29 листопада 2021 року
Київ
справа №815/6442/14
адміністративне провадження № К/9901/14394/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,
суддів - Жука А. В., Мартинюк Н. М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури, керівника Одеської обласної прокуратури, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: ОСОБА_2 , про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Одеської обласної прокуратури на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.12.2020 (суддя - Іванов Е. А.) та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23.03.2021 (колегія суддів у складі: Вербицької Н. В., Джабурії О. В., Кравченка К. В.),
У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до прокуратури Одеської області, прокурора Одеської області, в якому просив:
- визнати протиправними дії (бездіяльності) та рішення прокуратури Одеської області щодо відмови позивачу в звільненні з посади заступника начальника управління прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію на підставі пункту 4 статті 36 та частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України);
- визнати протиправним дії прокуратури Одеської області щодо звільнення 23.10.2014 року позивача з посади заступника начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу;
- визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Одеської області від 23.10.2014 № 2517к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу;
- поновити позивача на посаді заступника начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокурати Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу;
- стягнути з прокуратури Одеської області на користь позивача середній заробіток за час затримки повного розрахунку у зв'язку зі звільненням.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він працював заступником начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Одеської області - начальником організаційно-методичного відділу. 20.10.2014 позивачем до прокуратури Одеської області подано рапорт (заяву) про звільнення його із займаної посади з 24.10.2014 у зв'язку з виходом на пенсію відповідно до пункту 4 статті 36 КЗпП України. Водночас листом від 23.10.2014 прокурором області позивачу відмовлено у звільненні у зв'язку з виходом на пенсію, з обґрунтуванням відмови тим, що позивач підлягає звільненню як особа, до якої застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» на підставі критеріїв визначених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону. В подальшому, прокурором Одеської області видано наказ № 2517к від 23.10.2014 про звільнення позивача із посади заступника начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу в зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України. Позивач, вважає таке звільнення з публічної служби та наказ прокурора Одеської області № 2517к від 23.10.2014 протиправними та такими, що порушують права позивача, оскільки Закон України «Про очищення влади» не містить норм, які б відміняли вимоги статей 36 та 38 КЗпП України та скасовували право позивача на розірвання трудового договору за власним бажанням. Також, позивач вказує на те, що Закон України «Про очищення влади» не передбачає порядку звільнення з посади заступника начальника управління - начальника відділу прокуратури області та не наділяє такими повноваженнями керівника прокуратури області (прокуратуру області). Позивач вказує на ту обставину, що звільнення його з публічної державної служби, лише з підстави перебування на посаді заступника прокурора області більше року з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року порушує його права та свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією України та Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, норми яких, є частинами чинного законодавства України, є нормами прямої дії та мають вищу юридичну силу серед законів та нормативних актів. В свою чергу, позивач наголошує, що жодних вчинків, дій чи бездіяльності, за які позивача можливо було б притягнути до дисциплінарної, адміністративної, цивільної, та іншої відповідальності чи звільненню з органів прокуратури під час проходження служби в органах прокуратури позивач не вчиняв та своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю не здійснював заходів (та/або сприяв їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Крім того, позивач зазначив про порушення відповідачем статті 116 КЗпП України, оскільки всупереч її вимогам, прокуратурою Одеської області розрахунок з позивачем проведено не в день звільнення 23.10.2014, а 29.10.2014.
Протокольною ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 03.02.2015 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів ОСОБА_2 .
У судовому засіданні 01.10.2020 судом встановлено, що наказом Генерального прокурора від 03.09.2020 № 410 «Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур» перейменовано юридичну особу «Прокуратура Одеської області» в «Одеську обласну прокуратуру» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Також встановлено, що цей наказ набирає чинності з дня початку роботи обласних прокуратур відповідно до рішення Генерального прокурора, прийнятого в порядку, визначеному пунктом 4 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ. В свою чергу, наказом Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 «Про день початку роботи обласних прокуратур» 11.09.2020 визначено днем початку роботи обласних прокуратур, у тому числі Одеської обласної прокуратури. Враховуючи вказане, судом встановлено зміну найменування відповідачів, а саме з прокуратури Одеської області та прокурора Одеської області на Одеську обласну прокуратуру й керівника Одеської обласної прокуратури відповідно.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15.12.2020 адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ прокуратури Одеської області від 23.10.2014 № 2517к, яким звільнено старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу; поновлено ОСОБА_1 посаді заступника начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу з 24.10.2014; стягнуто з Одеської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по день фактичного поновлення на посаді. Допущено негайне виконання постанови в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що у справі № 800/186/17 Велика Палата Верховного Суду указала на політичний характер люстраційних заходів та відмітила, що, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї). Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб. Судом першої інстанції були враховані правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 800/186/17. Крім того, суд першої інстанції врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03.06.2020 по справі № 817/3431/14, в якій зазначено, що відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017).
