25 листопада 2021 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 757/9845/16-ц
номер провадження: 22-ц/824/12142/2021
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.
за участю секретаря - Орел П.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Войцехівського Сергія Павловича на рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року у складі судді Новака Р.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики та стягнення моральної шкоди,
У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 займалась господарською діяльністю та була директором приватного підприємства «Лакет» (далі - ПП «Лакет»), яке здійснювало закупівлю матеріалів у іноземних компаній, у зв'язку з чим у підприємства перед іноземними постачальниками виникла заборгованість у розмірі 400 000 доларів США. Позивачка зазначала, що з метою погашення вказаної заборгованості вона на початку 2010 року звернулася до ОСОБА_1 , який є її рідним братом, з проханням надати їй у борг зазначену вище суму грошових коштів, на що останній погодився та надав їй в борг грошові кошти строком на три роки, а саме, до квітня 2013 року. Вказувала, що вона з квітня 2010 року сплачувала ОСОБА_1 щомісячно борг по 5 500 доларів США та станом на кінець 2012 року сплатила кошти у розмірі 181 500 доларів США.
Зазначала, що на початку 2013 року відповідач ОСОБА_1 почав вимагати негайного погашення боргу шляхом психічного тиску на неї та на її матір ОСОБА_3 , яка є також матір'ю відповідач, а саме, принижував, ображав та залякував їх фізичною розправою і втратою ними житла. Вказувала, що в свою чергу, відповідач склав та надав їй для підписання договір позики № 3004/2013/SТ від 28 лютого 2013 року, згідно з яким він, нібито, ще раз позичив їй гроші у розмірі 647 000 доларів США. Однак вона не отримувала грошових коштів від відповідача при підписанні вказаного договору позики та написанні розписки від 28 лютого 2013 року. Зазначений договір позики від 28 лютого 2013 року був підписаний нею як гарантія за отриманий борг у розмірі 400 000 доларів США у 2010 році, який вже був частково погашений у розмірі 181 500 доларів США.
Зазначала, що при підписанні договору позики від 28 лютого 2013 року вона повністю довіряла відповідачу як рідній людині та не перевіряла вказані у договорі позики суми. Вказувала, що вона із березня 2013 року по січень 2015 року продовжувала сплачувати відповідачу борг по 6 500 доларів США щомісяця та додатково повернула йому 2 300 доларів США у травні 2014 року і 8000 доларів США у лютому 2015 року, а всього, у розмірі 341 300 доларів США.
На підтвердження того, що договір позики від 28 лютого 2013 року та розписка від 28 лютого 2013 року були підписані нею під впливом психічного тиску ОСОБА_1 , позивачка надала нотаріально посвідчені письмові пояснення ОСОБА_3 . Тому вважала, що оспорюваний договір позики №3004/2013/SТ від 28 лютого 2013 року укладений під впливом психічного тиску, а тому підлягає визнанню недійсним відповідно до положень ч.1 ст.231 ЦК України.
Також позивачка зазначала, що своїми неправомірними діями відповідач заподіяв їй моральну шкоди, оскільки вона постійно знаходилася в стані стресу та нервового напруження. Враховуючи зазначені вище обставини, позивачка оцінила заподіяну їй моральну шкоду у розмірі 200 000 грн 00 коп., яка підлягає стягненню з відповідача на підставі ч.2 ст.231 ЦК України.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 на підставі ст.231 ЦК України просила визнати недійсним договір позики №3004/2013/SТ від 28 лютого 2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який вчинено під впливом насильства, а також стягнути з ОСОБА_1 на свою користь моральну шкоду у розмірі 200 000 грн 00 коп.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір позики № 3004/2013/ST від 28 лютого 2013 року.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Войцехівський С.П. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору позики №3004/2013/SТ від 28 лютого 2013 року з підстав, передбачених ч.1 ст.225 ЦК України. Вказує, що ОСОБА_1 , маючи процесуальний статус потерпілого у кримінальному провадженні №12015100060005096 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, діяв добросовісно та скористався своїм правом на подання до суду наявних у нього доказів, що містились в матеріалах вказаного кримінального провадження, а тому вважає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що надані відповідачем докази, є недопустимі.
