ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
24 листопада 2021 року м. Київ № 640/27067/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шулежка В.П., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження позовну заяву ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (далі - відповідач), за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, в якому просить:
визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо нарахування та виплати судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням обмежень її розміру, встановлених ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік»;
зобов'язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві здійснити перерахунок та виплатити суддівську винагороду судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 у повному обсязі (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без застосування обмежень встановлених ст.29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», відповідно до розміру суддівського окладу, визначеного штатним розписом Дарницького районного суду м. Києва з урахуванням надбавки за вислугу років та виплати недоотриманої частини.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 . Указом Президента України від 18.10.2013 №571/2013 призначена на посаду Джанкойського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим на п'ять років. 04.04.2014 подано заяву про переведення до Дарницького районного суду м. Києва за місцем реєстрації, в зв'язку з окупацією Автономної Республіки Крим. Указом Президента від 26.09.2015 №564/2015 переведено в межах п'ятирічного строку на роботу на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва. Указом Президента України №156/2019 від 22.04.2019 переведено на посаду судді Дарницького районного суду м. Києва. Указом Президента України №156/2019 від 22.04.2019 позивача призначено на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва (безстроково).
За період з 01 січня 2020 року по 17 квітня 2020 року позивачу нарахована суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовується посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020, регіонального коефіцієнту 1,25 до базового розміру посадового окладу, у зв'язку із здійсненням правосуддя у суді, що розташований в населеному пункті з кількістю населення понад один мільйон осіб, та доплати за вислугу років в розмірі 20 % від посадового окладу судді.
За період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року нарахований розмір суддівської винагороди, на думку позивача, є таким, який не відповідає розмірам, установленим положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Норма Закону України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якою доповнено Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" статтею 29 та встановлено на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Обмеження нарахування суддівської винагороди у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, не відповідає Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а тому законодавче обмеження не може бути застосовано на визначення позивачу розміру суддівської винагороди за спірний період.
Позивач вважає протиправними дії відповідача, які полягають у неперерахуванні та невиплаті її суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у розмірі, визначеному ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до зменшення її розміру і, відповідно, порушення конституційних прав та гарантій незалежності як судді.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12.11.2020 відкрито провадження у справі, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику сторін.
Вказаною ухвалою запропоновано відповідачу подати до суду відзив на позовну заяву разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтується його позиція.
04 грудня 2020 року представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти позову заперечує у повному обсязі з підстав того, що у спірному періоді відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом №294-IX (в редакції Закону №553-IX). При цьому, на думку відповідача, прийняття 28.08.2020 Конституційним Судом України рішення №10-р/2020 на спірні правовідносини не може впливати, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які поширювали б його дію на правовідносини, що виникли до його прийняття.
Крім того, ухвалою суду від 12.11.2020 залучено до участі у справі в якості третьої особи Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві та запропоновано надати письмові пояснення з приводу позовних вимог.
17 грудня 2020 року третя особа надала письмові пояснення на адміністративний позов.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Указом Президента України «Про призначення суддів» від 18.10.2013 № 571/2013 ОСОБА_1 призначена на посаду Джанкойського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим на п'ять років.
Указом Президента України від 26.09.2015 №564/2015 позивача переведено в межах п'ятирічного строку на роботу на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва.
Указом Президента України № 156/2019 від 22.04.2019 позивача призначено на посаду судді Дарницького районного суду м. Києва (безстроково).
Згідно з наказом голови Дарницького районного суду м. Києва № 73-ОС від 20.12.2018 позивачу встановлено щомісячну доплату з 04.12.2018 за вислугу років в розмірі 20 відсотків посадового окладу.
З 01.01.2020 по 18.04.2020 позивачу нарахована суддівська винагорода для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020, регіонального коефіцієнту 1,25 до базового розміру посадового окладу, у зв'язку із здійсненням правосуддя в суді, що розташований в населеному пункті з кількістю населення понад один мільйон осіб, та доплати за вислугу років в розмірі 20 % від посадового окладу судді.
Однак суддівська винагорода з 18.04.2020 по 28.08.2020 нараховувалась позивачу з урахуванням обмеження відповідно до ст. 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Вважаючи такі дії відповідача протиправними та такими, що порушують його право на належне матеріальне забезпечення, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема судоустрій, судочинство, статус суддів.
Згідно зі статтею 125 Конституції України суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон України № 1402-VIII) судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом. Судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур.
Статтею 135 Закону України № 1402-VIII установлено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
За частиною 2 тієї ж статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частиною 3 тієї ж статті 135 Закону №1402-VIII визначено базовий розмір посадових окладів суддів різних інстанцій.
Відповідно до частини 4 статті 135 Закону №1402-VIII до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Частиною 5 статті 135 Закону №1402-VIII установлено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який набрав чинності 18 квітня 2020 року, внесені зміни до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» шляхом його доповнення, зокрема, статтею 29, відповідно до частини першої якої, встановлено установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Крім того, відповідно до частини третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні, крім іншого, суддівської винагороди.
Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» набрав чинності 18 квітня 2020 року і, як вбачається з матеріалів справи, саме з цієї дати відповідач здійснював нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу з обмеженням 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), наведені вище положення частин першої та третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294 - зі змінами.
Конституційний Суд України у зазначеному рішенні вказав, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії підстави для їх застосування втрачені у зв'язку з цим обмеженням, а кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.
Тобто, Конституційний Суд України по суті встановив порядок виконання цього рішення Суду.
Водночас, суд зауважує, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що, в свою чергу, виключає можливість застосовувати до правовідносин стосовно суддівської винагороди інші нормативно-правові акти.
Наведені норми Конституції України, які реалізовані у статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (спеціальне законодавство), щодо порядку та умов обрахунку та виплати суддівської винагороди є прямими та недвозначними, мають імперативний припис відносно правових актів, які можуть регулювати ці відносини.
Враховуючи те, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є законами про судоустрій, не є складовою спеціального законодавства про судоустрій та статус суддів, ці Закони жодним чином не можуть регулювати та визначати розмір суддівської винагороди, умови її виплати, так як це є порушенням прямих норм Конституції України та прийнятих у їх розвиток приписів статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав в постанові від 03 березня 2021 року у справі №340/1916/20, в якому зазначив, що Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», яким внесені зміни до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», зокрема, доповнено його статтею 29 не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому такий закон не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», має вирішуватися на користь Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Нормотворчі колізії є непоодиноким явищем всередині системи права, тому якщо усе ж склалася ситуація із суперечливим правовим регулюванням, як у цій справі, її вирішення, на думку колегії суддів Верховного Суду, має ґрунтуватися на підході, відповідно до якого перевагу у застосуванні має спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили.
Верховний Суд зазначив, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»). Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема його статті 135, що спирається передусім на положення частини другої статті 130 Конституції України і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).
Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік») має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині другій статті 95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Суд звертає увагу, що гарантії незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України, який сформулював низку юридичних позицій з цього питання.
Так, Конституційний Суд України зазначав: «однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів» (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99); «гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Це положення узгоджується з вимогами статті 130 Конституції України» (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002); «особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя» (абзац дев'ятий пункту 7 мотивувальної частини рішення від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005); «визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом» (абзац п'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 3 червня 2013 року №3-рп/2013); «конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя» (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 8 червня 2016 року №4-рп/2016).
Крім того, відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
Згідно з частиною 2 статті 1 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань), незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Незалежність є неподільною.
Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність.
Звуження матеріальних гарантій для суддів у цілому призводить до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.
У Рішенні Європейського суду з прав людини (надалі по тексту також ЄСПЛ, Суд) від 26 квітня 2006 року "Зубко та інші проти України" (заяви №№3955/04, 5622/04, 8538/04 та 11418/04) зазначено, що, на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску та впливу на поведінку (пункт 68). Також ЄСПЛ дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, в якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном (пункт 69).
Пункт 42 вказаного Рішення також містить витяг з Пояснювального меморандуму до Рекомендації Комітету Міністрів № (94) 12 "Незалежність, дієвість та роль суддів", у пункті 29 якого зазначено, що статус та винагорода є важливими факторами, які визначають належні робочі умови. Статус суддів повинен відповідати високому положенню їх професії, і їх винагорода має становити достатню компенсацію за їх тягар обов'язків. Ці фактори є невід'ємними умовами незалежності суддів, особливо для розуміння важливості їх ролі як суддів, що виражається у вигляді належної поваги та адекватній фінансовій винагороді.
Європейським судом з прав людини, зокрема, у рішенні по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) викладено правову позицію та зауважено, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, ЄСПЛ, у вказаній справі не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету, і які є діючими, та Закону України "Про Державний бюджет" на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.
Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року №462-VIII "Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого "права власності", а саме розміру суддівської винагороди, має бути застосована.
Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність "правомірних (законних) очікувань" є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань» у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що застосування до спірних відносин частин першої та третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами є порушенням гарантованого Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» права на належне матеріальне забезпечення судді, яке гарантується державою у статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та, як наслідок, наявність правових підстав для визнання протиправними дій відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, обчисленої на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.
Отже, невиплачена суддівська винагорода позивача внаслідок дії обмеження має бути компенсована ТУ ДСА в м. Києві відповідними виплатами, при цьому сама сума обмеження суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року відповідачем не заперечується, та підтверджується наявною у справі довідкою ТУ ДСА в м. Києві.
