П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
09 грудня 2021 р.м.ОдесаСправа № 540/612/21
Головуючий в 1 інстанції: Войтович І.І.
Дата і місце ухвалення 11.05.2021р., м. Херсон
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бойка А.В.,
суддів: Федусика А.Г.,
Шевчук О.А.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 11травня 2021 року по справі №540/612/21 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку з час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.10.2018 по 04.12.2020, що складає 490 621,32 грн. (643,86 грн. * 762 (кількість днів затримки)).
Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 11 травня 2021 року позов частково задоволено. Суд стягнув з Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати розрахунку при звільненні в сумі 19 461,97 грн. за період з 24.10.2018 року по 04.12.2020 року. В іншій частині позовних вимог відмовив.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи.
Апелянт зазначив, що суд першої інстанції приймаючи судове рішення у справі не врахував, що адміністративний позов подано позивачем з порушенням строку, встановленого ч.1 ст. 121 КАС України, та за територіальною підсудністю мав вирішуватись Запорізьким окружним адміністративним судом. Вважає, що положення КзПП України не розповсюджується на спірні правовідносини.
З огляду на зазначене апелянт просить скасувати рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 11травня 2021 року та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів, вважає, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу в ВЧ НОМЕР_1 на посаді командира роти безпілотних авіаційних комплексів.
Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) №255 від 23.10.2018 року позивача з 23.10.2018 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів грошового забезпечення через направлення для подальшого проходження військової служби до Служби безпеки України, відповідно до наказу Міністра оборони України (по особовому складу) №638 від 08.10.2018 року.
04 грудня 2020 року, ВЧ НОМЕР_1 на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 25.09.2020 року по справі №280/5549/20, що набрало законної сили перерахувала на рахунок позивача грошові кошти в сумі 22 246,24 грн., в якості компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки.
На думку позивача, оскільки відповідач невчасно виплатив на його адресу компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, він має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, передбачену ст.117 КЗпП України.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції посилаючись на правові позиції Верховного Суду, дійшов висновку, що належним та співмірним способом відновлення прав позивача, з урахуванням принципу пропорційності є стягнення з відповідача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 19461,97 грн. В решті позовних вимог, суд відмовив.
Судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно частини 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять військову службу, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці.
Разом з тим, спеціальним законодавством не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Отже, беззаперечним є висновок, що трудове законодавство у питаннях, які не врегульовані нормами спеціального законодавства, поширюється також і на військовослужбовців.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
В свою чергу, згідно ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
На підставі наведеного, враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи позивача про наявність у нього права на отримання відшкодування за затримку виплати грошової компенсації за неотримане речове майно на підставі статті 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 сформулювала висновок, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду і у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Ураховуючи вказані висновки Великої Палати Верховного Суду, а також те, що у даній справі підтверджено право позивача на отримання грошової компенсації за неотримане речове майно, колегія суддів вважає, що відповідач повинен нести відповідальність, встановлену ч.1 ст. 117 КЗпП України, а саме: виплатити позивачу його середній заробіток за час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно.
З огляду на очевидну не співмірність заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільнені (490 621,32 грн.) зі встановленим розміром заборгованості (19461,97грн.), характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, колегія суддів вважає, що визначена судом першої інстанції сума компенсації за несвоєчасний розрахунок позивача при звільнені є співмірною компенсацією понесених позивачем втрат пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні.
Судова колегія зазначає, що розрахована судом першої інстанції сума компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільнені не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити.
Судова колегія зазначає, що наявні у справі матеріали свідчать, що фактичним місцем проживання та роботи позивача є м. Херсон, в отже підстави для передачі останньої за підсудністю до Запорізького окружного адміністративного суду відсутні.
Враховуючи дату надання відповідачем відповіді на звернення позивача про відшкодування середнього заробітку з час затримки розрахунку при звільненні (17.02.21р.), судова колегія вважає, що адміністративний позов подано позивачем в межах строку, встановленого ч. 1 ст. 121 КАС України.
Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 11травня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач: А.В. Бойко
Судді: А.Г. Федусик
О.А. Шевчук