Вказує, що під час проведення судово - психіатричної експертизи у справі не було встановлено, коли саме та у який момент ОСОБА_2 перестала усвідомлювати свої дії, яким чином вона здійснювала банківські операції. Наголошує, що навіть у день підписання оспорюваного договору, позивачка проходила митний контроль в аеропорту, пересувалася самостійно та вчиняла правочини. Висновок судово - психіатричної експертизи № 11 від 07 березня 2017 року спростовується протоколом допиту лікаря - психіатра ОСОБА_4 , який має стаж в області психіатрії 30 років. Звертає увагу на те, що у вказаному висновку судово - психіатричної експертизи надано відповіді на запитання, які не були поставлені судом першої інстанції експерту, цей висновок експертизи базується на оригіналі медичної карти позивачки, якої у позивачки бути не могло в силу вимог закону. Тому вважає, що наявний у справі висновок експертизи є необґрунтованим та таким, що суперечить іншим матеріалам справи, а тому не може бути визнаний допустимим доказом у даній справі.
Зазначає, що до подання даного позову, рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року у справі №761/19282/15-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, було задоволено позов ОСОБА_1 про стягнення із ОСОБА_2 на його користь боргу за оспорюваним договором позики у сумі 15 538 260 грн 65 коп. У ході розгляду справи №761/19282/15-ц ОСОБА_2 могла подати зустрічний позов про визнання договору позики недійсним, але вона не скористався цим процесуальним правом та подала позов до іншого суду. Вважає, що подання даного позову про визнання договору позики недійсним після винесення рішення про стягнення боргу за цим договором направлено не на захист прав і інтересів позивачки, а з метою уникнення цивільно-правової відповідальності перед відповідачем на підставі остаточного рішення суду у справі №761/19282/15-ц, що також є підставою для відмови у позові.
Зазначає, що суд першої інстанції не звернув уваги на ту обставину, що договір позики було укладено між сторонами 28 лютого 2013 року і саме з цієї дати позивачка довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Таким чином строк позовної давності сплив через три роки, тобто 28 лютого 2016 року. Позивачка подала позов після спливу строку позовної давності - 29 лютого 2016 року, у зв'язку з чим відповідач подав до суду заяву про застосування строків позовної давності, що згідно з ч.3 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.
Представник позивачки - адвокат Кобець Р.Ю. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що докази, які містяться в матеріалах кримінального провадження, можуть прийматись до уваги лише за наявності відповідного дозволу слідчого або прокурора, а в протилежному випадку такі докази є недопустимими. Вказує, що у даному випадку відсутні підстави вважати, що позивачкою пропущено строки позовної давності, оскільки у висновку судово-психіатричного експерта № 11 від 07 березня 2017 року вказано, що у момент підписання договору позики № 3004/2013/SТ від 28 лютого 2013 року та на дату вказану в ухвалі суду (29 березня 2013 року) ОСОБА_2 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Тому строк позовної давності необхідно відраховувати з наступного дня після 29 березня 2013 року. Проте, відповідно до описової частини висновку судової експертизи перша згадка про покращення психічного стану позивачки датується 11 квітня 2013 року. Оскільки даний позов поданий до суду 29 лютого 2016 року, то вважає, що строк позовної давності не пропущений, що узгоджується із практикою Верховного Суду. Зазначає, що зазначені відповідачем докази в сукупності не спростовують висновків судово-психіатричної експертизи. Звертає увагу, що допущена судом першої інстанції технічна описка в ухвалі про призначення експертизи від 06 жовтня 2016 року не може бути підставою для виникнення негативних наслідків для учасників справи. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
З матеріалів справи вбачається, що 28 лютого 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів, відповідно до якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 5 400 000 грн 00 коп., що становить 647 000 доларів США, на строк до 30 квітня 2016 року (пункти 1, 2 договору) (а.с.36-38, т.1).
