Дата документу 24.11.2021 Справа № 336/3454/20
Єдиний унікальний №336/3454/20 Головуючий у 1 інстанції Жупанова І.Б.
Провадження № 22-ц/807/3519/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
24 листопада 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житла,-
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житла.
В обґрунтування позову зазначено, що на підставі правовстановлюючих документів їй на праві приватної власності належить 1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_1 .
Інша частина будинку належить на праві приватної власності її сусідам.
У вказаному будинку крім позивача зареєстрований та проживає її син - ОСОБА_2 , який зловживає спиртними напоями та влаштовує конфліктні ситуації, не сплачує комунальні послуги за себе, вчиняє фізичне та психологічне домашнє насильство.
Органами поліції неодноразово проводилися бесіди з відповідачем, виносилися застереження щодо неприпустимості протиправної поведінки останнього
20.11.2019 року Шевченківським відділом поліції з ОСОБА_2 було проведено профілактичну бесіду, про неприпустимість протиправної поведінки у побуті, та складено протокол за ч.1 ст. 173-2 КУпАП.
Окрім того, 13.01.2020 року та 30.01.2020 року відповідача було притягнуть до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ст. 173-2 КУпАП. Відповідач належних висновків не зробив і продовжує вчиняти протиправні дії.
10.03.2020 року Шевченківським районним судом м. Запоріжжя відповідачу було зроблено усне зауваження щодо насильства в сім'ї, 10.06.2020 року відповідач знову був притягнутий до адміністративної відповідальності за вчинення насильства в сім'ї.
Зазначає, що із підстав для прийняття рішення про виселення є систематичність порушення правил співжиття.
Тому позивач, як власник 1/2 частки будинку АДРЕСА_1 наполягає на виселенні відповідача з належної їй на праві приватної власності частки зазначеного будинку.
Просила суд усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням, а саме будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення з вказаного будинку відповідача.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на предмет систематичного руйнування чи псування жилого приміщення, або доказів того, що відповідач використовує квартиру не за призначенням, або систематично порушує правила соціалістичного співжиття чи робить неможливим для позивача проживання в одному будинку, або, що заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що згідно Договору від 12.02.1993 р. ОСОБА_1 отримала у дар 3/20 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруджень, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , що також підтверджується реєстраційним посвідченням (а.с.6,10).
Згідно Рішення Шевченківського народного суду м.Запоріжжя від 05.12.1988 р. по справі 2-771 виділено у приватну власність ОСОБА_3 7/20 частини від 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 ( а.с. 7).
Відповідно до Витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №15560570 від 27.12.2013 на праві приватної власності ОСОБА_1 належить 3/20 житлового будинку АДРЕСА_1 .
Згідно Витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №15564484 від 27.12.2013 на праві приватної власності ОСОБА_1 належить 7/20 житлового будинку АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 є сином ОСОБА_1 що в силу приписів ч. 1 ст. 82 ЦПК України доказуванню не підлягає.
ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 04.07.1996 року (а.с. 26).
В силу приписів ч.1 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК України).
Відповідно до ст. 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Положеннями статті 64 ЖК УРСР визначено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано і інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно ч.1 ст. 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що для застосування ч.1 ст. 116 ЖК Української РСР необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Верховним Судом України в постанові від 28.05.2020 у справі № 910/7164/19 зазначено про те, що систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними. У розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Відповідно до правової позиції висловленої в постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року, принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності з наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем на підтвердження заявлених позовних вимог надано наступні докази:
- лист від 10.08.2014 року з Шевченківського районного відділу Запорізького міського управління ГУМВС України в Запорізькій обл., відповідно до якого ОСОБА_1 зверталась зі зверненням до відділу поліції.
- лист від 21.01.2020 з Шевченківського відділення поліції Дніпровського відділу поліції ГУНП Запорізькій обл. та від 17.02.2020 Головного управління Національної поліції в Запорізької області та лист від 02.03.2020 Шевченківського відділення поліції Дніпровського відділу поліції ГУНП Запорізькій обл., відповідно до яких здійснено перевірку та складені протоколи за ст. 173-2 ч.1 КУпАП відносно ОСОБА_2 , які в подальшому були направлені до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя для прийняття рішення по суті.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, про те, що вказані листи не можуть бути прийняті, як доказ, оскільки приймає якості доказів, адже вони не підтверджують систематичного порушення правила співжиття.
Надані позивачем докази лише підтверджують, що співробітниками поліції було складено протоколи про вчинення адміністративного правопорушення відносно ОСОБА_2 , які в подальшому були розглянуті судом та останнього притягнуто до відповідальності, копії постанов яких було надано позивачем та наявні в матеріалах справи.
Судом першої інтонації вірно встановлено, що постановою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10.03.2020 року звільнено ОСОБА_2 від адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 173-2 КУпАП та за малозначністю правопорушення до останнього застосовано усне зауваження, що не є видом адміністративного стягнення, а провадження у справі закрито.
З матеріалів справи вбачається, що 10 червня 2020 року ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 КУпАП за психологічне та економічне насильство в сім'ї.
Вищевказаною постановою встановлено, що ОСОБА_2 принижував, погрожував фізичною розправою, а також висловлювався нецензурною лайкою відносно своєї матері ОСОБА_1 , відмовляється сплачувати за себе комунальні послуги та перешкоджає матері користуватись другою половиною житлового приміщення.
При цьому, з наданого ОСОБА_2 паспорта громадянина України для виїзду за кордон, відповідно до відміток які зроблені в ньому, ОСОБА_2 виїздив до Республіки Польщі 07.09.2020 та повернувся до України 09.02.2021.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що виїзд відповідача за кордон у період з 07.09.2020 року по 09.02.2021 року, суперечить твердженням позивача про те, що відповідач після притягнення його до адміністративної відповідальності продовжує ображати, погрожувати та здійснювати насилля, адже останній тривалий час не проживав у вказаному житловому будинку.
Доводи скаржника про те, що відповідач здійснює перешкоди у доступі до лічильників, які перебувають у спільному приміщенні на території проживання останнього, а також ОСОБА_2 було зіпсовано систему теплопостачання та опалення житлового будинку, колегією суддів відхиляються, оскільки позивачем в силу приписів статей 76, 77, 78, 81 ЦПК України не надано на підтвердження цього належних та допустимих доказів.
Судом першої інстанції зроблено вірний та обґрунтований висновок про те, що матеріали справи не містять безспірних доказів, які б свідчили про те, що відповідач ОСОБА_2 систематично порушує правила ч.1 ст. 116 ЖК УРСР та порушує чи обмежує права позивача на володіння та користування її майном суду не надано.
Встановлено, що з моменту останнього притягнення відповідача до адміністративної відповідальності відповідачем не було здійснено протиправних дій стосовно позивача, зазначені обставини не свідчать про систематичне порушення ОСОБА_2 правил співжиття, а також те, що застосування до відповідача адміністративних стягнень не дало позитивних результатів.
Вирішуючи питання про виселення ОСОБА_2 з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , судом першої інстанції правильно взято до уваги ту обставину, що доказів наявності у відповідача іншого житла матеріали справи не містять.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за відповідачем не зареєстровано житла.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Відповідно до рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
А тому судом першої інстанції зроблено вірний та обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивач не надав суду належних та допустимих доказів на предмет систематичного руйнування чи псування жилого приміщення, або доказів того, що відповідач використовує квартиру не за призначенням, або систематично порушує правила соціалістичного співжиття чи робить неможливим для позивача проживання в одному будинку, або, що заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 01 грудня 2021 року.
Головуючий
Судді: