16 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 460/1984/20 пров. № А/857/14687/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Довгополова О.М.,
суддів Гуляка В.В., Святецького В.В.,
з участю секретаря судового засідання Вовка А.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Рівненської обласної прокуратури на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рівненської обласної прокуратури, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Офіс Генерального прокурора про зобов'язання вчинення певних дій, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
суддя (судді) в суді першої інстанції - Дудар О.М.,
час ухвалення рішення: 09:49:41,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення: 16.09.2020,
16 березня 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Рівненської обласної прокуратури, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Офісу Генерального прокурора про зобов'язання виплатити компенсацію при звільненні за всі дні невикористаної щорічної відпустки; стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 11.12.2019 по дату повного розрахунку або на час ухвалення рішення щодо суті спору.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2020 року позовну заяву задоволено частково. Визнано протиправними дії Рівненської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації при звільненні за невикористані 98 календарних днів щорічної відпустки. Зобов'язано Рівненську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані 98 календарних днів щорічної відпустки. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення мотивоване тим, що відповідачем при звільненні позивача порушено вимоги ст.116 КЗпП України, оскільки протиправно не виплачено належну йому компенсацію за 98 календарних днів щорічної відпустки.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій з посиланням на порушення норм матеріального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом не взято до уваги, що вимоги позивача є безпідставними, оскільки, враховуючи рішення судів, датою його звільнення є 07.11.2016.
Зазначає, що на вказану дату позивачем повністю використано право на щорічну оплачувану відпустку.
Вважає, що оскільки позивач обіймав посади в органах прокуратури з 19.06.2008 по 07.11.2016, він не набув необхідного стажу роботи, що дає право на додаткову оплачувану відпустку.
Представник апелянта у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги та просив задовольнити її з підстав, що у ній наведені.
У судовому засіданні позивач заперечив щодо доводів апеляційної скарги та просив залишити рішення суду без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника апелянта, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 вперше призначений на посаду в органах прокуратури з 19 червня 2008 року - помічником прокурора Костопільського району Рівненської області.
Надалі працював в органах прокуратури на різних посадах.
Наказом Генерального прокурора від 08.12.2015 №766к ОСОБА_1 було призначено на посаду керівника Сарненської місцевої прокуратури Рівненської області
Наказом Генерального прокурора від 07.11.2016 №26к ОСОБА_1 було звільнено з посади керівника Сарненської місцевої прокуратури Рівненської області та з органів прокуратури.
Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 14.12.2017, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24.04.2018 у справі №817/2166/16 задоволено позов ОСОБА_1 : визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури від 07.11.2016 №26к, поновлено ОСОБА_1 у органах прокуратури на посаді з 08.11.2016, стягнуто з Прокуратури Рівненської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08.11.2016 по 14.12.2017 на суму 207793,88грн (без урахування податків та обов'язкових платежів).
Наказом Генерального прокурора від 21.05.2018 №64к ОСОБА_1 було поновлено в органах прокуратури на посаді керівника Сарненської місцевої прокуратури Рівненської області з 08.11.2016.
За наслідками касаційного перегляду судових рішень Рівненського окружного адміністративного суду та Житомирського апеляційного адміністративного суду постановою Верховного Суду від 20.11.2019 судові рішення скасовано, адміністративну справу направлено на новий розгляд.
На підставі постанови Верховного Суду від 20.11.2019 у справі №817/2166/16 Генеральним прокурором прийнято наказ від 10.12.2019 №506к, яким скасовано наказ Генерального прокурора від 21.05.2018 №64к про поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді керівника Сарненської місцевої прокуратури (а.с.8).
На підставі наказу від 10.12.2019 №506к 10 грудня 2019 року до трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_1 внесено запис №22 про визнання недійсним запису №21 про поновлення на посаді керівника Сарненської місцевої прокуратури (а.а.с.13-14).
12 грудня 2019 року ОСОБА_1 . Прокуратурою Рівненської області було виплачено заробітну плату - розрахунок при звільненні в сумі 2689,12 грн (а.с.19).
Наказом Генерального прокурора від 03.09.2020 №410 «Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур» юридичну особу «Прокуратура Рівненської області» перейменовано без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи у «Рівненську обласну прокуратуру».
