Справа № 640/23192/20 Суддя (судді) першої інстанції: Головань О.В.
01 грудня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б.,
суддів Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В.,
секретаря Строяновської О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправними дій і зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2021 року, -
У вересні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ у Київській області) про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплали з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення та додаткової пенсії за шкоду заподіяну здоров'ю, у розмірі, визначеному статтями 39 та 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та зобов'язати відповідача вчинити відповідні дії.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, є непрацюючим пенсіонером та проживає на території, яка відноситься до зони радіоактивного забруднення. З огляду на рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 вважає, що має право на отримання встановленого статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» щомісячного підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення. На переконання позивача, його право на отримання такої виплати також підтверджується постановою Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в зразковій справі № 240/4937/18 щодо права на доплату пенсіонерам за проживання на території радіоактивного забруднення (у зоні гарантованого добровільного відселення). Право на отримання додаткової пенсії за шкоду заподіяну здоров'ю, на переконання позивача, закріплено положеннями статті 50 цього Закону.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, не врахування судової практики, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 визнано неконституційним підпункт 7 пункта 4 розділа І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ (далі - Закон України № 76-VІІІ), а тому відновлено його право на отримання доплати до пенсії на підставі статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ (далі - Закону України №796-ХІІ). До того ж положення статті 50 цього Закону є чинними, а тому відповідачем протиправно проводиться виплата додаткової пенсії в розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України.
30 вересня 2021 року позивачем подані доповнення до апеляційної скарги, в яких наведено обґрунтування підстав для задоволення позову в частині проведення нарахування та виплати додаткової пенсії за шкоду заподіяну здоров'ю.
Відповідно до положень частини 1 статті 303 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження.
Як убачається із матеріалів справи, копія рішення місцевого суду отримана позивачем 17 серпня 2021 року. Отже, строк на подання апеляційної скарги сплинув 16 вересня 2021 року.
З огляду на викладене, колегія суддів не приймає до розгляду доповнення до апеляційної скарги, оскільки такі подані після сплину строку на апеляційне оскарження рішення місцевого суду.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить в її задоволенні відмовити. Акцентує увагу, що Законом України № 76-VІІІ, який набрав чинності з 1 січня 2015 року, абзац 5 частини 2 статті 2 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 року № 791а-ХІІ (далі - Закон України № 791а-ХІІ) (щодо зони посиленого радіоекологічного контролю) та статтю 2 Закону України №796-ХІІ (щодо визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій) виключено. Зазначені зміни є чинними, такими, що не відповідають Конституції України, не визнавалися. Відтак з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом України № 791а-ХІІ.
На переконання відповідача, неприведення зазначеного Закону в цілому у відповідність зі змінами, внесеними Законом України № 76-VІІІ, не змінюють цього факту, як і те, що Кабінет Міністрів України всупереч пункту 16 розділа III «Прикінцеві положення» Закону України № 76-VIII не вніс відповідних змін до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106.
ГУ ПФУ у Київській області зазначає, що застосування статей 7, 18, 19 Закону України № 791а-ХІІ, що передбачають певне правове регулювання зони посиленого радіоекологічного контролю, здійснюється з урахуванням положень статті 2 цього Закону щодо визначення територій радіоактивного забруднення. Ураховуючи наведене, оскільки з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом України № 791а-ХІІ, то у позивача відсутнє право на передбачене статтею 39 Закону України № 796-ХІІ для непрацюючих пенсіонерів, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, щомісячне підвищення до пенсії.
Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі пункта 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів уважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, з таких підстав.
Судом установлено, що позивач проживає в смт. Пісківка Бородянського району Київської області, є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Київській області, отримує пенсію за вислугу років.
19 травня 2020 року позивач звернувся до пенсійного органу з проханням нарахувати та виплатити щомісячну доплату до пенсії в розмірі 1 мінімальної заробітної плати та додаткову пенсію в розмірі 75% від мінімальної пенсії за віком відповідно до статей 39, 50 Закону України № 796-XII з 17 липня 2018 року.
Листом від 18 червня 2020 року відповідач відмовив у проведені відповідних нарахувань та виплат.
Уважаючи такі дії протиправними, ОСОБА_1 подав цей позов до суду.
Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в позивача з 17 липня 2018 року не виникло права на отримання підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера на підставі статті 39 Закону України № 796-ХІІ через відсутність ознаки проживання на території радіоактивного забруднення. Правові підстави для виплати додаткової пенсії в розмірі 75% від мінімальної пенсії за віком також відсутні, оскільки стаття 50 у редакції на час установлення позивачу інвалідності, передбачає виплату такої пенсії в розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 39 Закону України № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, передбачала:, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України. .
28 грудня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 76-VIII, який набрав чинності 1 січня 2015 року та підпунктом 7 пункта 4 розділа І якого внесено зміни до Закону України № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
1 січня 2016 року набрав чинності Закон України № 987-VIII, яким до Закону України № 796-ХІІ включено статтю 39 такого змісту:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.».
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункта 4 розділа І Закону України № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункта 7 пункта 4 розділа І Закону України № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
За змістом частин 2 і 3 статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Закон України № 796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо.
Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом України № 791а-ХІІ, стаття 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення.
Частина 1 цієї правової норми у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов'язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю.
Відповідно до частин 2 та третьої статті 2 Закону України № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України.
Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затверджено постановою Кабінета Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106, за якою м. Славутич Київської області, де проживає позивач, віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю (4 зона).
