ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
08 грудня 2021 року м. Київ № 826/5447/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кармазіна О.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві, в якому просив суд:
1) визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 (номер Наказу на підставі якого прийняте рішення в Повідомленні №108 від 08.06.2017 не зазначене).
2) визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 96-17 від 10.10.2017 про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3) зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позиція позивача.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ним була подана до ГУ ДМС в м. Києві заява-анкету про надання йому статусу біженця.
08..06.2017 позивач отримав від ГУ ДМС в м. Києві повідомлення від № 198 від 08.06.2017 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не погоджуючись з таким рішенням подав скаргу до Державної міграційної служби України на рішення ГУ ДМС в м. Києві, однак 28.03.2018 отримав повідомлення ДМС України від 20.10.2017 № 285 про відхилення скарги на підставі рішення від 10.10.2017 № 96-17.
Разом з тим, позивач наголошує на протиправності спірних рішень, оскільки, за твердженням позивача, він був змушений залишити територію Народної Республіки Бангладеш через обґрунтовані побоювання за своє життя через смертну кару за сфабрикованою проти нього кримінальною справою. Зауважує, що інформація про країну походження підтверджується публікаціями в засобах масових інформації.
Додає, що в травні 2014 року керівника партії Авамі Ліг у місті Фулгазі, Екрамула Хака було вбито та спалено у власному автомобілі. Зазначає, що місцеві партії обвинувачують один одного у скоєнні вбивства.
Відтак, стверджує, що він дійсно має об'єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров'я через ризик застосування до нього смертної кари, у зв'язку з чим просить суд задовольнити позовні вимоги.
Позиція відповідача - ДМС України.
Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому наголосив на безпідставності позовних вимог, оскільки відсутні об'єктивні підстави вважати, що є загроза життю та здоров'ю позивача.
Крім того, представник ДМС зазначив, що згідно з заявою-анкетою від 23.05.2017 іноземець виїхав із Бангладеш 03.12.2016, вказавши, що адресою проживання на період вибуття була провінція Фені м. Фені-Садар, район Моддом Рампур, прямуючи потягом до Індії, де перебував з 03.12.2016 по 03.01.2017. Потім вилетів літаком до Російської Федерації, де перебував з 05.01.2017 по 26.01.2017, після чого автомобілем та пішки потрапив до України, перетнувши кордон 28.01.2017.
Разом з тим, відповідач зауважує, що під час заповнення реєстраційного листка заявник зазначив, що виїхав з країни постійного проживання у січні 2015 року, зазначивши при цьому, що місцем проживання напередодні переїзду було м. Дакка, вул. Уттора. Додає, що у протоколі співбесіди від 31.05.2017 іноземець у відповідь на питання щодо того через (які країни прямував зазначив, що всередині січня 2015 року він виїхав потягом до Індії (м. Кальката), де перебував близько 9 місяців, після чого всередині січня 2016 року повернувся до Бангладеш, м. Дакка, де перебував протягом 3 місяців і вже на початку листопаду 2016 року вдруге виїхав до Індії, (Кальката), де перебував протягом 2 місяців, після чого 03.01.2017 вилетів літаком з м. Кальката (Індія) до м. Москва (Росія), де перебував 3-4 неділі. 27.01.2017 заявник автомобілем попрямував до м. Києва (Україна), куди прибув 29.01.2017.
Відтак, представник ДМС України наголошує, що враховуючи свідчення іноземця, він перебував в Бангладеш (м. Дакка) з січня 2016 року по квітень 2016 року де він перебував потім, до повторного виїзду (листопад 2016 року) іноземець не зазначив. Далі, у протоколі співбесіди від 31.05.2017 на запитання щодо дати виїзду з Бангладеш, заявник повідомив, що вперше виїхав на початку січня 2015 року, вдруге - на початку січня 2016 року, що суперечить викладеній вище інформації. Щодо навчання в анкеті заявник зазначив, що навчався в середній школі протягом 1995 - 2001 рр., проте у протоколі співбесіди від 31.05.2017 заявник зазначив, що навчався у школі у період з 1996 року по 2004 рік.
Представник зауважує, що у 1996 році, тобто на момент початку навчання у школі, іноземцю виповнилось 4 роки, хоча позивач у протоколі співбесіди від 31.05.2017 у відповідь за запитання щодо шкільного віку учнів, відповів, що Бангладеш діти йдуть до школи у віці 5-6 років.
Також відповідач зазначає, відносно причини залишення території громадянської належності у своїй заяві-анкеті від 23.05.2017 зазначив, що покинув країну походження через побоювання застосування до нього смертної кари за інкримінованою кримінальною справою, оскільки його та ще близько 40 людей незаконно обвинувачують у співучасті у вбивстві через те, що вони були присутніми поруч із місцем вбивства, оскільки зібрались на політичний пікет. Позивач боїться повертатись до Бангладеш, тому що його можуть стратити за обвинуваченнями у злочині, який він не скоював. У анкеті від 23.05.2017 заявник вказав, що протягом останніх 10 років не працював, оскільки не мав змоги. Проте, у заяві іноземець зазначив, що був членом партії Авамі Ліг, а саме: молодіжного крила Чатра Ліг, де виконував різні адміністративні функції. У заяві від 23.05.2017 іноземець вказав, що вступив до партії Авамі Ліг 2006 році, проте у протоколі співбесіди заявник зазначив, що вступив до партії у листопаді 2004 року.
Разом з тим, відповідач зауважив, що у 2004 році позивачу було 12 років у той період часу він був неповнолітнім та навчався.
У відзиві також зазначено, що з відкритих інформаційних джерел відомо, що: політична партія Авамі Ліг зосереджена на роботі в напрямку демократії, прав студентів і соціалізму в марксистських та ленінських традиціях.
Відтак, за висновком представника позивача, твердження позивача в частини членства його в молодіжному крилі «Чатра Ліг» політичної партії «Авамі Ліг» носять суперечливий характер.
Відповідач додає, що у заяві від 23.05.2017 позивач повідомив, що його та ще близько 40 людей незаконно звинувачують у співучасті у вбивстві через те, що вони були присутні поруч із місцем вбивства, оскільки зібрались на політичний пікет.
Проте, як стверджує відповідач, у протоколі співбесіди від 31.05.2017, у відповідь на поставлені позивачу питання щодо мітингів, які проходили, назв, місць та часу їх проведення, їх основної мети, чіткої відповіді не надав, лише зазначив, що він запрошував людей на мітинги, коли опозиційна партія позачергово бастувала або під час приїзду парламентського депутату, при цьому позивач конкретного часу та місця проведення таких мітингів не назвав.
Відповідач також зауважує, що позивач документально не підтвердив факт його участі в даній партії, тобто твердження позивача гуртуються лише на загальновідомій інформації та носять суб'єктивний характер.
Додає, що у протоколі співбесіди від 31.05.2017 повідомив, що до його родичів інколи приходять представники поліції та розшукують, позивачем також було зазначено, що поліція дізналась що саме він приймав участь у мітингу із заяви дружини вбитого ОСОБА_3 , однак у заяві від 23.05.2017 сам спростовую дану інформацію, наводячи інформацію по країні походження, де зазначено, що ОСОБА_4 , дружина вбитого політичного лідера, говорить про те, що протокол поліції зі списком осіб підозрюваних у вбивстві це просто замулювання очей.
Відтак, за висновком ДМС України, рівень правдоподібності тверджень позивача є дуже низьким та не підтверджується жодними доказами.
Відповідач додає, що за інформацією інформаційно-аналітичних звітів МЗС України встановлено, що за підсумками моніторингу та опрацювання інформації по Народної Республіки Бангладеш Посольством України в Індії, що покриває Бангладеш за сумісництвом, зазначена країна не є проблемною у плані забезпечення базових прав людини у тому числі і на політичну та громадську діяльність.
Підсумовуючи викладене відповідач - ДМС України наголошує на правомірності прийняття оскаржуваних рішень та просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Позиція відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві.
Представник ГУ ДМС у м. Києві відзиву на позовну заяву не надало. Про дату час та місце розгляду справи було повідомлено належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення за № 0105102513432 (том 1 а.с. 26).
