Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
03 грудня 2021 р. № 520/17599/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панова М.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Харківської обласної прокуратури про відмову в призначенні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 на посаду прокурора обласної (окружної) прокуратури з підстав застосування заборони, встановленої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" на підставі критерію, передбаченого пунктом 3 частини 4 статті 3 цього Закону, оформлене листом Харківської обласної прокуратури від 14.06.2021 за №07-8026-21; зобов'язати Харківську обласну прокуратуру утриматися від вчинення певних дій, а саме: внесення до Міністерства юстиції України відомостей про ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , щодо якого застосовано заборону, передбачену ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" для подальшого розміщення її у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення та дії відповідача є протиправними та такими, що суперечить нормам законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Ухвалою суду від 26.09.2021 відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано відповідачу надати відзив на позов.
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження надіслана та вручена відповідачу, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, яке міститься в матеріалах справи.
Відповідач своїм правом на подачу відзиву не скористався. Відповідні документи у встановлений строк до суду не надходили.
Згідно ч. 4 ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 подав до відповідача письмову заяву про розгляд питання щодо призначення його на публічну службу в органах прокуратури України, а саме: на посаду прокурора обласної або окружної прокуратури в системі Харківської обласної прокуратурі.
17.06.2021 позивача було ознайомлено з письмовою відповіддю від 14.06.2021 №07-8026-21, в якій повідомляється про рішення обласної прокуратури про неможливість прийняття на публічну службу в органах Харківської обласної прокуратури, оскільки у визначений Законом України «Про очищення влади» період (з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року) позивач обіймав сукупно більше одного року посаду заступника керівника територіального (регіонального) органу Міністерства внутрішніх справ України (заступника начальника Головного управління - начальника кримінальної міліції ГУ МВС України в Харківській області). Відповідно до вимог частини 3 статті 1; пунктів 7, 11 частини 1 статті 2; пункту 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» на ОСОБА_1 розповсюджуються заборони (обмеження), передбачені цим Законом, та, відповідно, на теперішній час він не можете бути призначений на посаду прокурора в органах прокуратури України.
Позивач вважаючи таке рішення відповідача протиправним та таким, що порушує його законні права, звернувся до суду з даним позовом.
Суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах 1, 2, 4 та 8 ст. 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч. 1 ст. 4 цього Закону.
За приписами пунктів 7 і 8 ч. 1 ст. 3 Закону №1682-VII, що стали підставою для прийняття оскаржуваного рішення, заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014, зокрема:
- керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції (п. 7);
- керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (п. 8).
Як вбачається з послужного списку, довідки про роботу в минулому та проходження служби, трудової книжки позивача, у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 він обіймав наступні посади:
- з 18.02.2010 по 26.05.2010 - перший заступник начальника УБОЗ ГУМВС України в Харківській області;
- з 26.05.2010 по 11.01.2012 - заступник начальника ГУМВС України в Харківській області з питань ЄВРО - 2012;
- з 11.01.2012 по 10.04.2014 - заступник начальника - начальник кримінальної поліції ГУМВС України в Харківській області.
Отже, деякі з посад, які позивач обіймав у вказаний період, можуть підпадати під перелік посад, зазначених у пунктах 7 і 8 ч. 1 ст. 3 Закону №1682-VII.
Водночас наведене не є підставою для автоматичного застосування до Позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", а може здійснюватися виключно з урахуванням приписів частини 2 статті 1 цього Закону, зважаючи на наступне.
Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування, згідно ч. 2 ст. 38 Конституції України.
Статтею 43 Конституції України гарантовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Статтею 31 Закону України від 10.12.2015 №889-VIII "Про державну службу" (далі - Закон №889-VIII) визначено порядок призначення на посаду державної служби та підстави відмови у призначенні на посаду державної служби.
