П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
25 листопада 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/8582/21
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Коваля М.П.,
суддів - Кравця О.О.,
- Зуєвої Л.Є.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу 26 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2021 року, прийняте у складі суду судді Білостоцького О.В. в місті Одеса по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Південне регіональне управління Державної прикордонної служби України про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні,-
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Південне регіональне управління Державної прикордонної служби України, в якому позивач просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (індексації грошової допомоги);
- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні за період з 20 березня 2019 року до 30 березня 2021 року у сумі 473 399,90 грн.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.03.2019 року по 29.03.2021 року включно. Зобов'язано Одеський прикордонний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.03.2019 року по 29.03.2021 року у розмірі 75 262,54 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, 26 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_1 ) звернувся до П'ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на те, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм процесуального та матеріального права, тому просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, положення Кодексу законів про працю України не поширюються. На думку апелянта, виплата індексації грошового забезпечення не є правовою підставою для проведення виплати середнього заробітку в розумінні Порядку №100. Апелянт звертає увагу, що поняття «заробітна плата (грошове забезпечення)» та «середній заробіток за час затримки» не є тотожними. Крім того, на думку апелянта, враховуючи правомірність звільнення позивача та відсутність його поновлення на посаді, своєчасність виплати грошового забезпечення, доводи позивача в частині виплати середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги є безпідставними.
Позивач надав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції змінити в частині назви відповідача з Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України на НОМЕР_2 прикордонний загін.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 19.03.2019 року наказом начальника 26 Прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (інші назви - ІНФОРМАЦІЯ_2 , Військова частина НОМЕР_1 ) №98-ОС ОСОБА_1 було звільнено з військової служби в запас, а 20 березня 2019 року наказом №100-ОС виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 18).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 у справі №420/4653/20 (залишеного в силі постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року) було задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Одеського прикордонного загону (В/ч 2138) Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, третя особа - Одеський загін морської охорони (в/ч НОМЕР_3 ) Регіонального управління морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України.
Визнано протиправною бездіяльність Одеського прикордонного загону щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з 01.04.2016 року по 01.03.2018 року. Визнано протиправною бездіяльність Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з 01.01.2016 року по 31.03.2016 року. Зобов'язано Одеський прикордонний загін нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , індексацію грошового забезпечення за період з 01.04.2016 року по 01.03.2018 року, враховуючи базовий місяць з моменту підвищення посадового окладу 01.01.2008 року. Зобов'язано Південне регіональне управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 31.03.2016 року, враховуючи базовий місяць з моменту підвищення посадового окладу 01.01.2008 року.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2021 у справі №420/4653/20 було встановлено, що відповідно до платіжного доручення №121 від 03.03.2021 року, проведеного банком 04.03.2021 року, та відомостями розподілення витрат Південного регіонального управління ДПС України, ОСОБА_1 на виконання рішення суду по справі №420/4653/20 було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення в сумі 88,44 грн. Також згідно з платіжним дорученням №383 від 29.03.2021 року, проведеного банком 30.03.2021 року, та витягу з розрахунково-платіжної відомості №19 від 29.03.2021 року, Одеським прикордонним загоном на виконання рішення суду по справі №420/4653/20 нараховано та виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення в сумі 75 399,59 грн.
Разом з тим, вважаючи, що відповідачем було допущено порушення строків розрахунку при звільненні, позивач 02.04.2021 року звернувся до відповідача із заявою, в якій, серед іншого, просив останнього нарахувати та виплатити йому компенсацію за затримку розрахунку при звільненні відповідно до ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України (а.с. 38-39).
Водночас відповіді на своє звернення ОСОБА_1 не отримав.
Зазначені обставини слугували підставою для звернення позивача до суду з адміністративним позовом у справі №420/8582/21.
Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні позивачу не нараховувався та не виплачувалася, тому належним способом захисту прав позивача буде зобов'язання Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.03.2019 року по 29.03.2021 року (включно) у розмірі 75 262,54 грн.
Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, посилаючись на своє ж Рішення від 06 липня 1999 року № 8-рп/99, зауважив, що «служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина п'ята статті 17 Конституції України покладає на державу обов'язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо».
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ).
За приписами статті 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом першим частини першої статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Таким чином законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 04 червня 2021 року (справа № 280/1198/20).
Колегія суддів критично оцінює доводи апелянта, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів щодо оплати прані не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, з огляду на наступне.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладена в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року по справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року по справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року по справі № 826/15235/16.
Індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення").
Структуру заробітної плати визначено у статті 2 Закону України "Про оплату праці", якою передбачено існування основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій (частина друга статті 2 Закону України "Про оплату праці").
Таким чином, індексація є складовою частиною заробітної плати, тому її невиплата у визначені законом строки спричиняє наслідки, встановлені ст. 117 КзпП України.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, 30.03.2021 року на підставі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 у справі №420/4653/20 відповідачем було нараховано та виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення в розмірі 75399,59 грн.
Разом з тим, оскільки станом на день виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (20 березня 2019 року), відповідачем не було проведено з ОСОБА_1 розрахунку у повному обсязі, а саме не виплачено індексацію грошового забезпечення, позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, а тому позовні вимоги в цій частині адміністративного позову підлягають задоволенню.
Визначаючись із розміром середнього заробітку, що належить сплатити позивачу за весь час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів виходить з наступного.
Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 8 цього Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вбачається з довідки, виданої Військовою частиною НОМЕР_1 (а.с. 40), сума грошового забезпечення позивача за 2 місяці, що передують події, з якої пов'язаний перерахунок) складає 26 173,48 грн. (за вирахуванням компенсації за житло).
При цьому, кількість робочих днів за січень та лютий 2019 року складає 41 робочий день.
Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 638,37 грн. (13122,28 грн. + 13015,20 грн. = 26173,48 грн./41 дні) за 1 календарний день, що було вірно визначено судом першої інстанції.
Таким чином, розмір середньоденного заробітку позивача за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку становить розмір середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача, складає 323 015,22 грн. (638,37 грн. х 506 днів).
Колегія суддів звертає увагу на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, відповідно яких синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Вказані висновки корелюються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
При цьому суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені зокрема у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року (справа №825/1732/17 )
За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
У цій справі істотність частки складової грошової допомоги в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 75 481, 03 грн./ 323 015, 22 грн. * 100% = 23,3%.
За таких умов, із врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачу підлягає відшкодуванню сума у розмірі 75 262,54 грн. із розрахунку 638,37 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 23,3 % (істотність частки недоплаченої суми) х 506 (робочих днів затримки розрахунку).
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, при цьому доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо заявленого клопотання позивача про зміну рішення суду першої інстанції в частині визначення назви відповідача, колегія суддів зазначає, що у разі незгоди з рішенням суду першої інстанції позивач мав право оскаржити його в апеляційному порядку, проте вказаним правом не скористався. Більш того, колегія суддів вважає за необхідне роз'яснити, що вказані позивачем обставини не є підставою для зміни судового рішення у розумінні ст. 317 КАС України, оскільки зміна назви відповідача жодним чином не перешкоджає виконанню судового рішення, а про наявність Директиви Адміністрації Державної прикордонної служби України від 24 травня 2021 року № 75 ДСК суд першої інстанції повідомлено не було.
Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу 26 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2021 року - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Південне регіональне управління Державної прикордонної служби України про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Головуючий суддя: М. П. Коваль
Суддя: О. О. Кравець
Суддя: Л.Є. Зуєва