Відповідно до письмової розписки від 28 лютого 2013 року, яка є додатком №1 до договору позики від 28 лютого 2013 року, ОСОБА_2 зобов'язалась:
1) в термін до шістнадцятої години 30 квітня 2016 року повернути позику в розмірі 5 400 000 грн 00 коп. готівкою, яку надав їй 28 лютого 2013 року ОСОБА_1 ;
2) якщо сума грошей у гривні не буде дорівнювати 647 000 доларів США, то ОСОБА_2 зобов'язалась компенсувати усі витрати на придбання валюти, доларів США, пов'язані з оплатою усіх податків чи зборів на готівкові валютообмінні операції та території України;
3) повертати щомісяця позикодавцю або уповноваженій позикодавцем особі грошові кошти згідно з умовами договору позики від 28 лютого 2013 року та додатками до договору позики від 28 лютого 2013 року (а.с.41-42, т.1).
Відповідно до графіку погашення позики, який є додатком №2 до договору позики від 28 лютого 2013 року, вбачається, що у період з 29 березня 2013 року по 30 січня 2015 року позичальником сплачено, а позикодавцем отримано, щомісячно по 6 500 доларів США (а.с.39-40, т.1).
Згідно з висновком судово-психіатричного експерта № 11 від 07 березня 2017 року, складеного експертом Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я України, ОСОБА_2 у момент підписання договору позики № 3004/2013/ST від 28 лютого 2013 року та на дату вказану в ухвалі суду (29 березня 2013 року) страждала на «Важкий депресивний епізод з психотичними симптомами (F32.3 згідно МКХ-10)». Відповідь на питання щодо причин виникнення такого стану не є однозначною та має загальнотеоретичний характер. У момент підписання договору позики № 3004/2013/ST від 28 лютого 2013 року та на дату вказану в ухвалі суду (29 березня 2013 року) ОСОБА_2 не могла усвідомити значення своїх дій та керувати ними (а.с.162-172, т.1).
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 11 від 07 березня 2017 року позивачка ОСОБА_2 у момент підписання договору позики № 3004/2013/ST від 28 лютого 2013 року не могла усвідомити значення своїх дій та керувати ними. У висновку судової експертизи чітко та однозначно, без будь-яких припущень встановлено, що ОСОБА_2 в момент укладення договору позики не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що згідно з ч.1 ст.225 ЦК України є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним.
Однак з вказаними висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною вимог, які встановлені частиною першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного Кодексу.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 ЦК України).
Згідно з вимогами ст.ст.202-204 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частиною 1 ст.225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Разом з тим, згідно з ч.1 ст.231 ЦК України, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ч.2 ст.231 ЦК України).
Частиною 1 ст.15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч.1, абз. 12 ч.2 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Згідно з ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Вищезгаданою ст.16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України).
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21).
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На обґрунтування заявлених позовних вимог, ОСОБА_2 посилалася на те, що оспорюваний договір позики № 3004/2013/SТ від 28 лютого 2013 року був укладений нею внаслідок застосування до неї психічного тиску з боку ОСОБА_1 , що підтверджується нотаріально посвідченими письмовими пояснення її матері ОСОБА_3 , а тому просила визнати його недійсним на підставі ч.1 ст.231 ЦК України.
В ході розгляду справи ОСОБА_2 не змінювала підстави позову шляхом подання письмової заяви у порядку, передбаченому ч.2 ст.31 ЦПК України, 2004 року, яка кореспондується із ч.3 ст.49 ЦПК України.
