Постанова
Іменем України
24 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 202/5857/18
провадження № 61-10987св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач- Публічне акціонерне товариство «Укрпошта»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
третя особа - Фонд державного майна України,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуАкціонерного товариства «Укрпошта» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 березня 2020 року
у складі судді Бєльченко Л. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від
16 липня 2020 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.
Короткий зміст заяви
У вересні 2018 року Публічне акціонерне товариство «Укрпошта» (далі -
ПАТ «Укрпошта») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Фонд державного майна України, про стягнення заборгованості за договором оренди.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 12 липня 2012 року між Фондом держмайна України та фізичною особою ? підприємцем (далі ? ФОП) ОСОБА_1 укладений договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 12/02-4929-ОД.
Відповідно до умов вказаного договору Фонд державного майна України передав відповідачу у строкове платне користування нежитлове вбудоване приміщення, реєстровий номер 21560045.400.АААЖЕЛ983 площею 33,6 кв. м, розміщене за адресою: АДРЕСА_1 на першому поверсі одноповерхової будівлі, що перебуває на балансі ДД УДППЗ «Укрпошта», вартість якого визначена згідно зі звітом про оцінку на 26 березня 2012 року
і становить 147 400,00 грн строком до 11 червня 2015 року.
Умовами вказаного договору визначено, що орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувача у співвідношенні 70% до державного бюджету по місцю реєстрації орендаря у податковій інспекції на рахунки, відкриті відділенням казначейства у розмірі 1 543,05 грн,
30 % балансоутримувачу у розмірі 661,30 грн.
Позивач зазначив, що відповідач належним чином не виконувала умови договору оренди, у зв'язку з чим виникла заборгованість по орендній платі, яка станом на 15 вересня 2018 року становить 10 613,82 грн.
У зв'язку з викладеним, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість по орендній платі у розмірі 21 520,18 грн, що складається з: 10 613,82 грн - основного боргу, 9 852,87 грн - інфляційних втрат, 1 053,49 грн - 3% річних.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від
16 липня 2020 року, відмовлено у задоволенні позову.
Суди керувалися тим, що оскільки ПАТ «Укрпошта» з позовом звернулося до суду - 24 вересня 2018 року, тоді як строк дії договору оренди закінчився
23 червня 2015 року, тому пропущена позовна давність.
Суди зазначили, що не приймають до уваги посилання відповідача на те, що вона своєчасно сплачувала орендні платежі, що підтверджується актами виконаних робіт та актами звірки взаємних розрахунків, оскільки надані позивачем рахунки та акти виконаних робіт не є платіжними документами та належними доказами, які підтверджували б внесення відповідачем орендної плати. У наданому позивачем акті звірки зазначено, що відповідач сплачувала орендні платежі до 01 жовтня 2014 року, у зв'язку з чим має заборгованість
у розмірі 10 613,82 грн.
Суди не прийняли до уваги доводи представника позивача, що ПАТ «Укрпошта» позовну давність не пропущено.
Аргументи учасників справи
У липні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ «Укрпошта», в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що з метою вирішення справи
у позасудовому порядку позивачем протягом 2015-2018 років на адресу відповідача поштовим зв'язком направлялись вимоги/претензії з пропозицією сплатити заборгованість та майже усі вони були залишені без задоволення, що стало підставою звернення до суду.
Початок перебігу позовної давності (3 роки) починається з дати повернення приміщення з оплатного користування та підписання акта приймання передачі орендованого нежитлового приміщення, тобто з 23 червня 2015 року; перебіг позовної давності закінчується 24 червня 2018 року, тоді як 01 червня 2018 року до спливу позовної давності ПАТ «Укрпошта» звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ФОП ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором оренди у сумі 17 197, 57 грн.
При розгляді матеріалів Господарським судом Дніпропетровської області встановлено, що згідно з записом від 31 січня 2018 року за
№ 222400600004080974 Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стан суб'єкта ФОП ОСОБА_1 - припинено. Тому, Господарським судом Дніпропетровської області ухвалою від 04 червня 2018 року у відкритті провадження у справі №904/2341/18 відмовлено, ухвала на адресу позивача надійшла 07 червня 2018 року вхідний
№ 2644.
Зі змісту ухвали від 04 червня 2018 року №904/2341/18 вбачається, що позов від 01 червня 2018 року поданий з дотриманням встановлених вимог до його оформлення та змісту. Підставою відмови у відкритті провадження у справі стала суперечлива судова практика стосовно юрисдикційної визначеності спору, яка залежала від зміни правового статусу іншої сторони спору - ФОП упродовж дії договору оренди нерухомого майна державної власності № 12/02-4929-ОД.