Також судом першої інстанції було враховано те, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Судом першої інстанції встановлено, що звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі позивача. Водночас судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний наказ прокуратури Одеської області від 23.10.2014 № 2517к не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція). Також суд зазначив, що скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді заступника начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу з 24.10.2014. Враховуючи те, що звільнення позивача відбулось 23.10.2014 та з наданих до справи довідок суд не має можливості повно розрахувати суму, яка належить до стягнення позивачу як середній заробіток за час вимушеного прогулу, в тому числі із врахуванням підвищення посадових окладів в органах прокуратури та індексацією заробітної плати, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність покладення такого обов'язку на відповідача. При цьому суд врахував обставини перейменування відповідача з прокуратури Одеської області на Одеську обласну прокуратуру на підставі наказу Генерального прокурора від 03.09.2020 № 410 «Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур». Крім того, суд першої інстанції зазначив, що наявними в матеріалах справи доказами встановлено, що прокуратурою Одеської області порушено строк остаточного розрахунку з позивачем та час затримки розрахунку при його звільненні складає з 23.10.2014 по 28.10.2014 (6 днів).
Щодо позовних вимог про визнання протиправними дій (бездіяльності) та рішення прокуратури Одеської області щодо відмови ОСОБА_1 в звільненні з посади заступника начальника управління прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію на підставі статті 36 та частини першої статті 38 КЗпП України, суд першої інстанції вказує на те, що фактично позивача було звільнено 23.10.2014 та саме з цієї дати позивач просив його звільнити у зв'язку з виходом на пенсію, разом з тим позивача було звільнено у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України та правомірність такого звільнення була досліджена під час вирішення спору в цій справі та визнана протиправною. При цьому судом враховано, що відновлюючи порушене право позивача суд поновлює його на попередній посаді, що є достатньою сатисфакцією вимог позивача. Разом з тим, позивач в цьому спорі не заявляє вимог щодо зобов'язання відповідача звільнити його на підставі статті 36 та частини першої статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію. Тобто, порушення права позивача відбулось саме у зв'язку із звільненням його на підставі пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, а не бездіяльністю щодо звільнення за власним бажанням. В свою чергу, позивачем не обґрунтовано в чому полягає порушення його прав у відмові в звільненні з посади заступника начальника управління прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію на підставі статті 36 та частини першої статті 38 КЗпП України. Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна вимога про визнання протиправними дій (бездіяльності) та рішення прокуратури Одеської області щодо відмови позивачу в звільненні з посади заступника начальника управління прокуратури Одеської області - начальника організаційно-методичного відділу за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію на підставі статті 36 та частини першої статті 38 КЗпП України не підлягає задоволенню.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23.03.2021 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.12.2020 змінено, абзац 4 його резолютивної частини викладено в новій редакції: «Стягнути з Одеської обласної прокуратури (65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3, код ЄДРПОУ 03528552) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по 23.03.2021 у сумі 2 375 361,76 грн. Вказана сума зазначена без відрахування сум податків і зборів.» В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.12.2020 залишено без змін.
Приймаючи оскаржуване рішення суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції. Щодо доводів апеляційної скарги Одеської обласної прокуратури про те, що судом першої інстанції неправильно застосовано до спірних правовідносин статтю 61 Конституції України в частині індивідуального характеру юридичної відповідальності, статтю 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції не мотивував прийняте рішення положеннями статті 61 Конституції України в частині індивідуального характеру юридичної відповідальності, тому відсутні підстави для спростування відповідних висновків суду. Крім того, суд зазначив, що вказані доводи не спростовують висновок суду про необхідність доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам. Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено, оскільки переведення позивача на рівнозначну посаду у новоствореній прокуратурі повинно відбуватися не автоматично, а за результатами складеного іспиту за умови відповідності вимогам Закону України «Про прокуратуру».
Разом з тим, суд погодився з доводами позивача про необхідність визначення судом розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню з Одеської обласної прокуратури. Визначаючи суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд апеляційної інстанції застосував положення частини другої статті 235 КЗпП України, Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100) та здійснив обрахунок середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу з врахуванням підвищення посадового окладу позивача.
Щодо доводів позивача про необхідність коригування середнього заробітку з 16.01.2020 у зв'язку із підвищенням окладів працівників прокуратури на підставі постанови Кабміну України від 11.12.2019 № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів, якою затверджені схеми посадових окладів прокурорів обласних та прирівняних до них прокуратур, суд апеляційної інстанції вважав їх неприйнятними, оскільки посада заступника начальника управління прокуратури області, яку займав позивач, та посада у новоствореній обласній прокуратурі не є рівнозначними, виходячи з обставин, якими апеляційний суд обґрунтував неможливість поновлення позивача на посаді в новоутвореній обласній прокуратурі.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій Одеська обласна прокуратура звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.12.2020 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23.03.2021 в частині задоволених позовних вимог та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у позові.
В основу доводів скаржника покладено те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: частини першу, третю статті 1, пункту 7 частини першої статті 3, пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» та недотримані вимоги статей 246, 322 КАС України.
Скаржник зазначає, що прокурор Одеської області при виданні спірного наказу діяв на підставі вимог Закону України «Про очищення влади». Люстрація згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про очищення влади» є встановленою цим Законом або рішенням суду забороною окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. В даному випадку не перевірялися факти здійснення позивачем правопорушень, а підстави, передбачені пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, за своєю суттю не є видом будь-якого стягнення. Також скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення статті 8 Конвенції щодо втручання органів державної влади в гарантовані права позивача на повагу до приватного життя. Крім того, на думку скаржника, судом апеляційної інстанції неправильно здійснено розрахунок сум коштів, яка підлягає стягненню на користь позивача з Одеської обласної прокурати. Вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував при розрахунку середнього заробітку коефіцієнт підвищення 2,27.
Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Так, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій не ураховано правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.05.2020 у справі № 800/235/17 щодо застосування Закону України «Про очищення влади» у подібних правовідносинах, де суд вказав, що мета застосування Закону України «Про очищення влади» для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.
Звертає увагу, що оскаржувані судові рішення у частині задоволених позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу ухвалені з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права. Зокрема, під час визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу судом апеляційної інстанції не застосовано норми Порядку № 100 щодо неможливості використання коефіцієнту підвищення посадового окладу під час обчислення середнього заробітку та не враховано правову позицію Верховного Суду у справі № 810/3246/16.
Також зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та має виняткове значення для Одеської обласної прокуратури.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.04.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 815/6442/14.
Ухвалою Верховного Суду від 01.06.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою Одеської обласної прокуратури на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.12.2020 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23.03.2021.
Зі змісту даної ухвали встановлено, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення та закрити касаційне провадження у справі, оскільки висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі стосуються правовідносин, які не є подібними.
Ухвалою Верховного Суду від 26.11.2021 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.
Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків.
За правилами пункту 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд нагадує, що касаційне провадження у справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Частиною п'ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Водночас Верховний Суд наголошує, що системний аналіз норм адміністративного процесуального законодавства свідчить, що під час вирішення справ суди враховують не будь-які висновки Верховного Суду, а ті, які висловлені Судом у подібних правовідносинах.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16).
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11, від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19).
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження Одеська обласна прокуратура посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.05.2020 у справі № 800/235/17 та постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 810/3246/16.
Втім, варто зауважити, що у справі № 800/235/17 позивач є суддею (Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ) і займає особливий статус несумісний із зайняттям посад в будь-якому іншому органі державної влади, органів місцевого самоврядування та з представницьким мандатом.
У справі № 810/3246/16 судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач проходив службу в органах податкової міліції та перебував у трудових відносинах з НУ ДПС України з 23.04.2012 по 11.07.2016, у зв'язку з чим отримував грошове забезпечення. Наказом НУ ДПС України від 07.07.2016 № 127к о/с позивач був звільнений у запас з 11.07.2016 за пунктом «г» статті 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (через скорочення штатів).
Водночас у справі, яка переглядається Верховним Судом у касаційному порядку, позивач перебуває на службі в органах прокуратури. За обставинами цієї справи позивача було звільнено з посади заступника начальника управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Одеської області начальника організаційно-методичного відділу на підставі Закону України «Про очищення влади» за критерієм перебування на цій посаді більш ніж один рік із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація).
Таким чином суб'єктний склад учасників відносин, об'єкт та предмет правового регулювання, а також умови застосування правових норм (зокрема, час, місце, підстави виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) у цій справі та наведених у касаційній скарзі справах є різними.
Отже, дослідивши зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності з урахуванням обставин кожної конкретної зазначеної справи, Верховний Суд резюмує, про помилковість означених доводів касаційної скарги, оскільки висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.
Тобто, наведені скаржником постанови Верховного Суду ухвалені за інших фактичних обставин справи, що не дає підстави дійти висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що виокремлений скаржником текст постанов Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 810/3246/16 та від 21.05.2020 у справі № 800/235/17, який скаржник зазначив на підтвердження неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, безпосередньо не містить тлумачення норм права.
З огляду на наведене, колегія суддів Верховного Суду констатує, що спірні правовідносини у справах № 815/6442/14, № 800/235/17, № 810/3246/16 не є подібними, а відтак правові позиції викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.05.2020 у справі № 800/235/17 та постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 810/3246/16 не є релевантними до спірних правовідносин у справі № 815/6442/14 та, відповідно, не повинні були застосовуватися судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
З урахуванням цього Верховний Суд доходить висновку про безпідставність доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
В силу вимог пункту 5 частини першої статті 339 КАС України, вказані обставини є підставою для закриття касаційного провадження судом касаційної інстанції.
Відповідно до частини другої статті 339 КАС України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
Керуючись статтями 327, 341, 343, 339, 355 КАС України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження № К/9901/14394/21 у справі № 815/6442/14 за касаційною скаргою Одеської обласної прокуратури на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.12.2020 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23.03.2021 у справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури, керівника Одеської обласної прокуратури, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: ОСОБА_2 , про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
Ж.М. Мельник-Томенко
А.В. Жук
Н.М. Мартинюк ,
Судді Верховного Суду