29 листопада 2021 року справа №200/3116/21-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Гайдара А.В., Гаврищук Т.Г., Компанієць І.Д., розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 червня 2021 року (головуючий суддя І інстанції - Стойка В.В.), складене в повному обсязі 22 червня 2021 року в м. Слов'янськ Донецької області, у справі № 200/3116/21-а за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про стягнення коштів в частині позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану додаткову відпустку, -
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Національної поліції України в Донецькій області в якому просив:
стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області несплачену компенсацію за не використані додаткові відпустки у розмірі - 36 456,00 грн.:
стягнути середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 22 червня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Донецькій області про визнання дій неправомірними, стягнення коштів в частині позовних вимог про нарахування і виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку з 01.09.2020 року по день фактичного розрахунку залишено без розгляду.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 22 червня 2021 року позовні вимоги задоволено частково. Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік, за період з 2017 року по 2019 рік. В іншій частині позовних вимог відмовлено (а.с. 71-74).
Не погодившись із судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив суд скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Вказав, що суд першої інстанції неправомірно не визначив суму компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
При цьому вказав, що вимога про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку має бути задоволена з огляду на норми діючого законодавства.
Сторони в судове засідання не викликались, про дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , з 07.11.2015 року працював в органах Національної поліції України.
Згідно з рішенням комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій (учасниками війни) йому було надано статус учасника бойових дій - посвідчення НОМЕР_1 від 24.08.2015.
Наказом Головного управління Національної поліції в Донецькій області № 366 о/с від 28.08.2020 року його звільнено з Національної поліції.
Згідно довідки Головного управління Національної поліції в Донецькій області № 61зі/12/01-2021 від 09.03.2021 року, позивач не надавав рапортів щодо надання додаткових відпусток як учаснику бойових дій за 2015 рік, 2017-2019 роки. Також у довідці зазначено, що додаткова відпустка, як учаснику бойових дій не переноситься на інший період у разі хвороби працівника, не переноситься на наступний календарний рік, не ділиться на частини та не замінюється грошовою компенсацією.
Правомірність заявлених вимог щодо обов'язку відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку є спірним питанням даної справи.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час звільнення позивача, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, відтак порушене право позивача підлягає відновленню.
При цьому, суд першої інстанції залишив вимоги позивача про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку без розгляду.
Суд апеляційної інстанції погоджується з рішенням суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов'язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означатиме порушення нею принципу верховенства права.
Будь-який необґрунтований неоднаковий підхід законом заборонений, і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою - раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно частини 10 статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
Отже, нормами вищевказаного Закону не визначено, за який конкретно вид відпустки виплачується грошова компенсація.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України №260 від 06.04.2016, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 за № 669/28799, затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання (далі - Порядок № 260).
За приписами абзаців сьомого та восьмого пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 260, за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Отже, у випадку звільнення поліцейських - учасників бойових дій - їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та статтею 12 Закону № 3551-ХІІ.
З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції зазначає, що при звільненні поліцейського - учасника бойових дій - позивача, він мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015, 2017-2019 роках додаткової відпустки.
Крім того, суд апеляційної інстанції враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Щодо вказання певної суми компенсації, суд зазначає наступне.
У юриспруденції дискреційні повноваження визначаються як право голови держави, уряду, інших посадовців в органах державної влади у разі ухвалення рішення з питання, віднесеного до їх компетенції, діяти за певних умов на власний розсуд у рамках закону. А в Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи вказано, що адміністративний орган може здійснювати "дискреційні повноваження", користуючись певною свободою розсуду у разі ухвалення будь-якого рішення. Такий орган в силу (за) наявності у нього дискреційних повноважень може вибирати з декількох варіантів припустимих рішень той, який він вважає найбільш відповідним у даному випадку. За цього надано рекомендацію судам не втручатися у дискреційні повноваження державних органів.
На думку суду, з боку державних органів відбувається підміна понять, оскільки не будь-які повноваження органів влади з ухвалення рішень, є дискреційними. Дискреція діє тільки у разі, коли у рамках закону держорган може приймати різні рішення.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоцільність вимог позивача на стягнення відповідної суми стягнення (з огляду на те, що відповідач ще не порушив право позивача на отримання певної суми компенсації) та достатність захисту прав позивача в частині зобов'язання Головного управління Національної поліції України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану у 2015, 2017-2019 роках щорічну додаткову відпустку як учаснику бойових дій.
Щодо вимог позивача про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 22 червня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Донецькій області про визнання дій неправомірними, стягнення коштів в частині позовних вимог про нарахування і виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку з 01.09.2020 року по день фактичного розрахунку залишено без розгляду.
Вказана ухвала не була оскаржена позивачем та набрала законної сили, відтак, суд апеляційної інстанції не розглядає доводи апеляційної скарги в частині необхідності стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки дані позовні вимоги залишені судом першої інстанції без розгляду ухвалою, яка не оскаржена сторонами. Таким чином, дані позовні вимоги не є предметом апеляційного перегляду, оскільки їм не давалась оцінка судом першої інстанції в рішенні.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до положень ч.1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду 22 червня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених ч.4,5 ст.328 КАС України.
Повне судове рішення складено 29 листопада 2021 року.
Судді А.В. Гайдар
Т.Г.Гаврищук
І.Д. Компанієць