Постанова
Іменем України
25 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 755/17235/17
провадження № 61-9812св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Міністерство юстиції України,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року у складі судді Катющенко В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Міністерство юстиції України, про визнання заповіту недійсним,
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у листопаді 2017 року звернувся до суду з вищевказаним позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, і остаточно просив визнати недійсним удаваний правочин - заповіт, складений 06 листопада 2008 року від імені ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Киянецею А. Ф. та зареєстрований у реєстрі за № 12107.
Зазначений позов, ОСОБА_1 мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_3 , після смерті якої відкрилась спадщина, до складу якої серед іншого входить квартира АДРЕСА_1 .
Він, як єдиний спадкоємець, після смерті матері звернувся до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де дізнався про те, що 06 листопада 2008 року його мати заповіла вказану квартиру сторонній особі, а саме ОСОБА_2 .
Зазначив, що з 1998 року проживав разом з матір'ю, ОСОБА_2 бачив лише декілька разів.
Через проблеми з документами у 2008 році він не працював, тому у сім'ї було скрутне матеріальне становище.
ОСОБА_3 захворіла та терміново потребувала коштів на лікування, у зв'язку з чим зверталася до ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» з проханням укласти з нею договір довічного утримання на умовах фінансового забезпечення.
Однак, запропоноване щомісячне грошове забезпечення у розмірі 300 грн її не влаштувало, тому його мати звернулась до відповідача за фінансовою допомогою.
ОСОБА_3 , маючи проблеми зі здоров'ям, розуміла, що невдовзі їй знадобиться допомога, яку вона розраховувала отримати від соціального працівника, але за наявності договору довічного утримання на умовах матеріального забезпечення, вона б не мала права на таку допомогу, тому склала заповіт на ім'я ОСОБА_2 як гарант виконання боргових зобов'язань перед нею.
Стан його матері у 2017 році різко погіршився, він працював та не міг увесь час бути із нею, тому вона стала на облік до Територіального центру соціального обслуговування Дніпровського району і отримувала допомогу від соціального працівника.
Деякий час після складання оспорюваного заповіту відповідач допомагала його матері фінансово, приносила продукти, а згодом зникла з їх життя, а мати забула про складений заповіт.
Увесь тягар утримання хворої матері, її лікування в останні роки життя та її поховання він взяв на себе.
Відповідач звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом, проте свідоцтво про право на спадщину не отримала, у спадщину не вступила, спадковим майном не користується та його не утримує, що свідчить про відсутність за життя у ОСОБА_3 наміру заповідати свою квартиру стороннім особам, оскільки оскаржуваний заповіт вона склала у зв'язку зі скрутним матеріальним становищем та з метою приховати договір довічного утримання, оскільки фактично між нею та відповідачем склалися відносини, що випливають з договору довічного утримання, а тому заповіт є удаваним правочином.
Відсутність у ОСОБА_3 під час складення заповіту волевиявлення на безоплатну передачу майна є підставою для визнання такого заповіту як удаваного договору довічного утримання недійсним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 16 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовив.
Рішення місцевий суд мотивував тим, що жодної з передбачених статтею 1257 ЦК України обставин, в ході судового розгляду не встановлено. При цьому, заповіт по формі та змісту відповідає вимогам чинного законодавства, а його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.
Також суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність належних та допустимих доказів того, що померла ОСОБА_3 на час складання оспорюваного заповіту була абсолютно неспроможною усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними.
Твердження позивача про удаваність правочину не заслуговують на увагу, оскільки не підкріплені належними доказами, а також не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Київський апеляційний суд постановою від 12 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, викладених у скарзі, апеляційний суд не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 у червні 2021 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що договір довічного утримання не був укладений між ОСОБА_3 та відповідачем, оскільки станом на 06 листопада 2008 року не було правової можливості укласти договір довічного утримання.
Також оскаржувані судові рішення не відповідають висновку Верховного Суду, висловленому у постанові від 14 січня 2019 року у справі № 760/22759/15-ц.
Судами також не було взято до уваги пояснення відповідача, згідно з якими вона надавала його матері невеликі суми коштів, приїжджала до неї, купувала ліки, харчування та засоби гігієни.
Також судами було залишено поза увагою відповідь Територіального центру соціального обслуговування, згідно з якою ОСОБА_3 надавались соціальні послуги, не правильно застосовано статті 203, 235, 1257 ЦК України, оскільки позивачем доведено факт удаваності заповіту.
Крім того, судом першої інстанції не було застосовано статтю 8 Загальної декларації прав людини 1948 року, статтю 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, статті 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтю 129 Конституції України, а оскаржувані судові рішення не відповідають практиці Європейського суду з прав людини.
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 22 липня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дніпровського районного суду міста Києва.
Справа № 755/17235/17 надійшла до Верховного Суду 04 серпня 2021 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (у віці 80 років), що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 03 лютого 2017 року Відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запис № 2213.
ОСОБА_1 є сином померлої ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 03 серпня 1957 року, виданим Бюро записів актів громадського стану Залізничного району міста Києва, актовий запис № 808.
ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_3 знята з реєстраційного обліку 28 лютого 2017 року у зв'язку зі смертю, що підтверджується довідками від 10 березня 2017 року №№ 734, 735, виданими Комунальним концерном «Центр комунального сервісу».
Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на належне їй майно, зокрема на квартиру АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 06 листопада 2008 року було складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кияницею А. Ф. та зареєстрований в реєстрі за № 12107, яким належну їй квартиру АДРЕСА_1 вона заповіла ОСОБА_2 . Також цим заповітом ОСОБА_3 скасувала раніше складений нею заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соврас О. Ю. 16 червня 2005 року за реєстровим № 3740.
Заповіт, складений ОСОБА_3 06 листопада 2008 року, зареєстрований у спадковому реєстрі за № 45769238, що підтверджується Витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі № 17137623 від 06 листопада 2008 року, виданим приватним нотаріусом Кияницею А. Ф.
ОСОБА_1 , як спадкоємець за законом на майно померлої матері ОСОБА_3 , 07 липня 2017 року звернувся до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де цього ж дня було заведено спадкову справу № 424/2017 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , за номером у Спадковому реєстрі 60903067.
ОСОБА_2 як спадкоємець за заповітом на майно померлої ОСОБА_3 звернулася до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини 12 липня 2017 року.
Шістнадцятою київською державною нотаріальною конторою 11 серпня 2017 року ОСОБА_1 видано свідоцтво за реєстровим № 5-686 про право на спадщину, яка складається із: автомобіля марки «ЗАЗ», модель 1140, реєстраційний номер НОМЕР_3 , що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі.
Шістнадцятою київською державною нотаріальною конторою 26 жовтня 2017 року ОСОБА_1 видано свідоцтво за реєстровим № 5-880 про право на спадщину, яка складається із грошових вкладів з відповідною грошовою компенсацією та нарахованих на вищезазначені суми відсотків на день виплати коштів і простих іменних акцій, що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі.
Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи № 316 від 06 червня 2019 року, складеним Київським міським центром судово-психіатричної експертизи Києва 14 травня 2018 року на виконання ухвали Дніпровського районного суду міста, ОСОБА_3 у період підписання заповіту (06 листопада 2018 року) на будь-який психічний розлад не страждала. За своїм психічним станом вона усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Заповіт лише спрямовується на виникнення у спадкоємця прав та обов'язків, але до моменту смерті не створює їх у нього. Розпорядження, яке міститься у заповіті, набирає чинності лише у разі смерті заповідача.
Статтею 1247 ЦК України встановлено загальні вимоги до форми заповіту, за якими заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем (якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У якості правової підстави для визнання заповіту від 06 листопада 2008 року недійсним, позивач посилався на удаваність такого правочину.
Відповідно до статей 744, 749 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання потребує волевиявлення обох сторін та обов'язкової його нотаріальної форми посвідчення (стаття 745 ЦК України). Також договір довічного утримання, за яким передається у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.
Положеннями статті 235 ЦК України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Отже, за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Встановивши, що у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про відсутність у ОСОБА_3 волевиявлення на безоплатну передачу майна ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним як удаваного договору довічного утримання.
Крім того, суди попередніх інстанцій правильно зазначили про те, що заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та порядку складення, особу заповідача встановлено за паспортом із зазначенням у заповіті реєстраційного номеру облікової картки платника податків, підписаний особисто заповідачем, зазначено місце складення заповіту, вказано дату й місце його посвідчення, він посвідчений уповноваженою на те особою, яка перевірила дієздатність заповідача і з'ясувала її дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок смерті.
Також суди правильно зазначили про те, що та обставина, що відповідач періодично допомагала ОСОБА_3 матеріально та доглядала її в лікарні, не свідчить, що між ОСОБА_3 існувала попередня домовленість з ОСОБА_2 , якій вона заповіла свою квартиру, про фактичне укладення померлою договору довічного утримання.
Звернення ОСОБА_3 до ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» з питань щодо укладення договору довічного утримання напередодні складення оскаржуваного заповіту та до Територіального центру соціального обслуговування не свідчить про те, що складаючи заповіт на ім'я відповідача ОСОБА_3 вона мала намір укласти з ОСОБА_2 саме договір довічного утримання. Навпаки, звернувши до ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» ОСОБА_3 договору довічного утримання не уклала, оскільки не погоджувалася із істотними умовами такого правочину.
Доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення не відповідають висновку Верховного Суду, висловленому у постанові від 14 січня 2019 року у справі № 760/22759/15-ц, незаслуговують на увагу, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
У справі, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, судами було встановлено, що відсутність у заповідача під час укладення заповіту волевиявлення на безоплатну передачу майна підтверджується заявою на ім'я ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» про укладення з ним договору довічного утримання, укладенням попереднього договору довічного утримання, нотаріально посвідченою довіреністю, якою, зокрема уповноважено особу на отримання необхідних документів для відчуження майна за договором довічного утримання, розпискою про отримання грошових коштів у рахунок виплати, отриманої від працівника ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» за договором довічного утримання, який він мав намір укласти.
Разом з тим, у справі, яка є предметом касаційного перегляду, позивачем не доведено під час укладення заповіту волевиявлення заповідача на безоплатну передачу майна відповідачу.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
О. С. Ткачук