27 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 367/1122/17
провадження № 61-12153св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом і відповідач за зустрічним - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом і позивач за зустрічним - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2018 року, ухвалене у складі судді Оладько С. І., та постанову Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Стрижеуса А. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 27 березня 2013 року вона уклала зі ОСОБА_2 договір позики, за умовами якого надала останній грошові кошти в сумі 207 740 грн, що еквівалентно 26 000 доларів США, на строк до 27 березня 2014 року.
Того ж дня і між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_2 передала в іпотеку ОСОБА_1 належний їй на праві власності житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 .
Відповідач свої зобов'язання щодо повернення коштів не виконала, борг в сумі 207 740 грн до 27 березня 2014 року не повернула.
У зв'язку з цим позивачем здійснено розрахунок заборгованості з урахуванням вимог частини другої статті 625 ЦК України і, відповідно, загальна сума заборгованості за договором позики склала 650 383,33 грн, з яких: 207 740 грн - сума основного боргу, 202 194,24 грн інфляційних втрат, 18 030,69 грн - 3% річних та 222 418,40 грн пені.
Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просила у рахунок погашення заборгованості за договором позики від 27 березня 2013 року у сумі 650 383,33 грн звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок на АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1500 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована за тією ж адресою, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за ціною, не меншою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна. Також просила виселити мешканців вказаного житлового будинку.
У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права, визнання недійсним договору позики та припинення договору іпотеки.
Позов мотивувала тим, що у березні 2013 року нею з ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого вона придбала житловий будинок на АДРЕСА_1 . Після укладення зазначеного договору з'ясувалося, що будинок містить значні недоліки, які суттєво впливають на експлуатацію будинку.
Вказує, що отримана при укладенні договору купівлі-продажу сума зафіксована шляхом укладення договору позики, не може бути повернута, так як фактично є компенсацією за товар неналежної якості, а саме житлового будинку з недоліками, які погіршують умови проживання в ньому.
З урахуванням уточнених у січні 2018 року позовних вимог, ОСОБА_2 просила визнати її право на пропорційне зниження ціни товару при виявленні його недоліків після укладання договору купівлі-продажу товару як такі, що були пред'явлені у строк, який закон визнає як гарантійний; визнати суму, яку вона недоплатила під час укладання договору купівлі-продажу спірного будинку, оформлену договором позики, як таку, що належить їй у вигляді компенсації при пропорційному зниженні ціни товару, або як відшкодування витрат на усунення недоліків товару, а також просила визнати недійсним договір позики з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, і припинити договір іпотеки.
Крім цього, ОСОБА_2 просила поновити строк звернення до суду та застосувати наслідки спливу позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 .
Заперечуючи проти зустрічного позову, ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2018 року, ухваленим у складі судді Оладько С. І., позов ОСОБА_1 задоволено частково.
У рахунок погашення заборгованості за договором позики від 27 березня 2013 року у сумі 427 964,93 грн, яка складається із: 207 740 грн - суми основного боргу, 18 030,69 грн - 3% річних та 202 194,24 грн - інфляційних втрат, звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок на АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1500 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована за тією ж адресою, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за ціною, не меншою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна.
У іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову, суд першої інстанції послався на доведене неналежне виконання ОСОБА_2 зобов'язань за договором позики, унаслідок чого утворилась заборгованість у сумі 427 964,93 грн, тому ОСОБА_1 правомірно звернулась за захистом свого порушеного права шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості.
Вимоги ОСОБА_1 про стягнення зі ОСОБА_2 222 418,40 грн пені суд першої інстанції вважав безпідставними і такими, що не підлягають задоволенню, оскільки умовами договору позики не передбачена сплата позичальником пені у разі порушення зобов'язань за договором.
Безпідставними суд першої інстанції вважав і вимоги про виселення мешканців спірного житлового будинку, оскільки позивач не конкретизувала позовні вимоги і не зазначила, кого саме необхідно виселити із зазначеного будинку.
Рішення суду щодо вирішення зустрічного позову мотивоване тим, що ОСОБА_2 належними і допустимими доказами не довела ті обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Не застосував суд першої інстанції і наслідки спливу позовної давності, оскільки судом встановлена безпідставність зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , тому дійшов висновку про відмову у зустрічному позові саме з цих підстав. З цих же підстав суд не вирішував заяви ОСОБА_2 про поновлення строку та про застосування наслідків його спливу.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2018 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення первісного позову і відмови у задоволенні зустрічного, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з'ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.
Апеляційний суд також вказував на те, що ОСОБА_2 обізнана про судове провадження, яке відкрито за її апеляційною скаргою, однак систематично не отримує судові повістки, що свідчить про зловживання своїм процесуальними правами, яке призводить до безпідставного затягування розгляду цивільної справи. Встановивши зазначене, апеляційний суд вважав за можливе переглянути справу в апеляційному порядку за відсутності ОСОБА_2 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У липні 2019 року ОСОБА_2 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд розглянув справу за її відсутності, не повідомивши належним чином про дату, час і місце судового засідання, чим обмежив у можливості реалізувати процесуальні права, порушив принципи рівності сторін і змагальності.
Вказує, що з 21 травня 2019 року до 6 червня 2019 року вона перебувала на стаціонарному лікуванні у Центральному госпіталі Міністерства внутрішніх справ України, про що свідчить виписка з медичної карти стаціонарного хворого № 5413 від 6 червня 2019 року, тому вона не могла бути присутня у судовому засіданні.
Також вказувала на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення, не надали належної оцінки доказам, що призвело до неправильного вирішення справи.
На думку заявника, суди не врахували, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей, проте обставин, які б свідчили про передачу їй ОСОБА_1 грошей не встановлено, тому правових підстав для стягнення заборгованості за договором позики не було. Укладаючи з ОСОБА_1 договір позики, вони фактично уклали договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, проте вказане також залишено поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 просила про задоволення касаційної скарги.
Позиція інших учасників справи
У червні 2020 року адвокат ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала на безпідставність її доводів. Зазначала, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надали належну оцінку зібраним у справі доказам, зокрема, договору позики від 27 березня 2013 року, договору іпотеки від 27 березня 2013 року, та застосували закон, який підлягав застосуванню, тому ухвалили законні й обґрунтовані рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Ірпінського міського суду Київської області матеріали цивільної справи № 367/1122/17.
Ухвалою цього ж суду від 20 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 27 березня 2013 року ОСОБА_1 зі ОСОБА_2 уклала безпроцентний договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримала в борг 207 740 грн, що еквівалентно 26 000 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на день укладення цього договору.
Пунктом 3 договору позики передбачено, що ОСОБА_2 зобов'язувалась повернути грошові кошти до 27 березня 2014 року.
З метою забезпечення виконання основного зобов'язання за договором позики того ж дня і між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_2 передала в іпотеку ОСОБА_1 належний їй на праві власності житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки за домовленістю сторін заставна вартість предмету іпотеки складає 1 000 118 грн; ринкова вартість житлового будинку становить 827 469 грн, а земельної ділянки - 172 649 грн.
Пунктом 4 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором. Звернення стягнення здійснюється у встановленому законом порядку шляхом оформлення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, або на підставі рішення суду.
ОСОБА_2 зобов'язання за договором позики не виконала.
Відповідно до розрахунку заборгованості за договором позики від 27 березня 2013 року, який ОСОБА_1 здійснено з урахуванням вимог частини другої статті 625 ЦК України, заборгованість становить 650 383,33 грн і складається з: 207 740 грн - суми основного боргу, 202 194,24 грн - інфляційних втрат, 18 030,69 грн - 3% річних та 222 418,40 грн пені.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу від 3 жовтня 2017 року підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов до таких висновків.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (стаття 598 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Частина друга статті 625 ЦК України передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у редакції Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Статтею 39 Закону України «Про іпотеку» у тій же редакції визначено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
Вирішуючи справу, судами попередніх інстанцій встановлено, що за договором позики, укладеним ОСОБА_1 зі ОСОБА_2 27 березня 2013 року, забезпеченим іпотекою, утворилась заборгованість. Тому суди дійшли висновку, що ОСОБА_1 правомірно звернулася за захистом свого порушеного права шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості.
Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 і наявність правових підстав для їх часткового задоволення.
Що стосується зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики та припинення договору іпотеки.
Звертаючись із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з урахуванням уточнень, просила визнати недійсним договір позики з тих підстав, що ОСОБА_1 ввела її в оману під час укладення договору купівлі-продажу будинку щодо обставин, які мають істотне значення при укладенні договору купівлі-продажу будинку.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним (пункти 1, 2 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Частина третя статті 215 ЦК України передбачає, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (стаття 230 ЦК України).
При вирішенні справи судами встановлено, що договір позики від 27 березня 2013 року не містить будь-яких умов, які пов'язані із договором купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки.
Частина перша статті 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання договору позики недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не довела тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Безпідставними суд першої інстанції вважав і вимоги про визнання договору іпотеки припиненим, оскільки іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
Встановивши, що ОСОБА_2 основне зобов'язання щодо повернення позики не виконала, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення цих вимог.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції.
Проте такі висновки суду апеляційної інстанції передчасні, оскільки до них апеляційний суд дійшов у порушення принципу змагальності сторін, розглянувши справу за відсутності ОСОБА_2 , не маючи доказів її належного повідомлення про місце, дату та час судового засідання.
У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
У статті 368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка-повідомлення повинна бути вручена завчасно.
Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Днем вручення судової повістки є:
1) день вручення судової повістки під розписку;
2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи;
3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;
4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Дана цивільна справа призначалася апеляційним судом до розгляду на 26 березня 2019 року, 16 квітня 2019 року та 21 травня 2019 року.
Про дату, час і місце розгляду справи суд апеляційної інстанції повідомляв ОСОБА_2 шляхом направлення їй судових повісток за місцем проживання засобами поштового зв'язку.
В матеріалах справи містяться листи з відмітками про невручення судових повісток відповідачу у зв'язку із закінченням терміну зберігання у поштовому відділенні.
Таким чином, суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідача ОСОБА_2 , щодо якої не було відомостей про вручення їй судових повісток.
Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою ( пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).
У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки апеляційним судом справу розглянуто за відсутності ОСОБА_2 , належним чином не повідомленої про дату, час і місце судових засідань, і відповідач обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою, касаційний суд скасовує рішення суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду.
Щодо судових витрат
Так як касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, встановлених статтею 141 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв Є. В. Петров