Номер провадження 22-ц/821/1930/21Головуючий по 1 інстанції
Справа №711/69/21 Категорія: 304020000 Демчик Р. В.
Доповідач в апеляційній інстанції
Сіренко Ю. В.
30 листопада 2021 року :
м. Черкаси
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л.,
секретар: Попова М.В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
особа, що подала апеляційну скаргу - представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 серпня 2021 року у складі судді Демчика Р.В.,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування удаваним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ.
В обґрунтування позовних вимог вказувала, що вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 5 серпня 1993 року по 18 грудня 2018 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_4 .
У жовтні 2002 року сім'єю було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Для купівлі квартири позивачем ОСОБА_1 було сплачено власнику квартири ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 5900 доларів США, що підтверджується виданою ОСОБА_5 розпискою на дану грошову суму. Однак, при оформленні договору купівлі-продажу у нотаріуса з метою зменшення суми збору за вчинення договору, а також із-за того, що в квартирі продавця був прописаний її повнолітній син, що знаходився в місцях позбавлення волі і була відсутня його згода на продаж житла, було запропоновано оформити дану угоду договором дарування на одного із членів сім'ї.
Приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В. даний договір дарування було посвідчено 05 жовтня 2002 року.
Після вчинення вищевказаного правочину їх сім'я заселилася в придбану квартиру АДРЕСА_2 , де проживає і по даний час. Ніяких спорів відносно права власності на придбану сім'єю квартиру не виникало до 2018 року, тобто до часу, коли між сторонами із-за зловживання відповідачем спиртним та небажанням працювати стали виникати сварки, конфлікти, що і призвело до розірвання шлюбу.
Вказує, що договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 05 жовтня 2002 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 був удаваним, вчиненим з метою приховування договору купівлі-продажу між продавцем ОСОБА_5 та подружжям ОСОБА_6 , так як покупцями були сплачені грошові кошти продавцеві в розмірі вартості квартири, а крім того сторони по договору являються зовсім сторонніми особами, а також те, що ні дарувальник, ні обдарований за спірним договором не можуть навести жодних мотивів передачі в дар квартири особі, з якою вони не перебували у родинних відносинах. Таким чином, фактично мало місце вчинення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , в результаті чого було створено спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_6 , які на той час знаходилися в шлюбі.
Просила визнати договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 05 жовтня 2002 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В., зареєстрований в реєстрі за №22130 удаваним, а саме таким, що приховав договір купівлі-продажу квартири та створення спільної сумісної власності подружжя.
Провести поділ спільного сумісного майна подружжя в рівних частках та визнати за кожним, а саме за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини спільного сумісного майна подружжя, а саме квартири АДРЕСА_2 , припинивши право спільної сумісної власності на дану квартиру. Судові витрати покласти на відповідача.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 серпня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, позивач не надала суду доказів того, що сторони договору дарування від 05 жовтня 2002 року діяли свідомо з метою приховати інший правочин, та мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу квартири, а не договору дарування. Оскільки в задоволенні основної вимоги відмовлено, то суд також прийшов до висновку про відмову у задоволенні похідної вимоги - визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини спільного сумісного майна подружжя.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, просив його скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що суд першої інстанції надав невірну оцінку показам свідків у справі та наданій позивачем розписці про продаж квартири. ОСОБА_7 не надав суду доказів на спростування поданої позивачем розписки. Також, суд невірно розцінив пояснення позивачки про те, що вона пропонувала ОСОБА_2 з метою вирішення спору купити їй з дочкою однокімнатну квартиру і тоді б вона не мала претензій стосовно спірної квартири.
Вважає, що ОСОБА_1 були подані беззаперечні докази того, що при придбанні квартири було вчинено удаваний договір дарування, так як він фактично прикрив укладення договору купівлі - продажу.
Сторони не скористалися своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Заслухавши учасників справи та їх представників, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та законність оскаржуваного рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи із наступного.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 5 серпня 1993 року по 18 грудня 2018 року (а.с.12-13).
5 жовтня 2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 належну їй на праві приватної власністю квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 50,3 кв.м. Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В. та зареєстровано в реєстрі за № 22130 (а.с.14).
Звертаючись в суд з даним позовом, ОСОБА_1 вказувала, що вищевказаний договір дарування є удаваним, оскільки має характер прихованого правочину, а саме договору купівлі продажу - квартири, посилаючись на розписку ОСОБА_5 в якій зазначено, що остання продала свою квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 за 5900 дол. США. Кошти отримала від ОСОБА_1 (а.с.15). Вказувала, що даний правочин було вчинено з метою зменшення суми збору за вчинення правочину, а також із-за того, що в квартирі продавця був прописаний її син, що знаходився в місцях позбавлення волі і була відсутня його згода на продаж житла.
Враховуючи, що оспорюваний договір укладено у 2002 році, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що до даних правовідносин, які виникли між сторонами, застосовується Цивільний кодекс УРСР 1963 року.
Відповідно до статті 58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
До удаваних правочинів наслідки недійсності можуть застосовуватися лише у разі, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, сторона має довести:
1) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним, 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
До того ж для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Згідно із статтями 243, 244 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Договір дарування на суму понад 500 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.
До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу, відповідно до якої договір купівлі-продажу повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору.
Відповідно до статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи 5 жовтня 2002 року приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В. був посвідчений договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар спірну квартиру.
Тобто, оспорюваний договір дарування квартири укладено у письмові формі та нотаріально посвідчено, він відповідає вимогам щодо форми та змісту договору дарування нерухомого майна, укладеного між фізичними особами.
На підтвердження удаваності договору дарування, який фактично приховує договір купівлі - продажу квартири, позивачем було надано розписку ОСОБА_5 щодо продажу квартири АДРЕСА_2 за 5900 доларів США ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Однак, сама по собі розписка від 5 жовтня 2002 року щодо отримання ОСОБА_5 5900 доларів США від ОСОБА_1 за спірну квартиру суперечить самому договору дарування. Із змісту розписки вбачається, що ОСОБА_5 продала квартиру подружжю ОСОБА_6 , а грошові кошти в сумі 5900 доларів США вона отримала від ОСОБА_1 . Проте, обдарованим за договором дарування є саме ОСОБА_2 .
Крім того, з пункту 5 договору дарування вбачається, що загальна вартість квартири становить 26060 грн. Відповідно розписки, квартира була продана за 5900 доларів США. Згідно даних НБУ, курс долару на момент складення розписки (05.10.2002) становив 5,32 грн. за 1 долар США ( 5,32 грн. х 5900 доларів США = 31388 грн.). Тобто суми , що вказані в договорі дарування та розписці різняться.
Враховуючи вищевикладене, дана розписка не є належним та допустимим доказом уданій справі.
Також, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження спрямованості волі сторін правочину на укладення договору купівлі-продажу квартири, тобто відсутності у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин.
Між сторонами не настали інші права та обов'язки, ніж передбачені договором дарування, а позивач не надала суду доказів того, що сторони договору дарування - ОСОБА_5 та ОСОБА_2 діяли свідомо з метою приховати інший правочин, та мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу квартири, а не договору дарування.
Також, не знайшли свого підтвердження й доводи ОСОБА_1 стосовно того, що сторони спірного правочину укладаючи договір дарування, а не договір купівлі - продажу мали намір зменшити податкове навантаження.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого та вмотивованого висновку посилаючись на те, що позивачем не надано достатніх доказів для підтвердження факту удаваності договору дарування від 5 жовтня 2002 року.
Крім цього, позивач, заявляючи даний позов, визначив відповідачем лише ОСОБА_2 і не визначав відповідачем ОСОБА_5 , яка на його думку і за його доводами, є продавцем спірної квартири.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, оскільки спірна квартира набута за договором дарування, вона є особистою власністю ОСОБА_2 та не може бути віднесена до майна спільної сумісної власності подружжя.
А тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири, як спільного майна подружжя.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 ставилося питання про застосування строку позовної даності до даних правовідносин.
Відповідно до статті 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Відповідно до статті 75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.
Згідно статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 ЦК УРСР.
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Отже, суд першої інстанції дійшов до обгрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 в результаті чого строк позовної давності не може бути застосований судом.
Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника стосовно того, що суд першої інстанції надав невірну оцінку показам свідків у справі та наданій позивачем розписці про продаж квартири.
Також, є хибними твердження в апеляційній скарзі, що ОСОБА_1 були подані беззаперечні докази до суду на підтвердження того, що при придбанні квартири було вчинено саме удаваний договір дарування, так як він фактично прикрив укладення договору купівлі - продажу.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав вважати, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим й таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Постановлене у справі рішення є законним та обгрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами та визначеним позивачем колом відповідачів у даній справі, колегія суддів не вбачає, оскільки їх доводи суттєвими не являються, носять суб'єктивний характер, не відповідають обставинам справи і правильності висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 серпня 2021 року у даній справі залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 1 грудня 2021 року.
Судді: Н. І. Гончар
Ю. В. Сіренко
Т. Л. Фетісова