26.11.2021
Справа № 489/5928/18
Провадження №2/489/39/21
26 листопада 2021 року м. Миколаїв
Ленінський районний суд міста Миколаєва у складі:
головуючого - судді Рум'янцевої Н.О.,
із секретарем судових засідань - Бодюл А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним
Позивач просить визнати недійсним заповіт складений його матір'ю ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Коноваленко В.В. та зареєстрованому в реєстрі за № 741, 742. Мотивуючи свої вимоги тим, що його мати ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , після її смерті відкрилася спадщина. У встановлений законом строк він звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини як спадкоємець першої черги, але йому стало відомо про те, що його матір'ю був складений заповіт на відповідача, але він має право на обов'язкову частку спадщини відповідно до ст. 1261 ЦК України. Вважає, що заповіт складений з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки вчинений особою під впливом тяжкої для неї обставини та на вкрай невигідних умовах, тому що, його мати тяжко хворіла та приймала сильнодіючі ліки, а також не мала змоги з ним спілкуватися, оскільки була ізольована.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог. Посилаючись на те, що а ні позивач, а ні члени його родини протягом десяти років не спілкувалися з ОСОБА_4 та жодного разу не відвідували її. Щодо тверджень позивача про те, що у ОСОБА_4 був інсульт та те, що вона приймала сильнодіючі ліки є надуманим, оскільки на підтвердження зазначеного не надано жодного доказу. Заповідачка, перед здійсненням нотаріальної дії, 17.11.2017 року сама прийшла до лікаря психіатричної клініки та отримала письмову довідку про відсутність противопоказань для вчинення нотаріальної дії, а саме складання заповіту. Після чого сама прийшла до нотаріуса та виявила свою волю у присутності свідків.
Ухвалою суду від 16.10.2018, позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі та призначено підготовче судове засідання в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 21.01.2019, витребувано докази.
Ухвалою суду від 06.03.2019, закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.
Ухвалою суду від 06.11.2019, відкладено розгляд справи.
Від представниці позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивача та її відсутності, позов підтримують, проти заочного розгляду справи не заперечують.
Представник відповідачки приймав участь у судовому засіданні 14.01.2021, проти позову заперечував.
Від відповідачки надійшов відзив на позовну заяву, проти позову заперечує.
Суд не вбачає передбачених ч. 2 ст. 223 ЦПК України підстав для відкладення розгляду справи та, враховуючі наявність заяв по суті справи, відсутність необхідності заслуховувати додаткові пояснення сторін, відсутність інших заяв, клопотань, тощо, вважає за можливе розглянути справу за наявними матеріалами, що повністю узгоджується з приписами статті 223 ЦПК України.
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, є дата складання повного судового рішення.
Згідно вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З'ясувавши обставини та дослідивши надані докази, суд приходить до висновку, що встановлені наступні факти та відповідні правовідносини.
ОСОБА_4 є власником 36/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 12.02.1991 року; ОСОБА_3 є власником 64/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 16.06.2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікою Н.В., що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (а.с. 6-7).
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є рідним сином ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .
Відповідно до заповіту від 20.11.2017 року складеного ОСОБА_4 та посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Коноваленко В.В., ОСОБА_4 заповідала все своє майно ОСОБА_2 .
Згідно довідки № 132 про проходження психіатричного обстеження Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 1 Миколаївської обласної ради від 17.11.2017 року, ОСОБА_4 17.11.2017 року пройшла психіатричне обстеження та на момент огляду розладів психіки по поведінки, не виявлено.
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідченням чого є свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 .
02.08.2018 року ОСОБА_2 звернулася з заявою до другої Миколаївської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 за заповітом.
ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , але приватним нотаріусом, надано роз'яснення чинного законодавства (усну відповідь) про те, що ОСОБА_4 складено заповіт, відповідно до якого вона заповідала все своє майно ОСОБА_2 , але позивач відноситься до спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.
Вказане підтверджується матеріалами спадкової справи № 157/2018 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .
Правовідносини, пов'язані із спадкуванням, врегульовані Цивільним кодексом України.
Спадкування має здійснюватися за законом або за заповітом відповідно до ст. 1217 ЦК України.
Відповідно до ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).
Як визначено у ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, а у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Таким чином спадкоємці, визначені заповітом мають переважне право над спадкоємцями за законом
Згідно ст.ст. 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, яке здійснюється нею особисто, вчинення заповіту через представника не допускається.
Відповідно до ст.ст. 1235, 1236 ЦК України заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Статтею 1247 ЦК України визначено загальні вимоги до форми заповіту, зокрема заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
На підставі ст. 1251 ЦК України якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Порядок посвідчення заповітів посадовими особами органів місцевого самоврядування, крім норм Цивільного кодексу України та Закону України «Про нотаріат», регулюється в тому числі і «Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування», затвердженим наказом Міністерства юстиції України 11.11.2011 № 3306/5.
Відповідно до ст. 54 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року зі змінами, нотаріуси та посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.
Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктів 16, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК України є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
Частинами 1 та 2 ст. 1257 ЦК України передбачено, що недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Згідно із вимогами ст. 203 ЦК України для чинності правочину, зміст самого правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною або сторонами вимог встановлених частинами третьою (вільність волевиявлення учасників правочину та відповідність його їх внутрішній волі), п'ятою (реальність настання правових наслідків, що обумовлені ним) ст. 203 ЦК України, а згідно ч. 2 цієї статті, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) і у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, але у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним.
За ч. 1 та ч. 5 ст. 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Відповідно до вимог ст. 233 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Частиною 2 Даної статті передбачено, що при визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Такі правочини мають ваду волі, оскільки їх формування здійснюється за таких обставин, за яких практично виключається нормальне формування волі, що змушує особу вчинити правочин на невигідних для себе умовах. Під тяжкими обставинами кабального договору необхідно розуміти не будь-яке несприятливе матеріальне фінансове, соціальне чи інше становище, а його крайні форми, наприклад важка хвороба особи чи близьких, смерть її годувальника, крайня нужденність сім'ї, загроза втратити заставлене майно, загроза банкрутства та інші обставини, для усунення чи пом'якшення яких необхідне термінове укладання правочину.
Згідно з п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, угода може бути визнана судом недійсною на підставі статті 233 ЦК України, якщо вона вчинена особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Зазначене підтверджується зокрема й пунктом 25 Постанови пленуму Верховного суду України від 09.11.2009року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» міститься роз'яснення щодо застосування положень ст. 233 ЦК України, де зазначено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Згідно довідки з Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 1 Миколаївської обласної ради від 26.03.2019 року за вих. № 1351, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у період з 01.01.2017 року по 07.02.2018 року на обліку в Миколаївській обласній психіатричній лікарні № 1 не перебувала.
Відповідно до заяви ОСОБА_6 від 28.02.2019 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліпченко Н.В., зареєстрованої в реєстрі за № 447, ОСОБА_6 засвідчує, що 20 листопада 2017 року він знаходився у справах в офісі приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Коноваленко В.В. за адресою: АДРЕСА_2 , з приводу переоформлення документів на транспортні засоби. В офісі приватного нотаріуса до нього звернулася ОСОБА_4 з проханням, що нотаріус попросив пошукати свідків для посвідчення заповіту і він погодився. Особисто з ОСОБА_4 він знайомий не був, перший раз її побачив в приймальні в офісі приватного нотаріуса, куди вона прийшла.
Допитаний в судовому засіданні ОСОБА_3 , суду пояснив, що він є внуком померлої ОСОБА_4 . Коли він з сім'єю приїжджав до неї в гості, вона скаржилася йому на те, що син ОСОБА_1 до неї не приїжджає та її не провідує. ОСОБА_4 не була лежачою, хронічних хвороб не мала та постійні ліки не приймала. Його бабуся здогадувалася, що після її смерті буде конфліктна ситуація щодо поділу спадкового майна, тому без натиску звернулася до нотаріальної контори, де уклала договір дарування.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснила, що після смерті чоловіка ОСОБА_4 , остання перестала з ними спілкуватися. Останній раз ОСОБА_4 бачили за два роки до її смерті, оскільки в 2012 році вони намагалися до ОСОБА_4 потрапити в гості, то відповідачка та її чоловік не впустили їх до будинку та викликали поліцію. ОСОБА_4 скаржилася на те, що ОСОБА_3 забороняє їй спілкуватися з сином ОСОБА_1 та вона його боїться. Щодо спадкового майна, померла говорила, що воно буде поділено в рівних частках між позивачем та відповідачкою. Про те, що ОСОБА_4 тяжко хворіла, їй відомо зі слів сусідів. Матеріальну допомогу ОСОБА_4 вони не надавали.
Свідок ОСОБА_8 , яка допитана у судовому засіданні, пояснила, що вона була сімейним лікарем ОСОБА_4 протягом останніх 15-16 років. Останні роки життя у ОСОБА_4 була ішемічна хвороба серця та серцева недостатність. Вона рідко зверталася за медичною консультацією. Вона провідувала ОСОБА_4 вдома, вона не була лежачим пацієнтом.
Аналізуючи спірний заповіт і його зміст на предмет відповідності вимогам законодавства, суд вважає, що він складений уповноваженою посадовою особою у письмовій формі, особисто підписаний заповідачем ОСОБА_4 та зареєстрований у встановленому законом порядку, протилежного під час судового розгляду не доведено.
З досліджених доказів та пояснень свідків не вбачається що ОСОБА_4 хворіла на тяжку хворобу, існувала загроза втратити житло, тощо, тобто відсутні підстави визначені статтею 233 ЦК України для визнання правочину недійсним.
З огляду на наведене суд вважає, що, в судовому засіданні, у відповідності до вимог ст. 81 ЦПК України, позивачем не подано належних та достатніх доказів і судом не отримано таких доказів на підтвердження факту того, що заповіт вчинено померлою ОСОБА_4 під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.
Позивачем не доведено наявність існування обставин передбачених нормами ст. 233 ЦК України, внаслідок яких оспорюваний заповіт може бути визнаний недійсним.
Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, підстави для визнання заповіту недійсним в межах заявлених вимог відсутні.
Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає.
Згідно приписів статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно задоволених позовних вимог, інші судові витрати у разі відмови в задоволенні позову покладаються на позивача, тому враховуючі відмову в задоволенні позову, судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 4, 12, 89, 259, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним - відмовити.
Апеляційна скарга на судове рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено скорочене судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи в порядку статті 355 ЦПК України безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.
З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua або за веб-адресою Судової влади України: https://court.gov.ua/fair/.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 .
Третя особа: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 .
Суддя Н.О. Рум'янцева
Повний текст судового рішення складено «30» листопада 2021 року.