Вважаючи, що на день звільнення з ним не проведено повний розрахунок, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і вважає його таким, що відповідає обставинам справи та правильному застосуванню норм матеріального права з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із того, що статтею 47 КЗпП України встановлено правило, за яким власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За приписами ст.83 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), ч.1 ст.24 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР), у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Статтею 116 КЗПП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану суму.
Вимогами статті 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відтак, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Отже, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Як встановлено судом, у період роботи з 08.11.2016 (день поновлення на посаді на виконання рішення суду) по 10.12.2019 (день звільнення з посади) позивачу було надано відпустки згідно з наступними наказами:
- від 29.05.2018 №378 - 30 к.д. за період роботи 19.06.2014-18.06.2015, відпустка тривала з 04.06.2018 по 04.07.2018;
- від 28.09.2018 №868 - 18 к.д. за період роботи 19.06.2016-18.06.2017, відпустка тривала з 01.10.2018 по 19.10.2018;
- від 21.12.2018 №1149 - 15 к.д. за період роботи 19.06.2015-18.06.2016, відпустка тривала з 02.01.2019 по 17.01.2019;
- від 31.01.2019 №135к - 15 к.д. за період роботи 19.06.2015-18.06.2016 та 11 к.д. за період роботи 19.06.2016-18.06.2017, відпустка тривала з 04.02.2019 по 01.03.2019.
Згідно з особовою карткою працівника форми №П-2, з 19.06.2018 стаж роботи ОСОБА_1 в органах прокуратури становить понад 10 років (а.а.с.89-92).
Відтак, вірним є висновок суду, що з 19.06.2018 ОСОБА_1 має право поряд із щорічною оплачуваною відпусткою тривалістю 30 календарних днів на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 15 календарних днів.
Враховуючи встановлені обставини, станом на 10.12.2019 ОСОБА_1 не було використано дні щорічної та додаткової відпусток за наступні періоди роботи:
- з 19.06.2016 по 18.06.2017 - 1 календарний день;
- з 19.06.2017 по 18.06.2018 - 30 календарних днів;
- з 19.06.2018 по 18.06.2019 - 45 календарних днів;
- з 19.06.2019 по 10.12.2019 - 22 календарні дні.
Заперечуючи позовні вимоги, апелянт вказує, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 16.03.2020 у справі №817/2166/16 було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Прокуратури Рівненської області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Тобто, визнано правомірним наказ Генерального прокурора від 07.11.2016 №26к про звільнення позивача з посади та органів прокуратури.
Отже, зважаючи на те, що відповідно до вищевказаного судового рішення, датою звільнення ОСОБА_1 на даний час є 07.11.2016, останній не має права на компенсацію за невикористані дні відпустки.
Разом з тим, зазначені посилання є безпідставними з огляду на те, що компенсація за невикористані дні відпустки, як компенсація за час затримки розрахунку при звільненні, за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Як вірно зазначено судом, факт роботи (перебування на посаді та здійснення повноважень керівника Сарненської місцевої прокуратури Рівненської області) ОСОБА_1 у період з 08.11.2016 по 10.12.2019 відповідачем не заперечується, а тому останній має право на дотримання роботодавцем гарантій, передбачених ст.ст. 83, 116 КЗпП України та ст.24 Закону №504/96-ВР.
Таким чином, суд дійшов вірного висновку, що Прокуратурою Рівненської області при звільненні 10.12.2019 ОСОБА_1 вимоги ст.116 КЗпП України порушено та протиправно не виплачено належну йому компенсацію за 98 календарних днів щорічної відпустки.
Враховуючи наведене, суд дійшов вірного висновку про задоволення позову в цій частині.
Разом з тим, Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі №4-рп/2012 розтлумачив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Також у цьому Рішенні Конституційний Суд України вказав, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що для обрахунку суми середнього заробітку, що підлягає стягненню з роботодавця за затримку розрахунку при звільнені, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що фактичного розрахунку з позивачем в частині виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки відповідачем не проведено, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є передчасними.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав стверджувати про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 308, 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. ст. 316, 321, 322, ч. 1 ст. 325 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Рівненської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2020 року у справі № 460/1984/20 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку виключно у випадках, передбачених частиною 4 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. М. Довгополов
судді В. В. Гуляк
В. В. Святецький
Повне судове рішення складено 29.11.2021 року у зв'язку з участю судді-члена колегії Гуляка В.В. у семінарських заняттях з підвищення кваліфікації