Ухвала
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 361/4481/19
провадження № 61-14943св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «АНСУ»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський банк розвитку»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Явдошенка Олега Володимировича на постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Невідомої Т. О., Пікуль А. А.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У червні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «АНСУ» (далі - ТОВ «АНСУ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський банк розвитку» (далі - ПАТ «ВБР»), про виселення із житлового будинку, посилаючись на те, що 25 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «ВБР» було укладено кредитний договір № IKIZG.137452.001, за умовами якого позичальник отримала кредит в розмірі 240 000 грн з кінцевим терміном повернення до 24 червня 2023 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов'язань за вказаним кредитним договором 25 червня 2013 року між банком та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, предметом якого є належні іпотекодавцю житловий будинок з відповідними надвірними будівлями та земельна ділянка площею 0,25 га, що знаходяться по АДРЕСА_1 . 07 листопада 2017 року між ПАТ «ВБР» і ТОВ «АНСУ» укладено договір про відступлення прав вимоги за вищевказаними кредитним та іпотечним договорами. У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору 18 липня 2018 року ТОВ «АНСУ» в позасудовий спосіб звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього. Після оформлення права власності на вищевказану нерухомість товариство намагалося отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація з 28 лютого 2015 року та проживання відповідача у спірному домоволодінні. 03 травня 2019 року ТОВ «АНСУ» направило ОСОБА_1 вимогу про добровільне звільнення житла, однак ця вимога не була задоволена. Враховуючи викладене, що ТОВ «АНСУ» просило виселити відповідача із вищезгаданого житлового будинку без надання іншого житла.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2021 року у складі судді Петришин Н. М. в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що будинок АДРЕСА_1 придбаний не за кредитні кошти, а відповідач не є боржником за кредитним договором та не має іншого житла, тому відсутні підстави для виселення ОСОБА_1 з предмета іпотеки без надання їй іншого жилого приміщення.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ «АНСУ» задоволено. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 з житлового будинку по АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору виселення мешканців з відповідного об'єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК Української РСР процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Оскільки ТОВ «АНСУ» дотрималося процедури звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, а ОСОБА_1 порушує його права як нового власника будинку, то наявні підстави для задоволення позову та виселення відповідача із спірного житлового будинку без надання їй іншого житла.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Явдошенко О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року, а рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2021 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2020 року у справі № 320/10637/14-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17. Частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Таким чином, колишні власники та особи, які проживають в житлі, придбаному за їх кошти та переданому в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, в силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення з надання їм іншого постійного житла.
У жовтні 2021 року ТОВ «АНСУ» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Броварського міськрайонного суду Київської області.
24 вересня 2021 року справа № 361/4481/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція та висновки Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії судів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі 754/14503/16-ц (провадження № 61-12738св19), з огляду на таке.
Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Судами встановлено, що 25 червня 2013 року між ПАТ «ВБР» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № IKIZG.137452.001, за умовами якого позичальник отримала кредит на споживчі потреби в розмірі 240 000 грн під 22 % річних з кінцевим терміном повернення до 24 червня 2023 року.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 25 червня 2013 року між ПАТ «ВБР» та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № ZXR019521.137462.001, предметом якого є житловий будинокзагальною площею 95,7 кв. м з відповідними надвірними будівлями та земельна ділянка площею 0,25 га, цільове призначення якої - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, що розташовані по АДРЕСА_1 . Вказане нерухоме майно належало іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих 23 липня 2010 року та 12 червня 2013 року державним нотаріусом Броварської районної державної нотаріальної контори.
Позасудове врегулювання спору та застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки погоджено сторонами в пунктах 24, 25 договору іпотеки.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
07 листопада 2017 року між ПАТ «ВБР» та ТОВ «АНСУ» були укладені договори про відступлення прав вимоги за кредитним договором від 25 червня 2013 року № IKIZG.137452.001 та договором іпотеки житлового будинку та земельної ділянки від 25 червня 2013 року № ZXR019521.137462.001, за умовами якого банк відступив товариству права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами.
07 листопада 2017 року ТОВ «АНСУ» надіслало позичальнику ОСОБА_3 та іпотекодавцю ОСОБА_2 вимоги про усунення порушень основного зобов'язання та попередило, що у разі невиконання цієї вимоги протягом тридцятиденного строку товариство як іпотекодержатель реалізує своє право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на майно в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», або продажу від свого імені предмета іпотеки (стаття 38 вказаного Закону), які були отримані ними 14 та 15 листопада 2017 року відповідно.
Впорядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки 18 липня 2018 року державним реєстратором Виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області Горкавою О. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію за ТОВ «АНСУ» права власності на житловий будинокз відповідними надвірними будівлями та земельну ділянку площею 0,25 га, що знаходяться по АДРЕСА_1 .
Судами також встановлено, що після укладення вищевказаного договору іпотеки, а саме з 28 лютого 2015 року в житловому будинку по АДРЕСА_1 зареєстрована і проживає дочка іпотекодавця - ОСОБА_1 , а з 26 вересня 2015 року також був зареєстрований малолітній син відповідача - ОСОБА_5 , який знятий з обліку з 20 листопада 2018 року до нового місця проживання у квартирі АДРЕСА_2 .
03 травня 2019 року ТОВ «АНСУ» направило ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вимоги про добровільне звільнення житлового будинку АДРЕСА_1 .
Вказану вимогу ОСОБА_1 отримала 10 травня 2019 року, однак відмовилася добровільно звільнити спірне домоволодіння, яке належить ТОВ «АНСУ».
В постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), на яку послався представник заявника в касаційній скарзі, вказано, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК Української РСР. Особам, яких виселяють із житлового будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР). Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об'єктом цивільних прав. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК Української РСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого жилого приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це жиле приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об'єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не жиле приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається. У справі, яка переглядається, суди встановили, що за кредитні кошти позичальником була придбана тільки частка в праві спільної часткової власності на квартиру (3/4), при цьому інша частка (1/4) в праві спільної часткової власності належала іпотекодавцю з 2002 року. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів з предмета іпотеки без надання їм іншого жилого приміщення.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц (провадження № 61-12738св19), в якій вирішувався спір про усунення перешкод у праві користування та розпорядження майном шляхом виселення, зазначено, що відповідно до частини першої та другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Згідно з частинами другою та третьою статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. У постанові Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі № 6-3057цс16 зроблено висновок, що «вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15 зроблено висновок, що «частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК Української РСР». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) зроблено висновок, що «зазначена у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК Української РСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК Української РСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки». Отже, загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об'єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК Української РСР процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що позивач дотримався процедури звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, а також порушення відповідачами його прав як нового власника квартири, тому зробив правильний висновок про задоволення позову.
При цьому зі змісту мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення вбачається, що апеляційний суд вирішив спірні правовідносини саме з урахуванням правового висновку, викладеного у вищезгаданій постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц (без конкретного посилання на саму постанову, однак з прямим цитуванням її тексту).
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в цій справі не погоджується з наведеним правовим висновком з огляду на таке.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 листопада 2020 року у справі № 206/2674/18 (провадження № 61-8407св19), в якій вирішувався спір про виселення осіб без надання іншого жилого приміщення, вказано, що у зв'язку з наявністю заборгованості за кредитним договором, банком було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку згідно зі статтями 36, 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом набуття його у власність на підставі застереження, яке міститься в договорі іпотеки. Державним реєстратором було зареєстровано право власності на спірну квартиру за іпотекодержателем. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Вказану практику підтвердила й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18). Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»). Разом з тим, відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. У справі, яка переглядається, встановивши, що спірна квартира, яка є іпотечним майном та про виселення відповідачів з якої просив позивач, була придбана не за рахунок кредитних коштів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення з цього будинку відповідачів без надання їм іншого постійного жилого приміщення, правильно застосувавши до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК Української РСР.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2020 року у справі № 722/618/18 (провадження № 61-6041св19), в якій вирішувався спір про виселення особи без надання іншого жилого приміщення, зазначено, що банк в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки зареєстрував своє право власності на житловий будинок,що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. В подальшому позивач направив лист-претензію, в якому вимагав від відповідача разом з усіма членами сім'ї та іншими мешканцями протягом тридцяти днів з моменту отримання цього листа-претензії добровільно звільнити спірний житловий будинок з одночасним зняттям з реєстраційного обліку. Частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із житлового будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла. Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому була підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18). У справі, яка переглядається, встановивши, що переданий відповідачем в іпотеку житловий будинок був придбаний ним не за рахунок кредиту (до укладення кредитного договору), а також те, що банк набув право власності на це житло в позасудовому порядку як іпотекодержатель, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення відповідача із зазначеного житлового приміщення без надання йому іншого постійного житла. Аргументи касаційної скарги про те, що банк вимагав виселити відповідачів як новий власник майна, а тому суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин Закон України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК Української РСР, не заслуговують на увагу, так як під час розгляду справи встановлено, що позивач набув у власність спірний будинок на підставі іпотечного договору, тобто банк як іпотекодержатель використав своє право на звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення шляхом реєстрації права власності на нього. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20), на яку посилався представник заявника в касаційній скарзі, вказано, що іпотекодержатель в позасудовому порядку звернув стягнення на предмет іпотеки та зареєстрував за собою у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», право власності на предмет іпотеки, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Верховний Суд враховує, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. Апеляційним судом правильно встановлено, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за позивачем на підставі іпотечного застереження. Отже, спірна квартира до набуття позивачем права власності на неї, була предметом іпотеки. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Підсумовуючи наведене, у цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (частина перша статті 37 Закону «Про іпотеку»).
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, згідно з частиною першою якої виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Відповідно до частин другої, третьої статті 109 ЖК Української РСРгромадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
За змістом цих норм особам, які виселяються із житлового будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла. При цьому таке житло має бути надане незалежно від того, в якому порядку (в судовому чи позасудовому) відбулося звернення стягнення на іпотечне майно.
Саме по собі дотримання іпотекодержателем або новим власником в порядку позасудового врегулювання передбаченої частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку» тачастиною третьою статті 109 ЖК Української РСР процедури щодо надіслання всім мешканцям письмової вимоги про добровільне звільнення переданого в іпотеку жилого приміщення, і подальше невиконання ними цієї вимоги у встановлений або інший погоджений сторонами строк, свідчитиме лише про наявність порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки. Разом з тим визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення в судовому порядкуосіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням їм іншого постійного житла.
Враховуючи викладене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії судів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц (провадження № 61-12738св19),яка ухвалена пізніше без відступлення від існуючого правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів цієї ж палати, наведеного у вищезгаданих постановах від 05 листопада 2020 року у справі № 206/2674/18 (провадження № 61-8407св19) та від 16 листопада 2020 року у справі № 722/618/18 (провадження № 61-6041св19) щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах в порядку, встановленому частиною першою статті 403 ЦПК України, передавши справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Керуючись частиною другою статті 403, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Передати на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АНСУ» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський банк розвитку», про виселення за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Явдошенка Олега Володимировича на постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук