Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
24 листопада 2021 р. № 520/21345/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Бідонька А.В.
при секретарі судового засідання - Ліпчанській Я.В.,
за участю:
позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - Гавриленко Я.С.
розглянувши в місті Харкові в приміщенні Харківського окружного адміністративного суду у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24,м. Харків,61057) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просить суд :
- визнати протиправним і скасувати Рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 63014300010300 від 09 вересня 2021 року про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . - зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в харківській області повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду. - стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати у розмірі: 908,00 грн - судовий збір, а також витрати на професійну правничу допомогу адвоката розміром 9,092 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що у зв'язку із необхідністю піклування за батьком, а також із безпосереднім бажанням залишатись в Україні позивач подала заяву про надання дозволу на імміграцію з додатками передбаченими законодавством до Головного управління ДМС в Харківській області. Втім, відповідачем прийнято рішення № 63014300010300 від 09 вересня 2021 року про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, в якому не наведено жодних конкретних приписів закону, якими була б передбачена відмова у наданні їй дозволу на імміграцію. За таких підстав, відмову Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області у наданні дозволу на імміграцію в Україну вважає безпідставною та протиправною.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28.10.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито загальне провадження у справі.
Представником відповідача надано відзив на позов, в якому сторона відповідача проти вимог поданого позову заперечує. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області при прийнятті рішення № 63014300010300 від 09 вересня 2021 року про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну діяло з дотриманням норм чинного законодавства України, оскільки за результатами розгляду матеріалів щодо надання дозволу на імміграцію в України громадянці Російської Федерації ОСОБА_3 ГВКР УСБУ в Харківській області прийнято рішення про заперечення стосовно в'їзд на постійне місце проживання на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію"
В судовому засіданні позивач підтримала доводи заявленого позову, просила суд його задовольнити з підстав, викладених у ньому.
Представник відповідача в судових засіданнях проти вимог заявленого позову заперечував.
Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, вивчивши норми матеріального та процесуального права, якими врегульовані спірні правовідносини вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав та мотивів.
Як встановлено судовим розглядом, ОСОБА_2 - громадянка Російської Федерації, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією паспорту № НОМЕР_1 , виданий 20.06.2014 року, терміном дії до 20.06.2024 року (а.с. 8-9).
ОСОБА_2 народилась у місті Харкові ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 31.07.1964, виданого Київським районним ЗАГС м. Харкова (а.с. 42).
15.04.2021 року позивач, перебуваючи в Україні на законній підставі звернулась до Валківського районного сектору ГУДМС у Харківській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 3 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» (дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням). (а.с. 40-41).
На виконання вимог п. 9 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від № 1983 від 26.12.2002 р., 28.04.2021 фахівцями відповідача направлено особову справу позивача на адресу Управління Служби безпеки України в Харківській області для проведення перевірки в межах компетенції, а саме для виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до ст. 10 Закону України "Про імміграцію" (а.с. 46).
За результатами розгляду особової справи ОСОБА_2 начальником відділу ГВ КР УСБ України в Харківській області В.Попов висловлено заперечення щодо надання позивачу дозволу на імміграцію на підставі п. 4 ст. 10 Закону України "Про імміграцію" (а.с. 47).
Враховуючи заперечення управління Служби безпеки України в Харківській області відповідач 09.09.2021 р. затвердив висновок про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію" та прийнято рішення № 63014300010300 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну (а.с. 48-50).
Не погодившись із вказаним рішенням позивач звернулась до суду з цим позовом.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 р. № 3773-VI, іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Згідно із ч. 15 ст. 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 № 2491-ІІІ.
Положеннями Закону України "Про імміграцію" визначаються умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства.
Стаття 1 Закону України "Про імміграцію" надає визначення термінів, що застосовуються у Законі, серед яких: імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію; посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними (ст. 4 Закону України "Про імміграцію").
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: 1) приймають заяви разом з визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; 3) приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) видають та вилучають у випадках, передбачених цим Законом, посвідки на постійне проживання; 5) ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл (ст. 6 Закону).
Розділом ІІІ Закону України "Про імміграцію" врегульовано правовий порядок надання дозволу на імміграцію та видачі посвідки на постійне проживання, згідно якого заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3, 6 частини третьої статті 4 цього Закону, разом із заявою про надання дозволу на імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.
Якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством України передбачена сплата державного мита або консульського збору, разом із заявою подається документ про його сплату.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Частиною 1 статті 10 Закону України "Про імміграцію" встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983) визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Так підпунктом 2 пункту 2 цього Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи ДМС приймають рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: осіб, батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.
МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію" (п.9 Порядку №1983).
Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (п.10 Порядку №1983).
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п.11 Порядку №1983).
Відповідно до п. 12 Порядку № 1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом п.14 Порядку № 1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п.15 Порядку №1983).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п.16 Порядку №1983).
Отже зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
Судовим розглядом встановлено, що підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення слугував висновок ГУ ДМС України в Харківській області від 09.09.2021 р. про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці РФ ОСОБА_2 .
Так, в даному висновку зазначено, що 22.04.2021 р. до ГВКР УСБУ в Харківській області, Укрбюро Інтерполу, Державної прикордонної служби були направлені запити з метою перевірки позивача серед осіб, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до ст. 10 Закону України "Про імміграцію".
За результатами перевірки, здійсненої ГВКР УСБУ в Харківській області матеріали ОСОБА_2 були повернуті до ГУ ДМС України в Харківській області із запереченням стосовно імміграції його в Україну на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію" позивачу відмовлено в наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Суд звертає увагу, що ст. 10 Закону України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для відмови в наданні дозволу на імміграцію можуть бути лише доведені та обґрунтуванні докази.
Проте, висновок ГВКР УСБУ в Харківській області щодо заперечень стосовно імміграції позивача в Україну не містить жодних конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення ОСОБА_2 протиправних дій, які містять ознаки порушення чинного законодавства України в частині зазначення в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей.
Крім того, вказана інформація не містить жодних доказів, якими вона мотивована.
Суд зазначає, що матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; відповідачем не надано суду вироку суду, яким позивача засуджено до позбавлення волі, та будь-яких доказів того, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем також не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Отже, відповідачем не надано суду належних доказів існування обставин, що передбачені ст. 10 Закону України «Про імміграцію», які б надавали йому підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію.
Натомість, відповідачем не було вчинено дій щодо з'ясування зазначених обставин.
З урахуванням наведених вище норм права та встановлених обставин по справі, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідач прийняв передчасно, а саме без належного з'ясування вище зазначених обставин, а тому таке рішення підлягає скасуванню.
Що стосується позовних вимог про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву та подані до неї документи стосовно надання дозволу на імміграцію в Україну, суд зазначає наступне.
Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Так, Законом № 2491-III, зокрема, підпунктом 3 частини першої статті 6 визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.
Отже, саме до дискреційних повноважень міграційної служби належить прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію або про відмову у наданні дозволу на імміграцію.
За змістом абзацу другого частини четвертої статті 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Враховуючи закріплене законодавцем у пункті 2 частини другої статті 245 КАС України положення, яке надає можливість суду визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт, виконуючи обов'язок дотримання принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі, який зобов'язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права, - суд приходить до висновку про те, що слід задовольнити позов у цій частині заявлених вимог шляхом зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби України в харківській області повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
Щодо вимог позивача про відшкодування витрат на надання професійної правничої допомоги, суд зазначає наступне.
Положеннями ч. 1 ст. 132 КАС України передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до положень ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно із ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Аналіз долучених позивача до матеріалів справи доказів свідчить, що в обґрунтування заявленої вимоги до суду подано договір про надання правової допомоги №04/10-1 від 04.10.2021 року , додаток №1 до Договору від 04.10.2021, копію квитанції до прибуткового касового ордеру №101 (а.с. 23-29).
Відповідно до Додатку №1 до Договору від 04.10.2021 в інтересах клієнта надавались послуги: 1. складання позовної заяви про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії (5 000 грн.); 2. опрацювання необхідних документів та надання консультацій клієнту (4,5 год. ,2500, 00 грн.); 3. написання адвокатського запиту (500 грн.), 4. огляд актуальної судової практики (2,5 год. 1250,00); 4. фактичні витрати (92,00 грн.).
Сторони домовились, що вартість виконаних робіт згідно умов договору становить 9092 грн. (без судового збору).
Відповідно до ч. 7 ст. 134 КАС України обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Судом встановлено, що 24.11.2021 року відповідачем було надано клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якій представник вказав що вартість послуг у розмірі 9092 грн. за правничу допомогу в даній справі є завищеною та такою, що не відповідає складності справи та об'єму наданих послуг.
Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі №755/9215/15-ц.
Разом з тим, суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Надаючи оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження понесених витрат, суд зазначає, що послуги з опрацювання необхідних документів та надання консультацій, надсилання адвокатського запиту, огляд актуальної судової практики, є складовою процесу написання адміністративного позову, тому вказані витрати не можуть підлягати окремій компенсації за рахунок позивача.
Беручи до уваги, що дана справа є справою невеликої складності, враховуючи, що обсяг обставин, які є предметом доказування по даній справі, та доказів, якими підтверджуються ці обставини, не є надто значним, суд вважає, що час, який зазначений у Додатку №1 як витрачений адвокатом на надання вказаних вище видів правничої допомоги у цій справі, вочевидь не відповідає складності спору.
Враховуючи викладене, заявлена до відшкодування сума витрат на правничу допомогу в розмірі 9092, 00 грн. є завищеною та неспівмірною із складністю цієї справи та обсягом наданих адвокатом послуг.
Разом з тим, беручи до уваги, що факт надання правничої допомоги підтверджено документально, суд вважає, що, з урахуванням принципу співмірності, на користь позивача слід стягнути витрати на правничу допомогу в розмірі 2000 грн.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Керуючись ст. ст. 2, 6-11, 14, 77, 139, 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24,м. Харків,61057) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним і скасувати Рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 63014300010300 від 09 вересня 2021 року про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 908,00 грн. (дев'ятсот вісім), а також витрати на професійну правничу допомогу адвоката розміром 2 000 грн. (дві тисячі).
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, або спрощеного позовного провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Повний текст рішення підписано 03 грудня 2021 року.
Суддя Бідонько А.В.