Згідно з ч. 3 ст. 31 Закону №889-VIII, на посаду державної служби призначається особа, визначена переможцем конкурсу. Рішення про призначення на посаду державної служби приймається суб'єктом призначення після проведення співбесіди з кандидатом та підписання з ним контракту про проходження державної служби (у разі укладення). Таке рішення приймається не пізніше п'яти календарних днів з дня надходження результатів спеціальної перевірки у випадку та порядку, передбачених законодавством у сфері запобігання корупції.
За змістом ч. 4 ст. 31 Закону №889-VIII, у разі встановлення за результатами спеціальної перевірки відомостей про претендента на посаду, які не відповідають встановленим законодавством вимогам для зайняття посади, приймається рішення про відмову у призначенні на посаду державної служби.
Пунктом 8 ч. 2 ст. 19 Закону №889-VIII визначено, що на державну службу не може вступити особа, яка підпадає під заборону, встановлену Законом України "Про очищення влади".
Закон України "Про очищення влади" визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
За визначенням ч. 1 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Механізм проведення перевірки достовірності відомостей, що подаються посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також особами, які претендують на зайняття відповідних посад, щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" (далі - перевірка), визначено Порядком проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №563 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 41 вказаного Порядку, особа, яка претендує на зайняття посади, передбаченої підпунктами 1 - 10 пункту 2 цього Порядку (крім особи, яка виявила бажання стати суддею) (далі - особа, яка претендує на зайняття посади), разом з документами, необхідними для її призначення на посаду, подає до відповідного органу заяву за формою згідно з додатком 1.
Відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка претендує на зайняття посади, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві такої особи, щодо незастосування до неї заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", на основі критеріїв, визначених ч. 1, пунктами 1 - 8 ч. 2 та пунктами 1 і 2 ч. 4 ст. 3 цього Закону, про що складає висновок про результати перевірки відомостей про особу, в якому зазначено про невиявлення критеріїв здійснення очищення влади (люстрації), за формою згідно з додатком 21 (пункт 42 Порядку).
Виявлення відповідальним структурним підрозділом факту належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", на основі критеріїв, визначених ч. 1, пунктами 1 - 8 ч. 2 та пунктами 1 і 2 ч. 4 ст. 3 зазначеного Закону, є підставою для відмови такій особі у призначенні на посаду, на яку вона претендує (п. 43 Порядку).
Згідно із п. 44 Порядку, керівник органу або керівник державної служби надсилає до Мін'юсту в день виявлення факту, зазначеного в п. 43 цього Порядку, повідомлення про відповідність критеріям здійснення очищення влади (люстрації) за формою згідно з додатком 6 у паперовій формі із засвідченою копією рішення про відмову у призначенні на посаду державної служби або на іншу посаду, зазначену у п. 2 цього Порядку, інформація з яких протягом трьох днів з дня надходження до Мін'юсту вноситься до Реєстру.
Згідно зі ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до Закону України від 17.07.1997 №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції", Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно зі ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори", чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Статтею 2 Конвенції "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості", яка ратифікована Україною 04.08.1961, передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).
Крім того, згідно рекомендацій Парламентської асамблеї Ради Європи, викладених у Резолюції №1096 "Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", ліквідуючи спадщину колишніх комуністичних тоталітарних систем демократична держава, заснована на верховенстві права, повинна застосовувати власні процесуальні засоби. Вона не може застосовувати будь-які інші засоби, оскільки тоді вона буде не кращою, ніж тоталітарний режим, який потрібно ліквідувати. Демократична держава, заснована на верховенстві права, має у своєму розпорядженні достатньо засобів для служіння справі правосуддя і покарання винних, однак вона не може й не повинна піддаватися бажанню помститися замість того, щоб домагатися правосуддя. Замість цього вона повинна дотримуватися прав людини й основоположних свобод, таких як право на справедливий судовий розгляд і право бути почутим, та поширювати їх навіть на тих осіб, які, коли вони були при владі, самі їх не дотримувалися.
Встановлені згадуваною Резолюцією №1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини, який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 24.04.2007 у справі "Матиєк проти Польщі", від 17.07.2007 у справі "Бобек проти Польщі", від 15.01.2008 у справі "Любох проти Польщі"), а також рішення від 14.02.2006 у справі "Турек проти Словаччини".
У вказаних рішеннях Європейський суд з прав людини наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст. 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (п. 61).
У своєму Проміжному висновку, схваленому в грудні 2014 року, Венеціанська комісія наголосила, що з метою дотримання прав людини, верховенства права та демократії люстрація повинна встановити справедливий баланс між захистом демократичного суспільства, з одного боку, і захистом особистих прав - з іншого. Комісія також звернула увагу на деякі недоліки Закону України "Про очищення влади" 2014 року щодо кола осіб, до яких застосовується Закон (необхідність обмежити люстрацію найважливішими посадами у державі тощо), часової складової (два періоди заборони тощо), управління процесом люстрації (децентралізована процедура, відсутність незалежного органу тощо) і процесуальних гарантій (персональна відповідальність, захист персональних даних осіб, які підлягають люстрації, можливість оскарження у судовому порядку тощо).
19.06.2019 Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) схвалила Остаточний висновок щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») №788/2014 (далі - Остаточний висновок).
У пункті 18 Остаточного висновку зазначено, що питання люстрації безпосередньо порушується в Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем. Резолюція наголошує, що люстраційні заходи «можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв» (п. 12). Цими критеріями є: провина, саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості та право на судовий перегляд ухваленого рішення; різні функції та цілі люстрації, а саме захист новоствореної демократії, і кримінальне право, тобто покарання осіб, які вважаються винними, повинні дотримуватися; також люстрація повинна мати жорсткі обмеження у часі, як у період її застосування, так і в період, впродовж якого здійснюється перевірка. Більш детально критерії роз'яснені у доповіді, що додається до резолюції 1096 (1996), яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права.
Відповідно до ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За сталою практикою ЄСПЛ, поняття приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (п. 25 рішення ЄСПЛ у справі «C. проти Бельгії» від 07.08.1996). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (п. 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа №2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (п. 47 рішення ЄСПЛ у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №55480/00 та №59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення ЄСПЛ у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 (справа 26713/05)).
У пунктах 294-300 рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15 та 4 інші, 17.10.2019), досліджуючи питання щодо пропорційності звільнення заявників з посад через обіймання певних посад на підставі Закону України «Про очищення влади», ЄСПЛ зауважив наступне:
«Суд зазначає, що застосування до заявників передбачених Законом «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту (див. пункт 305).
<…> застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
<…> у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами.».
У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку про те, що не було доведено, що втручання відносно будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників (пункти 323, 324 вказаного рішення).
Таким чином, застосування до осіб заборон, передбачених ч. 3 і ч. 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», може здійснюватися виключно крізь призму приписів ч. 2 ст. 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема, верховенства права, презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності.
Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Враховуючи те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, в кожному конкретному випадку має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо. Саме такий висновок було зроблено Верховним Судом в постанові від 17.06.2020 у справі №826/1137/16.
Цей висновок підтверджено Верховним Судом в постанові від 15.07.2020 у справі №813/7910/14, де Суд зазначив про неправомірність застосування актів індивідуальної дії у вигляді (в тому випадку) наказів про звільнення в якості люстраційних заходів, проведених без дотримання принципу доведеності індивідуальної вини, і вказує, що такі акти не відповідають критеріям правомірності, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема, винесені непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому є такими, що підлягають скасуванню судом як протиправні (пункти 43, 44 постанови).
Водночас рішення Відповідача про відмову у прийнятті на публічну службу в органах прокуратури Харківської області на посаду прокурора Позивача у зв'язку із розповсюдженням на останнього заборон (обмежень), передбачених Законом України «Про очищення влади» за своїми правовими підставами та наслідками фактично співпадає з наказами про звільнення, щодо яких зроблено наведені вище висновки Верховного Суду. Адже відмова не містить жодних відомостей, які б вказували на дотримання принципу встановлення індивідуальної вини, на який посилається як європейська практика, так і практика Верховного Суду. А отже, вважаю, що Відповідачем під час прийняття рішення про відмову у прийнятті на посаду було порушено вимоги законодавства.
Верховний Суд у постанові від 03.06.2020 по справі №817/3431/14 вказує:
«Згідно з уже сформованою позицією, зокрема у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 826/7019/16, Верховний Суд дотримувався підходу, що перебування більше року на посаді/посадах, які зазначені в ч. 1 ст. 3 Закону №1682-VII, передбачає безумовне застосування заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 Закону №1682-VII.
Судова палата, дослідивши правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 5 червня 2019 року у справі №826/7019/16, вважає за необхідне відійти від такої правової позиції застосування норм ч. 3 ст. 1 та ч. 1 ст. 3 Закону №1682-VII, оскільки при вирішенні цієї категорії справ застосуванню підлягають положення ст. 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України».
Верховний Суд доходить висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв'язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.».
З урахуванням вищенаведеного, вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.
Під час перебування на посадах, зазначених вище, позивач не вчиняв жодних дій чи бездіяльності, не ухвалював жодних рішень, направлених на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та не сприяв цьому. У спірному рішенні Відповідач також не навів жодних обґрунтувань та доказів цього.
Таким чином, на ОСОБА_1 не розповсюджуються заборони (обмеження), передбачені частини 3 статті 1; пунктів 7, 11 частини 1 статті 2; пункту 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади».
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Харківської обласної прокуратури утриматися від вчинення певних дій, а саме: внесення до Міністерства юстиції України відомостей про ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , щодо якого застосовано заборону, передбачену ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" для подальшого розміщення її у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", суд зазначив наступне.
Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України, яка встановлює повноваження суду при вирішенні справи, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Отже, Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає повноважень суду при вирішенні справи зобов'язати суб'єкта владних повноважень утриматись від вчинення певних дій, що за своєю правовою природою є позовною вимогою, заявленою на майбутнє, тобто передчасною. Вказана вимога кореспондується з передбаченим п. 4 ч. 1 ст. 151 Кодексу адміністративного судочинства України видом забезпечення позову: забороною відповідачу вчиняти дії, що вирішується в іншому процесуальному порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України щодо інституту забезпечення позову в адміністративному судочинстві.
Визнання протиправним та скасування рішення відповідача про відмову в призначенні ОСОБА_1 на посаду прокурора обласної (окружної) прокуратури з підстав застосування заборони, встановленої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" на підставі критерію, передбаченого пунктом 3 частини 4 статті 3 цього Закону, оформлене листом Харківської обласної прокуратури від 14.06.2021 за №07-8026-21, фактично відміняє правові обставини, які б могли слугувати підставою для внесення відповідачем відомостей до Міністерства юстиції України про ОСОБА_1 , щодо якого застосовано заборону, передбачену ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" для подальшого розміщення її у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".
Отже, визнання протиправним та скасування спірного рішення є належним та достатнім способом захисту порушеного права позивача у сфері правовідносин щодо прийняття на публічну службу.
Таким чином, дана позовна вимога не підлягає задоволенню.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 263, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Харківської обласної прокуратури (вул. Б.Хмельницького, буд. 4, м. Харків, 61050, ЄДРПОУ 02910108) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Харківської обласної прокуратури про відмову в призначенні ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаду прокурора обласної (окружної) прокуратури з підстав застосування заборони, встановленої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" на підставі критерію, передбаченого пунктом 3 частини 4 статті 3 цього Закону, оформлене листом Харківської обласної прокуратури від 14.06.2021 за №07-8026-21.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.М.Панов