Однак суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України, наведених вище правових висновків Верховного Суду не врахував, не звернув уваги на те, що позивачка обґрунтовувала вимоги позову про визнання недійсним договору позики № 3004/2013/SТ від 28 лютого 2013 року на підставі ст.231 ЦК України, у зв'язку з його вчиненням внаслідок застосування до неї психічного тиску з боку ОСОБА_1 , а не внаслідок того, що у момент вчинення цього договору вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, тобто, на підставі ч.1 ст.225 ЦК України.
Враховуючи те, що суд не може вийти за межі позовних вимог та у порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу позову, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про визнання недійсним договору позики № 3004/2013/ST від 28 лютого 2013 року на підставі ч.1 ст.225 ЦК України, так як з таких підстав ОСОБА_2 позовних вимог не заявляла.
Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст.376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з наведених вище підстав.
Вирішуючи справу в межах та на підставі заявлених ОСОБА_2 позовних вимог, апеляційний суд приходить до висновку по відмову в позові з таких підстав.
У ст.231 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
У постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 907/113/18 зазначено, що статтею 231 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Під насильством необхідно розуміти фізичний чи психічний тиск з боку другої сторони або іншої особи з метою спонукати вчинити ті дії, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань. Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи). Для визнання правочину недійсним позивач має довести такі обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст.231 ЦК України) судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов'язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину.
У постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 у справі № 484/3809/16 зроблено висновок, що у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.
Згідно з висновками, які викладені у постанові Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов'язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Отже, для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
Частиною 3 ст.12, ч.ч.1, 5, 6 ст.81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У даній справі установлені обставини не дають підстав для висновку про укладення оспорюваного договору позики під впливом насильства. Зміст проведеної у справі судово -психіатричної експертизи № 11 від 07 березня 2017 року не підтверджує вчинення ОСОБА_2 договору позики від 28 лютого 2013 року саме внаслідок стороннього фізичного чи психічного тиску з боку ОСОБА_1 .
Відповідно до ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Виходячи з того, що відповідно до положень ст.1051 ЦК України оспорювання договору позики та доведення, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, не може ґрунтуватись лише на свідченнях свідків, колегія суддів вважає, що посилання ОСОБА_2 на нотаріально посвідчені письмові пояснення ОСОБА_3 , яка підтвердила викладені ОСОБА_2 у позові обставини (а.с.8, т.1), не є достатнім доказом на підтвердження вчинення позивачкою оспорюваного правочину під впливом насильства.
Аналогічного висновку у подібних правовідносинах щодо недостатності лише показів свідка для висновку про визнання правочину недійним через вчинення його під впливом насильства або погрози дійшов Верховний Суд у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 601/1083/16.
Інших доказів на підтвердження вчинення оспорюваного правочину під впливом насильства позивачка суду не надала.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Аналізуючи наявні в матеріалах докази у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_2 не доведено існування сукупності обставин, які є підставою для визнання недійсним договору позики № 3004/2013/ST від 28 лютого 2013 року на підставі ч.1 ст.231 ЦК України.
За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики № 3004/2013/SТ від 28 лютого 2013 року не підлягають задоволенню за їх недоведеністю.
Оскільки ОСОБА_2 просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь моральну шкоду у розмірі 200 000 грн 00 коп. на підставі ч.2 ст.231 ЦК України, як передбачений вказаною нормою закону правовий наслідок правочину, який вчинено під впливом насильства, а таких обставин апеляційним судом не встановлено, то у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині стягнення моральної шкоди слід відмовити за безпідставністю.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 1 362 грн 00 коп., що підтверджується квитанцією № 0.0.2184813436.1 від 05 липня 2021 року (а.с.228, т.2).
Оскільки колегія суддів скасовує рішення та ухвалює нове рішення про відмову в позові, то понесені ОСОБА_1 витрати підлягають стягненню з позивачки на його користь.
Керуючись ст.ст.374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Войцехівського Сергія Павловича- задовольнити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики- відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 362 грн 00 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий
Судді: