперечно є обмеженням конституційного права на свободу пересування, й встановлення такого обмеження підзаконним актом (постановою КМУ), прямо суперечить Конституції України; при цьому Уряд, обмежуючи конституційні права і свободи громадянзапровадженням «паспортного режиму» постановою КМУ №1236 від 09.12.2020 року, жодним чином не наводить раціональних обґрунтувань власних дій.
Конституція України має найвищу юридичну силу; норми Конституції є нормами прямої дії (ст.8) й в разі суперечності норм права, застосуванню підлягають приписи Основного Закону.
Обов'язок суду щодо забезпечення презумпції невинуватості і права на справедливий судовий розгляд, які передбачені ст.62 Конституції України, поєднуються з такими ж положеннями ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка відповідно до вимог ч.1 ст.9 Конституції України, ратифікована 17 липня 1997 року Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції».
В ході розгляду справи не встановлено, що в діях ОСОБА_1 наявний склад адміністративного правопорушення, передбачений ч.1 ст.44-3 КУпАП, а тому справу щодо нього слід закрити за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.
На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 9, 245, 251, 254, 256, 268, п. 1 ч. 1 ст. 247, ст. ст. 280, 283-285 КУпАП України, -
Провадження в справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, закрити у зв'язку із відсутністю складу адміністративного правопорушення.
Постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена у випадках передбачених ст. 287 КУпАП, а саме особою, щодо якої її винесено, потерпілим, а також прокурором у випадках передбачених ч. 5 ст. 7 КУпАП, а саме у випадку нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, протягом десяти днів з дня винесення постанови. Апеляційна скарга подається до відповідного апеляційного суду.
Постанова суду у справі про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку оскарження цієї постанови і може бути пред'явлена до виконання протягом трьох місяців з дня набрання нею законної сили.
Головуючий суддяВ. М. Братасюк