У відповіді на відзив представник позивача наголосив, що позивач має об'єктивні побоювання застосування до нього смертної кари за сфабрикованою кримінальною справою, відтак повторно просить суд задовольнити позовні вимоги.
Процесуальні дій, вчинені у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.04.2018 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення визначених в ній недоліків.
Ухвалою суду від 03..05.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду на 07.06.2018.
07.06.2018 судове засідання не відбулося.
16.08.2018 за клопотаннями представника позивача та представника відповідача, суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.
Встановлені судом обставини.
Розглянувши подані документи і матеріали, вислухавши пояснення присутніх представників сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Народної республіки Бангладеш. Місце народження: Бангладеш, місто Фені Садар, район Моддом Рампур.
28.01.2017 позивач перетнув кордон України на автомобілі, приїхавши з Російської Федерації.
23.05.2017 позивачем подано до органів міграційної служби заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій просив визнати його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
06.06.2017 ГУ ДМС у м. Києві прийнято висновок (том 1 а.с. 82-92) про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві від 06.06.2017 № 242 (том 1 а.с. 93) відмовлено громадянину Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вказаним наказом позивач звернувся зі скаргою на відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС України.
Однак, рішенням Державної міграційної служби України № 96-17 від 10.10.2017 відхилено скаргу ОСОБА_1 на рішення Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, вважаючи протиправними наказ та рішення, звернувся з даним позовом до суду.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно із визначенням, наведеним в п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту визначається як особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Частиною шостою статті 5 цього ж Закону встановлюється, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (ч.6 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Відповідно до ч.8 ст.9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Так, перевіряючи правомірність прийняття відповідачами оскаржуваних рішень, суд зазначає, що у своїй заяві-анкеті від 23.05.2017 іноземець зазначає, що не може повернутися до Народної Республіки Бангладеш, оскільки його можуть незаконно стратити за обвинуваченнями у злочині, який він не скоював.
Тобто, основною причиною є застосування до нього смертної карти за сфабрикованою кримінальною справою, оскільки в країні походження його та ще близько 40 людей незаконно обвинувачуються у співучасті у вбивстві у травні 2014 року керівника партії Авамі Ліг у місті Фулгазі, Екрамула Хака.
У реєстраційному листку позивачем зазначено, що країну місця свого походження залишив у січні 2015 року.
Разом з тим, ознайомлюючись з особовою справою позивача, зокрема, протоколом співбесіди від 31.05.2017 (том 1 а.с. 76-81) позивачем зазначено, що всередині січня 2015 року він виїхав потягом до Індії (м. Кальката), де перебував близько 9 місяців, після чого всередині січня 2016 року повернувся до Бангладеш у м. Дакка, де перебував протягом 3 місяців і вже на початку листопада 2016 року вдруге виїхав до Індії, (Кальката), де перебував протягом 2 місяців, після чого 03.01.2017 вилетів літаком з м. Кальката (Індія) до м. Москва (Росія), та 27.01.2017 заявник автомобілем попрямував до м. Києва (Україна), куди прибув 29.01.2017.
Відтак, суд наголошує, що не дивлячись на те, що, на думку позивача, у Народній Республіці Бангладеш йому загрожує смертна кара, у січні 2016 року він повернувся до країни свого походження та 03.12.2016 року вдруге виїхав до Індії у місто Кальката. Тобто, після повернення до країни походження позивач у ній перебував близько 10 місяців.
Між тим, матеріали справи не містять жодних доказів того, що протягом вказаного періоду позивачу була загроза його життю та здоров'ю або загроза переслідуванню. Більш того, матеріали справи не містять жодних доказів того, що відносно позивача є та ще й сфабрикована кримінальну справу та застосовувалися тортури та/або переслідування.
Крім того, як зазначено у реєстраційному листку, на питання чи є у заявника документи, які підтверджують факт переслідувань або загрози переслідувань позивач відповів, що не має.
В той же час, ознайомлюючись з анкетою позивача (том 1 а.с. 42-45) судом встановлено, що з країни свого походження позивач виїхав 03.12.2016 до Індії у місто Делі, де перебував до 03.01.2017, після чого 05.01.2017 прибув до Москви (Російська Федерація), де перебував до 26.01.2017.
Також, у протоколі співбесіди від 31.05.2017 на запитання щодо дати виїзду з Бангладеш, заявник повідомив, що вперше виїхав на початку січня 2015 року, вдруге - на початку січня 2016 року..
При цьому, судом також береться до уваги те, що відносно навчання в анкеті заявник зазначив, що навчався в середній школі протягом 1995 - 2001 рр., проте у протоколі співбесіди від 31.05.2017 заявник зазначив, що навчався у школі у період з 1996 по 2004 рік.
Зважаючи на те, що позивач 1992 року народження у 1996 році, тобто на момент початку навчання у школі, як стверджує позивача, позивачу виповнилось лише 4 роки. Однак, у протоколі співбесіди від 31.05.2017 позивач у відповідь на запитання щодо шкільного віку учнів, відповів, що у Бангладеш діти йдуть до школи у віці 5-6 років.
Суд також зазначає, що в анкеті від 23.05.2017 та протоколі співбесіди від 31.05.2017 заявник вказав, що не працював, оскільки не мав змоги, однак у заяві-анкеті позивач зазначив, що був членом партії Авамі Ліг, а саме: молодіжного крила Чатра Ліг.
Відтак, проаналізувавши вказані обставини, суд приходить до висновку, що покази позивача зазначені у заяві-анкеті різняться від показів, зазначених у реєстраційному листку та у протоколі співбесіди від 31.05.2017.
Суд зазначає, що в пункті 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зазначено про те, що судам слід ураховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Як зазначив Верховий Суд у постанові від 11.12.2019 по справі № 815/5249/16 при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
При цьому, виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
За змістом пункту 12 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців термін «тлумачення сумнівів на користь заявника» використовується в контексті стандарту доказування стосовно фактичних тверджень, зроблених заявником. Враховуючи те, що в заяві про надання статусу біженця заявник не зобов'язаний доводити всі факти з метою повністю переконати співробітника, що приймає рішення, в правдивості всіх своїх фактичних тверджень, співробітник, що приймає рішення, завжди буде мати елемент сумніву відносно фактів, поданих заявником.
Варто повторно зауважити, що позивач, на підтвердження переконливості своїх доводів та тверджень щодо загрози його життю та сфабрикованої відносно нього кримінальної справи не надав суду жодних підтверджуючи документів, у т.ч. щодо членства у політичній партії.
Слід також зауважити, що відповідно до частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Як вже було зазначено вище, позивач виїхав 03.12.2016 до Індії у місто Делі, де перебував до 03.01.2017, після чого 05.01.2017 прибув до Москви (Російська Федерація), де перебував до 26.01.2017, звідки перетнув кордон з Україною.
Тобто, до України позивач прибув с третьої країни, яка за гарантіями, зазначеними в Конституції, декларує себе безпечною країною.
Разом з тим, суд зазначає, що заявником не надано суду жодних доказів та навіть не наведено доводів відносно того, що перебуваючи в третіх країнах, зокрема, в Індії та/або Російській Федерації, останні не є безпечними країнами для позивача.
Таким чином, підсумовуючи викладене у сукупності, в контексті викладених норм права та обставин справи, суд приходить до висновку, що оскаржувані наказ ГУ ДМС у м. Києві від 06.06.2017 № 242 та рішення ДМС України № 96-17 від 10.10.2017 про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняті з урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) та без порушень принципів розсудливості, запобігання несправедливої дискримінації, пропорційності, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Положеннями ч. 1 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, а також виходячи із заявлених вимог та підстав позову, суд приходить до висновку, що в порядку виконання обов'язку, визначеного ч. 1 ст. 77 КАС України, позивачем не доведено обставин, на яких ґрунтуються його позовні вимоги.
Доводи позивача, що викладені у позовній заяві, як підстава для задоволення позовних вимог, спростовуються висновками суду, викладеними у даному рішенні.
У взаємозв'язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог та їх обґрунтування, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки досліджених доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на з'ясуванні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, ст. ст. 241 - 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити у повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зважаючи на затвердження Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя 17 серпня 2021 року N 1845/0/15-21, в електронній формі апеляційні скарги подаються безпосередньо до апеляційного суду.
Суддя О.А. Кармазін