Щодо суб'єктного складу учасників справи, суд враховує те, що відповідно до частини першої статті 151 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Згідно з частиною четвертою статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Відповідно до підпункту 2 пункту 6 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя 17 січня 2019 року №141/0/15-19, ДСА України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони, ДСА України та її територіальних управлінь.
Отже, ДСА України є розпорядником вищого рівня і безпосередньо не здійснює розрахунок та виплату суддівської винагороди суддям, у той же час як розпорядником бюджетних коштів, який здійснює нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу, у даному конкретному випадку є ТУ ДСА в м. Києві.
Так, відповідно до абзацу третього частини третьої статті 10 Бюджетного кодексу України головні розпорядники бюджетних коштів визначають мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів з урахуванням вимог щодо формування єдиного реєстру розпорядників бюджетних коштів і одержувачів бюджетних коштів та даних такого реєстру.
Згідно абзацу сьомого пункту 1.2 глави 1 Порядку казначейського обслуговування державного бюджету за витратами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 грудня 2012 року №1407 (далі по тексту - Порядок №1407), мережа розпорядника коштів державного бюджету - згрупована відповідно до законодавства головним розпорядником коштів державного бюджету (розпорядником коштів державного бюджету нижчого рівня, що має власну мережу) інформація щодо розпорядників нижчого рівня, які у своїй діяльності підпорядковані цьому розпоряднику та/або діяльність яких координується ним, а також отримують від нього бюджетні асигнування, та одержувачів коштів державного бюджету.
Відповідно до Порядку №1407 розпорядники нижчого рівня поділяються на бюджетні установи, що мають власну мережу, та на бюджетні установи, що не мають мережі.
Отже, місцеві суди включені до реєстру розпорядників бюджетних коштів як бюджетна установа, що немає власної мережі, а функції розпорядника бюджетних коштів щодо всіх місцевих судів та територіальних управлінь ДСА здійснює безпосередньо ДСА України, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що склад учасників справи визначений правильно - відповідно до виконуваних функцій.
Таким чином, враховуючи всі обставини встановлені під час розгляду даної справи, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо нарахування та виплати судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням обмежень її розміру, встановлених ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» та з метою належного правового захисту порушених прав позивача вважає за необхідне зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві здійснити перерахунок та виплатити суддівську винагороду судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 у повному обсязі (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без застосування обмежень встановлених ст.29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», відповідно до розміру суддівського окладу, визначеного штатним розписом Дарницького районного суду м. Києва з урахуванням надбавки за вислугу років та виплати недоотриманої частини.
Також, відповідно до пункту 2 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Отже, рішення суду в частині присудження суддівської винагороди у межах суми за один місяць, підлягає негайному виконанню.
Оскільки законодавством не передбачено порядку розрахунку суми стягнення у випадку присудження заборгованості в частині суми суддівської винагороди, то з метою реалізації п.2 ч.1 ст. 371 КАС України, яка передбачає негайне виконання рішення суду про присудження заробітної плати в межах суми стягнення за один місяць, суд вважає за необхідне здійснити розрахунок суми стягнення суддівської винагороди на користь позивача за один місяць, виходячи із суми заборгованості, що виникла у травні 2020 року (перший повний місяць у якому застосовувалися обмеження виплати суддівської винагороди).
Враховуючи викладене, сума стягнення за один місяць, в частині якої рішення суду слід допустити до негайного виконання, відповідно до довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві від 23.10.2020 № 870 становить 47 360, 00 грн.
Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість своїх дій щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди з урахуванням обмежень виплати суддівської винагороди, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову у повному обсязі.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за звернення до суду із даним адміністративним позовом, доказів понесення учасниками справи інших судових витрат матеріали справи не містять, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 6, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (бул. Лесі Українки 26, м. Київ, 01133, код ЄДРПОУ 26268059) щодо нарахування та виплати судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням обмежень її розміру, встановлених ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік».
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (бул. Лесі Українки 26, м. Київ, 01133, код ЄДРПОУ 26268059) здійснити перерахунок та виплатити суддівську винагороду судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 у повному обсязі (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без застосування обмежень встановлених ст.29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», відповідно до розміру суддівського окладу, визначеного штатним розписом Дарницького районного суду м. Києва з урахуванням надбавки за вислугу років та виплати недоотриманої частини.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (бул. Лесі Українки 26, м. Київ, 01133, код ЄДРПОУ 26268059) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суддівської винагороди у межах суми виплати за один місяць у розмірі 47 360, 00 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції згідно з Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII.
Суддя В.П. Шулежко