Пунктом 2 розділа І Закону України № 76-VІІІ у статтю 2 Закону України № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абзац 5 частини 2 статті 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 1 січня 2015 року.
Отже, з 1 січня 2015 року стаття 2 Закону України № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій:
1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/ км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/ км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2 , або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/ км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/ км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Таким чином, з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом України № 791а-ХІІ.
Законом України № 76-VIII виключено також статтю 23 Закону України № 796-ХІІ, яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, яке стало однією з підстав звернення позивача до суду із цим позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци 1, 2 підпункта 3, підпункт 4, абзаци 1, 2 підпункта 5, абзаци 1 - 4 підпункта 6, підпункт 7 пункта 4 розділа I Закону України № 76-VIII.
Водночас зміни, внесені Законом України № 76-VIII до Закону України № 791а-ХІІ, неконституційними не визнавались. Отже, чинна на час виникнення спірних правовідносин редакція статті 2 Закону України № 791а-ХІІ не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною.
До Переліка населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затвердженого постановою Кабінета Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106, зміни щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю не вносилися.
Відтак, станом на час звернення до суду із зазначеним позовом смт. Пісківка Бородянського району Київської області згідно з указаним Переліком відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, яка, передусім, виключена із визначених Законом № 791а-ХІІ зон радіоактивного забруднення територій.
Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше .
Ураховуючи наведене, розглядаючи дану справу суд керується тим, що у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами, застосовується акт, прийнятий вищим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. Тому Закон України № 791а-ХІІ має вищу юридичну силу порівняно з постановою Кабінета Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106 і, незважаючи на відсутність змін у цій постанові щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю із зон радіоактивного забруднення, застосуванню підлягає саме Закон України № 791а-ХІІ в редакції зі змінами, внесеними Законом України № 76-VIII.
Зі змісту частин 2 та 3 статті 2 Закону України № 791а-ХІІ убачається, що повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України, однак при цьому Уряд не наділений повноваженнями визначати додаткові зони радіоактивного забруднення інші, ніж ті, що визначені Законом України № 791а-ХІІ.
Таким чином, відновлення дії статті 39 Закону України № 796-ХІІ у редакції чинній до 1 січня 2015 року, не надає права на отримання підвищення пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, однак за законом не відноситься до зони радіоактивного забруднення.
Отже, підвищення пенсії, передбачене статтею 39 Закону України № 796-ХІІ, є доплатою, яка встановлена за проживання на території радіоактивного забруднення, водночас станом на день звернення до суду із цим позовом, смт. Пісківка Бородянського району Київської області не відноситься до території радіоактивного забруднення, а позивач, відповідно, не є особою, яка проживає на такій території.
Конституційний Суд України у рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.
Колегія суддів приходить до висновку, що надання правової оцінки факту визнання неконституційними положень Закону України № 76-VІІІ, якими з 1 січня 2015 року виключено, зокрема, статтю 39 Закону України № 796-ХІІ, у контексті права на виплату підвищення до пенсії громадянам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, нерозривно пов'язане з тим, що скасування законодавчого визначення відповідної зони як території радіоактивного забруднення неконституційним не визнано і така норма є чинною.
Ураховуючи викладене вище, у позивача з 17 липня 2018 року не виникло права на отримання підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера на підставі статті 39 Закону України № 796-ХІІ через відсутність ознаки проживання на території радіоактивного забруднення.
Твердження позивача про порушення місцевим судом норм процесуального права в частині не проведення зупинення розгляду справи до набрання чинності рішенням у справі 580/2371/20 колегія суддів уважає помилковим, оскільки на момент постановлення місцевим судом рішення по суті пору у даній справі, рішення у справі №580/2371/20 набрало чинності.
Також колегія суддів уважає помилковими посилання позивача на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в зразковій справі № 240/4937/18, адже питання щодо права на отримання встановленого статтею 39 Закону України № 796-ХІІ щомісячного підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю після виключення цієї зони із переліку зон радіоактивно забруднених територій, не було предметом перевірки в цій зразковій справі й прийнята в ній постанова не містить відповідних висновків.
Такі висновки суду узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 31 березня 2021 року в справі №580/2371/20.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам в частині проведення нарахування та виплати додаткової пенсії за шкоду заподіяну здоров'ю, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне.
На момент виникнення спірних правовідносин стаття 50 Закону України №796-ХІІ передбачає, що особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
У такій редакції стаття викладена Законом України № 76-VIII, який у відповідній частині неконституційним не визнавався.
Отже, правові підстави для виплати додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю в розмірі 75% мінімальної пенсії за віком відсутні.
Додатково колегія суддів зауважує, що визначення категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи для встановлення пільг і компенсацій, врегульовано положеннями статті 14 Закону України №796-ХІІ.
Так, частиною 1 цієї правової норми закріплено, що до категорії 1 відносяться особи, з інвалідністю з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи (стаття 10, 11 і частина 3 статті 12), щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, хворі внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу.
Отже, обов'язковою умовою для віднесення особи до 1 категорії є встановлення такій інвалідності.
З огляду на викладене, правильним є висновок місцевого суду про відсутність у позивача права на отримання додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю до 09 листопада 2018 року - отримання ІІ групи інвалідності.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що підстави для задоволення позову відсутні.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункта 1 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції судове рішення ухвалено з дотриманням норм чинного матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 33, 34, 243, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Я.Б. Глущенко
Судді Є.І. Мєзєнцев
В.В. Файдюк