Враховуючи багаточисельне суперечливе застосування норм чинного законодавства, Велика Палата Верховного Суду у справах № 127/23144/18 від
09 жовтня 2019 року, № 465/7153/15-ц від 05 червня 2018, № 338/180/17 від
05 червня 2018 року, № 910/8729/18 від 13 лютого 2019 року, № 904/1083/18 від 05 червня 2019 року, № 338/180/17 від 05 червня 2018 року, № 760/13915/18 від 26 червня 2019 року з питань підвідомчості і підсудності справ за участю фізичних осіб - підприємців, викладала правову позицію упродовж 2018-2019 років. Отже, у випадку якщо б скаржник звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області за наявності сталої юридичної практики щодо розгляду справ за участю ФОП, позовна давність не була б пропущена та існувала б реальна можливість на доступ до судових органів.
Рух справи
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що результат аналізу змісту касаційної скарги свідчить, що касаційна скарга може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню. Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції
в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року по справі № 6-1457цс16, а також
у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 09 жовтня 2019 року у справі № 127/23144/18.
Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Суди встановили, що 12 липня 2012 року між Фондом держмайна України та
ФОП ОСОБА_1 укладений договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 12/02-4929-ОД.
Відповідно до умов вказаного договору Фонд держмайна України передав відповідачу у строкове платне користування нежитлове вбудоване приміщення, реєстровий номер 21560045.400.АААЖЕЛ983, площею 33,6 кв. м, розміщене за адресою: АДРЕСА_1 на першому поверсі одноповерхової будівлі, що перебуває на балансі ДД УДППЗ «Укрпошта», вартість якого визначена згідно зі звітом про оцінку на 26 березня 2012 року
і становить 147 400,00 грн строком до 11 червня 2015 року.
Умовами договору визначено, що орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 70 % до державного бюджету по місцю реєстрації орендаря у податковій інспекції на рахунки, відкриті відділенням казначейства у розмірі 1 543,05 грн,
30 % балансоутримувачу у розмірі 661,30 грн.
У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором оренди виникла заборгованість у розмірі 21 520,18 грн, що складається з: 10 613,82 грн - основного боргу, 9 852,87 грн - інфляційних втрат, 1 053,49 грн - 3% річних.
11 червня 2015 року закінчився строк дії договору оренди № 12/02-4929-ОД від
12 липня 2012 року та відповідно до акта приймання-передачі орендованого нежилого приміщення від 23 червня 2015 року ФОП ОСОБА_1 передала УДППЗ «Укрпошта» нерухоме майно площею 33,6 кв .м за адресою: АДРЕСА_1 у задовільному стані.
Щодо юрисдикції спору
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємцябез статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього кодексу.
Зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням (частина перша статті 173 ГК України).
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі
№ 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) вказано, що «з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, в яких стороною
є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема,
з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі
№ 640/16902/18 (провадження № 14-358цс19) зроблено висновок, що «з огляду на приписи частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4 і 45 цього кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб'єктний склад сторін правочину та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (пункт 4.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі
№ 910/8729/18). […] У випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними із підприємницькою діяльністю, усім своїм майном (див. пункт 4.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі
№ 910/8729/18). Оскільки спірні правовідносини виникли щодо виконання фізичною особою-підприємцем умов господарського договору, зобов'язання за яким у відповідачки з втратою статусу фізичної особи-підприємця не припинилися, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про належність спору до юрисдикції господарського суду».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі
№ 127/23144/18 (провадження № 14-460цс19) вказано, що «однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб'єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб'єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець),
є господарським, відтак і зобов'язання, що з нього виникають,
є господарськими. […] За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються,
а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними
з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Таким чином, виходячи із суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли
з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про належність спору до господарської юрисдикції».
У цій справі пред?явлено вимоги про стягнення заборгованості за договором оренди, укладеним 12 липня 2012 року між Фондом держмайна України та
ФОП ОСОБА_1 , у зв'язку з неналежним виконанням зазначеного договору.
Аналіз Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань свідчить, що ФОП ОСОБА_1 зареєстрована
в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як фізична особа-підприємець з 19 січня 2012 року.
31 січня 2018 року ФОП ОСОБА_1 припинено здійснення підприємницької діяльності.
За таких обставин, виходячи з предмету спору та характеру спірних правовідносин, спір у цій справі виник між двома суб'єктами господарювання по спору щодо виконання господарського договору, тому підлягав розгляду за правилами господарського судочинства.
Разом із цим питання юрисдикції за цим позовом ПАТ «Укрпошта» вирішувалось у справі № 904/2341/18, в якій Господарський суд Дніпропетровської області
04 червня 2018 року відмовив ПАТ «Укрпошта» у відкритті провадження у справі; позовну заяву повернув заявнику; роз'яснив позивачу, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (а. с. 45).
Скасування судових рішень та закриття провадження у справі, яка розглянута
з порушенням предметної юрисдикції, незалежно від доводів касаційної скарги, прямо передбачено законом (частини перша та друга статті 414 ЦПК України). Однак це правило не може вважатися безумовним.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до першого речення частини першої статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною пункту 1 статті
6 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 § 27?28 та № 23654/08, § 38?40, від 09 грудня 2010 року; Andriyevska v. Ukraine, заява № 34036/06
§ 23?26, від 01 грудня 2011 року; Mosendz v. Ukraine» заява № 52013/08,
§ 122?125, від 17 січня 2013 року; Shestopalova v. Ukraine, заява № 55339/07,
§ 18?24, від 21 грудня 2017 року). Зокрема ЄСПЛ вказує, що заявники були позбавлені права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції та ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів.
Ураховуючи наведене та пріоритет забезпечення принципу правової визначеності, а також те, що сторони не оскаржують судові рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, колегія суддів вважає неможливим закриття провадження у цій справі з мотивів лише порушення правил юрисдикції, оскільки перешкоди до розгляду у належному господарському судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду.
Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 761/12676/17, від 27 березня 2019 року в справі № 766/10137/17.
Щодо вимоги про стягнення заборгованості за договором оренди
За змістом статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають в його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У статті 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з частиною першою статті 762 ЦК України за користування майном
з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Встановивши, що ОСОБА_1 не надала суду доказів на підтвердження виконання зобов?язань щодо здійснення оплати по договору оренди нежитлового вбудованого приміщення, наданий позивачем розрахунок заборгованості не спростувала, суди зробили правильний висновок про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення 10 613,82 грн боргу за основним зобов'язанням.
Разом з цим, згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк,
у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови
у позові.
У статті 264 ЦКУкраїни передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується.
У постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року по справі
№ 6-1457цс16, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, вказано, що «правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі
№ 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) вказано, що «суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити
в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. […] позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2021 року у справі № 352/467/18 (провадження № 61-1506св20) зроблено висновок, що «пред'явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду. Саме з цією процесуальною дією пов'язується початок процесу у справі. Відповідно до вимог процесуального законодавства суддя відкриває провадження у справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому процесуальним кодексом. Виходячи з аналізу наведених норм, перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд
у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19. Верховний Суд також зазначив, що якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими,
а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити
в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму)».
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності
є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93,
§ 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09,
§ 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Оскільки у справі, що переглядається, позовні вимоги ПАТ «Укрпошта» про стягнення основної заборгованості за договором оренди пред'явлені після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у суді першої інстанції, підстав для переривання перебігу позовної давності суди не встановили, про поважність причин пропуску позовної давності позивач не заявляв, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову
в частині стягнення 10 613,82 грн боргуза спливом позовної давності.
Щодо застосування позовної давності до вимог про стягнення процентів річних та інфляційних втрат
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK
v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку..
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року у справі № 569/12918/16-ц (провадження №№ 61-22534св18) зроблено висновок, що «тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що: (1) натуральним є зобов'язаннявимога в якому, не може бути захищена
в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не
є безпідставно набути майном; (2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; (3) кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
У справі, що переглядається, 3 % річних були нараховані до вимоги, яка існує
в натуральному зобов'язанні».
Встановивши, що кредитор пропустив позовну давність за вимогою до боржника про стягнення основного боргу, суди правильно відмовили
у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрпошта» про стягнення процентів річних та інфляційних втрат, проте помилились з мотивами такої відмови, оскільки
у задоволенні цих вимог необхідно відмовити за необґрунтованістю, а не
у зв'язку з пропуском позовної давності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі
№ 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від
18 серпня 2021 року у справі № 352/467/18 (провадження № 61-1506св20) та від 02 вересня 2020 року у справі № 569/12918/16-ц (провадження № 61-22534св18), дають підстави для висновку, що судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку
з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення процентів річних та інфляційних втрат змінити в мотивувальній частині, в іншій частині - залишити без змін.
Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрпошта» задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 березня
2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 липня 2020 рокув частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів річних та інфляційних втратзмінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від
16 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук