Постанова
Іменем України
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 522/14614/14-ц
провадження № 61-11414св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,
відповідачі: ОСОБА_1 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_2 (третя особа за зустрічним позовом),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Попової Олени Анатоліївни на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2019 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , яка змінила прізвище на ОСОБА_2 , про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 03 березня 2007 року між Акціонерним комерційним інвестиційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), яке змінило назву на ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11124092000 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 12,5 % річних строком до 03 березня 2019 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором 03 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (з кожним окремо) було укладено договори поруки № 99772 та № 99773. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за Кредитним договором станом на 23 липня 2014 року в неї утворилася заборгованість в розмірі 76 439,78 доларів США, що за курсом Національного банку України на 23 липня 2014 року еквівалентно 892 054,47 грн, з яких: 66 425,63 доларів США - заборгованість за кредитом, в тому числі 9 788,54 доларів США - прострочена заборгованість за кредитом з 03 липня 2013 року по 23 липня 2014 року; 9 305,51 доларів США - заборгованість за процентами, в тому числі 8 519,65 доларів США - прострочена заборгованість за процентами з 03 червня 2013 року по 03 липня 2014 року; 708,64 доларів США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами, нарахована з 23 липня 2013 року по 23 липня 2014 року. Враховуючи викладене, ПАТ «УкрСиббанк» просило стягнути з ОСОБА_1 солідарно з ОСОБА_3 та з ОСОБА_1 солідарно з ОСОБА_2 на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 зазначила, що позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки банком не доведено отримання нею кредиту в зазначеному розмірі та в іноземній валюті. Насправді кредит був отриманий в національній валюті України - гривні. В наданий банком розрахунок заборгованості включено пеню в іноземній валюті, що суперечить вимогам законодавства. Банком неправомірно нараховані проценти за період з 23 червня 2014 року по 23 липня 2014 року. Вказаний розрахунок не відображає дійсну заборгованість за Кредитним договором та суперечить висновку економічного дослідження, складеному 10 червня 2017 року за її замовленням спеціалістом у сфері економічних досліджень Слюсаренком А. Г. Оскільки вона не отримувала від банку вимогу про дострокове погашення заборгованості, то термін повернення кредиту не настав, і ПАТ «УкрСиббанк» не набуло права на дострокове стягнення кредитної заборгованості. Починаючи з 04 червня 2013 року банк без відома поручителів збільшив процентну ставку за кредитом з 12,5 % до 25 % річних, що свідчить про припинення поруки з підстав, передбачених частиною першою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім цього, в залежності від встановлених судом фактичних обставин справи, ОСОБА_1 просила застосувати до вимог банку наслідки спливу позовної давності.
Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 18 лютого 2019 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_3 у зв'язку з його смертю.
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсним кредитного договору. Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що при укладанні Кредитного договору банк використав нечесну підприємницьку практику, не надав їй повної та об'єктивної інформації про орієнтовну сукупну вартість кредиту,не попередив про валютні ризики, внаслідок чого її було введено в оману. При цьому умови Кредитного договору є несправедливими та суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків та погіршують становище споживача. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійним Кредитний договір.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2019 року первісний позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за Кредитним договором в розмірі 76 439,78 доларів США, що станом на 23 липня 2014 року за курсом Національного банку України еквівалентно 892 054,47 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позичальник не оспорювала факт укладення Кредитного договору та справжність підписів у ньому, а отримання кредитних коштів в іноземній валюті підтверджується зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання Кредитного договору недійсним з мотивів ненадання їй інформації про валютні ризики. Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству та умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті. Порядок дострокового повернення кредиту сторони врегулювали розділом 12 Кредитного договору, згідно з яким право на дострокове повернення всієї суми кредиту та нарахованих відсотків виникає на 32 день з моменту отримання боржниками відповідної вимоги Банку. Оскільки вимогу про дострокове погашення заборгованості банк направив 23 червня 2014 року, то строк повернення всієї суми кредиту настав 25 липня 2014 року. Отже, строк виконання основного зобов'язання був змінений з 03 березня 2019 року на 25 липня 2014 року, що надавало право кредитору нараховувати проценти до 23 липня 2014 року. Розмір кредитної заборгованості підтверджується наданим банком детальним розрахунком. При цьому висновок економічного дослідження, складений 10 червня 2017 року фізичною особою ОСОБА_6 , не є висновком експерта, не відповідає фактичним обставинам справи та не підписаний, тому не може бути врахований судом як належний та допустимий доказ. Доводи ОСОБА_1 про припинення поруки не заслуговують на увагу, так як поручитель ОСОБА_2 не надала до суду відзиву на позовну заяву, а також зустрічного позову з метою захисту своїх прав та інтересів. За таких обстави, оскільки позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, то наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за Кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань. Відмовляючи в задоволені зустрічного позову, місцевий суд послався на те, що підписавши Кредитний договір, ОСОБА_1 погодилася з усіма його умовами та протягом певного часу виконувала взяті на себе зобов'язання, сплачуючи щомісячні платежі. З огляду на наведене суд дійшов висновку про необґрунтованість та недоведеність зустрічного позову.
Постановою Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2019 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
05 липня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Попова О. А. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 760/2193/15-ц, від 22 жовтня 2018 року у справі № 344/7628/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 495/3889/14, від 29 травня 2019 року у справі № 539/1582/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/1690/15-ц, від 31 березня 2020 року у справі № 522/18818/17-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Також суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, необґрунтовано відхили клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди не дали належної оцінки тим обставинам, що при укладанні Кредитного договору банк використав нечесну підприємницьку практику, не надав їй повної та об'єктивної інформації про орієнтовну сукупну вартість кредиту, не попередив про валютні ризики, внаслідок чого її було введено в оману.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2019 року та постанови Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року, відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси та відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Попової О. А. про зупинення дії рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2019 року та постанови Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року.
15 вересня 2021 року справа № 522/14614/14-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом частин першої-п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Судами встановлено, що 03 березня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк», яке змінило назву на ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США строком до 03 березня 2019 року.
В пункті 1.3.1 Кредитного договору визначено, що за використання кредитних коштів у межах установленого строку кредитування процентна ставка встановлюється в розмірі 12,5 % річних. По закінченню 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі кредиту та кожного наступного місяця кредитування, процентна ставка підлягає перегляду відповідно до умов пункту 10.2 цього договору. У випадку, якщо банк не повідомив позичальника про зміну розміру процентної ставки на наступний місяць строку кредитування в порядку, передбаченому пунктом 10.2 цього договору, застосовується розмір процентної ставки, діючий за цим договором в попередньому місяці.
За змістом пункту 10.2 Кредитного договору сторони погодили, що протягом дії цього договору банк відповідно до умов пункту 1.3.1 цього договору може змінити розмір процентної ставки в сторону збільшення у разі настання певних обставин в такому порядку: банк не пізніше ніж за 14 календарних днів до дня зміни розміру процентної ставки в сторону збільшення повідомляє позичальника про встановлення нової процентної ставки, із зазначенням її розміру та дати початку дії такої ставки, шляхом направлення поштою відповідного рекомендованого листа за адресою позичальника, що зазначена у розділі 13 цього договору, або за іншою адресою, яку позичальник письмово повідомив банку при зміні адреси; такий новий розмір процентної ставки за цим договором починає застосовуватися з дати, що буде вказана у повідомленні банку до позичальника, без укладення сторонами відповідної угоди про внесення змін до цього договору. У разі незгоди із встановлюваним згідно з умовами цього пункту договору новим розміром процентної ставки, позичальник у строк не пізніше ніж за 7 календарних днів до дати початку дії нової ставки, вказаної у повідомленні банку, зобов'язується надати на зазначену у договорі адресу банку письмове повідомлення (відповідь) про свою незгоду з такою новою ставкою. У випадку отримання банком в порядку та терміни, визначені цим пунктом договору, такого письмового повідомлення (відповіді) від позичальника банк набуває право вимоги дострокового повернення кредиту та нарахованих процентів у порядку, встановленому розділом 12 цього договору.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).
З метою належного виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань 03 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 99772 та цього ж дня між банком та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 99773, за умовами яких поручителі (кожен окремо) зобов'язалися нести солідарну з позичальником відповідальність перед банком за невиконання зобов'язань за Кредитним договором.
В пунктах 2.1 договорів поруки сторони визначили, що кредитор не вправі без згоди поручителів змінювати умови основного договору з боржником, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителів.
05 вересня 2017 року ОСОБА_2 уклала шлюб з ОСОБА_9 , у зв'язку з чим змінила прізвище на « ОСОБА_2 ».
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 26 лютого 2018 року.
Відповідно до частини другої статті 555 ЦК України поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.
З огляду на викладене поручитель хоч і пов'язаний з боржником певними зобов'язальними відносинами, але є самостійним суб'єктом у відносинах з кредитором.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).
Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (частина перша статті 654 ЦК України).
За положеннями частини першої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення його обсягу відповідальності. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.
Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.
Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов'язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов'язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов'язання.
Такі правові висновки щодо застосування статті 559 ЦК України наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 755/18438/16-ц.
ОСОБА_1 не виконувала належним чином своїх зобов'язань за Кредитним договором, внаслідок чого в неї утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ «УкрСиббанк» станом на 23 липня 2014 року склала 76 439,78 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 892 054,47 грн, з яких: 66 425,63 доларів США - заборгованість за кредитом, в тому числі 9 788,54 доларів США - прострочена заборгованість за кредитом з 03 липня 2013 року по 23 липня 2014 року; 9 305,51 доларів США - заборгованість за процентами, в тому числі 8 519,65 доларів США - прострочена заборгованість за процентами з 03 червня 2013 року по 03 липня 2014 року; 708,64 доларів США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами, нарахована з 23 липня 2013 року по 23 липня 2014 року.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.
Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Пунктом 12.1 Кредитного договору сторони погодили, що у випадку настання обставин визначених у пунктах 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 8.4, 10.2. 10.14, цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати отримання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким що настав на 32 календарний день з дати отримання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. При цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі отримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку.
24 червня 2014 року банк направив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимоги від 23 червня 2014 року, в яких вимагав погашення простроченої заборгованості за кредитом та процентами протягом 31 календарного дня з дати отримання цього повідомлення, а також зазначив, що у випадку не усунення порушень на 32 день з дня отримання вимоги, а у випадку відсутності підтвердження отримання вимоги - з 41 календарного дня з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, банк вимагає виконання зобов'язань за договором.
Однак матеріали справи не містять доказів отримання зазначених вимог позичальником ОСОБА_1 та поручителем ОСОБА_2 .
Таким чином, з 41 календарного дня з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, тобто з 04 серпня 2014 року кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання і саме з цього часу банк втратив право для нарахування процентів за користування кредитом та нарахування неустойки. При цьому заборгованість позичальника, з урахуванням процентів та пені, розраховано банком станом на 23 липня 2014 року, тобто в межах строку кредитування.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти є грошима в національній або іноземній валюті. У статтях 47 та 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Такі кредитні операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.
Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (стаття 524 ЦК України).
Загальні положення про виконання грошового зобов'язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Таким чином, у разі якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Згідно з частиною п'ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладення оспорюваного Кредитного договору, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей.
За змістом наведених статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладення оспорюваного Кредитного договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
Судами встановлено, що згідно з пунктом 10.13 Кредитного договору підписання цього договору позичальником свідчить про те, що: всі умови цього договору йому цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до нього; перед підписанням цього договору позичальником отримано інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанцій, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що перед укладенням Кредитного договоруОСОБА_1 була ознайомлена у письмовій формі про умови кредитування відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що підтверджується пунктом 10.13 Кредитного договору. Підписавши Кредитний договір, ОСОБА_1 погодилася з усіма його умовами і тривалий час виконувала свої зобов'язання, сплачуючи щомісячні платежі.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суди не дали належної оцінки тим обставинам, що при укладанні Кредитного договору банк використав нечесну підприємницьку практику, не надав їй повної та об'єктивної інформації про орієнтовну сукупну вартість кредиту,не попередив про валютні ризики, внаслідок чого її було введено в оману, не заслуговують на увагу, оскільки в результаті розгляду справи не здобуто доказів на спростування презумпції правомірності правочину, а встановленими судами обставинами підтверджується, що в укладеному Кредитному договорі визначені всі умови кредитування, зокрема розмір наданого кредиту, строк користування ним, порядок його надання та повернення, розмір плати за користування кредитними коштами, права та обов'язки кредитодавця і позичальника, відповідальність сторін.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи, що рішення місцевого суду та постанова апеляційного суду в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсним кредитного договору постановлені з додержанням норм матеріального і процесуального права, вказані судові рішення в означеній частині підлягають залишенню без змін.
Звертаючись до суду з первісним позовом, ПАТ «УкрСиббанк» просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за Кредитним договором станом на 23 липня 2014 року в загальному розмірі 76 439,78 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 892 054,47 грн.
Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з обґрунтованості цих вимог, оскільки позичальник ОСОБА_1 порушила умови Кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість.
В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 посилалася на те, що ПАТ «УкрСиббанк» в односторонньому порядку без її згоди та без згоди поручителя ОСОБА_2 підвищив відсоткову ставку за Кредитним договором, внаслідок чого відбулося збільшення обсягу відповідальності поручителя, тому порука є припиненою з підстав, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України.
За змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 344/7628/15-ц, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову банку до поручителя, оскільки обсяг його відповідальності за кредитним договором збільшився внаслідок підвищення банком без його згоди процентної ставки за кредитним договором, що згідно з вимогами частини першої статті 559 ЦК України є підставою для визнання поруки припиненою. За обставинами справи № 344/7628/15-ц в пункті 2.1 договору поруки сторони передбачили, що кредитор не вправі без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, внаслідок якого збільшується обсяг відповідальності поручителя. 07 вересня 2007 року між банком і позичальником було укладено додаткову угоду про внесення змін та доповнень № 1 до договору про надання споживчого кредиту, згідно з якою пункт 5.2 договору про надання споживчого кредиту доповнено положеннями, що у разі порушення позичальником кредитної дисципліни або документально підтвердженого погіршення фінансового стану позичальника процентна ставка за користування кредитним коштами встановлюється у розмірі подвійної процентної ставки, тобто 22,6 %. При цьому за пунктом 1.3.1 кредитного договору розмір процентної ставки становив 11,30 %, і саме такі умови договору погоджувалася забезпечувати поручитель. Доказів про те, що поручитель був повідомлений про укладення 07 вересня 2007 року вказаної угоди та надав свою згоду на підвищення процентної ставки, позивачем не надано.
В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/1690/15-ц та від 31 березня 2020 року у справі № 522/18818/17-ц, на які послалася заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.
Залишаючи без змін рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд не дав правової оцінки і не зробив висновків з приводу аргументів ОСОБА_1 про те, що починаючи з 04 червня 2013 року банк без її відома та без відома поручителів збільшив процентну ставку за кредитом з 12,5 % до 25 % річних, внаслідок чого порука ОСОБА_2 припинена з підстав, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України.
В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 також посилалася на те, що у спірних правовідносинах сторони не передбачили можливості стягнення пені в іноземній валюті, тому суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо нарахування та стягнення пені в доларах США.
Відхиляючи вищевказані доводи ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з того, що в пункті 8.1. Кредитного договору сторони погодили, що позичальник за порушення сплати процентів сплачує кредитору пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення, та послався на правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-211цс17 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, про те, що оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті.
Як вбачається з умов пункту 1.1 Кредитного договору банк зобов'язався надати позичальнику однією сумою, а позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 100 000 доларів США та сплатити проценти, комісії в порядку і на умовах, визначених цим договором.
За змістом пунктом 8.1 Кредитного договору сторони визначили, що у випадку порушення зобов'язання позичальником в частині несплати чергового ануїтетного платежу в установлений день сплати такого платежу чи сплати у розмірі меншому, ніж передбачено цим договором: на прострочену суму основного боргу банк нараховує підвищені проценти. Нарахування підвищеної процентної ставки на прострочену суму основного боргу починається з дня виникнення простроченої суми основного боргу; на суму прострочених процентів банк може нараховувати пеню, починаючи з 32 календарного дня, якщо рахувати з дати виникнення прострочених процентів. Пеня нараховується: у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від гривневого еквіваленту суми простроченого платежу, сума якого (еквіваленту) розраховується за офіційним обмінним курсом Національного банку України гривні до валюти заборгованості станом на дату нарахування такої пені, якщо сума такої заборгованості виражена в іноземній валюті.
Правовий висновок щодо аналогічних умов пункту 8.1 кредитного договору викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, в якій зазначено, що сторони на власний розсуд у Кредитному договорі узгодили порядок розрахунку пені. Цей порядок передбачає визначення пені у національній валюті України - гривні (пункт 8.1 кредитного договору), і такий розрахунок не залежить ні від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання, якою у даному випадку є долар США), ні від валюти платежу, тобто засобу погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання в цій частині складової грошового зобов'язання. Цей порядок є пріоритетним. Розмір пені визначається з урахуванням коефіцієнта курсу валюти на дату нарахування пені та з визначенням ставки пені - на рівні подвійної облікової ставки Національного банку України.
Встановлення розміру пені з розрахунку облікової ставки Національного банку України можливе лише щодо грошової одиниці України - гривні, оскільки чинним законодавством Національному банку України не надано повноважень на встановлення облікової ставки для іноземної валюти.
Отже, за умовами Кредитного договору пеня може обчислюватися і стягуватися лише в національній валюті України - гривні. При цьому саме у гривні вона повинна обчислюватися за офіційним обмінним курсом Національного банку України гривні до валюти заборгованості станом на дату нарахування такої пені, а не визначенням гривневого еквіваленту на час ухвалення рішення.
За розрахунками позивача пеню обчислено в доларах США та переведено в еквівалент гривні за курсом Національного банку України станом на 23 липня 2014 року.
При вирішенні питання щодо стягнення пені суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не звернув уваги на зміст вимог закону й договірних положень про те, що пеня повинна обчислюватися в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від гривневого еквіваленту суми простроченого платежу, сума якого (еквіваленту) розраховується за офіційним обмінним курсом Національного банку України гривні до валюти заборгованості станом на дату нарахування такої пені, а не на кінцевий строк нарахування пені, що значно впливає на кінцеву суму у зв'язку із зміною курсу іноземної валюти.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/6367/13-ц зазначено, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, проте не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству України, умови кредитного договору, передбачали сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, а сторони ці умови не оспорювали, то разом зі стягненням з фізичних осіб-поручителів заборгованості в іноземній валюті суд мав право стягнути й пеню в іноземній валюті.
Необхідність розрахунку та стягнення пені у гривні в цій справі не є відступом від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/6367/13-ц, оскільки на відміну від фактичних обставин справи, яку переглядала Велика Палата Верховного Суду, в цій справі сторони не обумовили можливість стягнення пені в іноземній валюті.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 495/3889/14, на яку послалася заявник в касаційній скарзі.
В пункті 3 розділу І Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (далі - Інструкція), яка була чинною на час укладення Кредитного договору, зазначено, що до касових операцій, які регламентуються цією Інструкцією, належать, зокрема видача готівки національної та іноземної валюти клієнтам з їх рахунків за видатковими касовими документами через касу банку або із застосуванням платіжних карток з їх рахунків чи відповідного рахунку банку через його касу або банкомат.
До касових документів, які оформлюються згідно із цією Інструкцією, належить заява на видачу готівки (пункт 1 глави 1 розділу III Інструкції) та визначені зразки касових документів, на підставі яких здійснюються прийняття і видача готівки (пункт 2 глави 1 розділу III Інструкції). Форми документів, які застосовуються під час приймання переказу готівки та виплати її суми отримувачу в готівковій формі, визначаються відповідною платіжною системою і мають містити обов'язкові реквізити: дата здійснення операції, зазначення платника та отримувача, дані паспорта особи - отримувача або документа, що його замінює, сума касової операції, підписи платника або отримувача та працівників банку, уповноважених здійснювати касову операцію.
Отже, єдиним допустимим доказом отримання готівкової іноземної валюти позичальником та факт виконання умов договору є касовий документ - заява про видачу готівки.
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2019 року у справі № 539/1582/16-ц, на яку послалася заявник в касаційній скарзі.
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц, на яку послалася заявник в касаційній скарзі.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, яку послалася заявник в касаційній скарзі, зазначено, що документальне оформлення поворотної фінансової допомоги залежить від форми, в якій вона надається: безготівковим шляхом; готівковими коштами. При розрахунках за договором позики в безготівковій формі позикодавець оформляє звичайне платіжне доручення. Операції з перерахування/надходження грошових коштів в бухгалтерському обліку позикодавця/позичальника відображаються на підставі відповідних банківських виписок. Преамбулою Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 № 637 визначено, що це Положення розроблено відповідно до статті 33 Закону України «Про Національний банк України» та визначає порядок ведення касових операцій у національній валюті України підприємствами (підприємцями), а також окремі питання організації банками роботи з готівкою. В пункті 1.2 Положення визначено, що касовий ордер - первинний документ (прибутковий або видатковий касовий ордер), що застосовується для оформлення надходжень (видачі) готівки з каси. Форму касових ордерів установлено наказом Міністерства статистики України від 15 лютого 1996 № 51 «Про затвердження типових форм первинного обліку касових операцій», а касові операції - це операції підприємств (підприємців) між собою та з фізичними особами, що пов'язані з прийманням і видачею готівки під час проведення розрахунків через касу з відображенням цих операцій у відповідних книгах обліку. Пунктом 4.2 Положення визначено, що усі надходження і видачу готівки в національній валюті підприємства відображають у касовій книзі. При розрахунках за договором позики в готівковій формі позикодавець - підприємство, що надає позику готівкою, оформляє на суму виданих коштів видатковий касовий ордер. Позичальник (його представник) вказує в ордері суму одержаних грошей прописом ставить дату та підпис.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ПАТ «УкрСиббанк» та стягуюючи солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за Кредитним договором в розмірі 76 439,78 доларів США, що станом на 23 липня 2014 року за курсом Національного банку України еквівалентно 892 054,47 грн, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що вказаний розмір кредитної заборгованості підтверджується наданим банком розрахунком заборгованості. Однак при цьому суди не звернули уваги на те, що в матеріалах справи відсутні інші докази, які б підтверджували правильність цього розрахунку, зокрема первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», виписки з особових рахунків клієнта тощо.
За таких обставин доводи заявника про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц, від 22 жовтня 2018 року у справі № 344/7628/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 495/3889/14, від 29 травня 2019 року у справі № 539/1582/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/1690/15-ц, від 31 березня 2020 року у справі № 522/18818/17-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, тобто заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є обґрунтованими.
В постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, викладено правовий висновок у спорі за кредитним договором, укладеним шляхом підписання позичальником анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку. Велика Палата Верховного Суду вважала, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань. Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача на користь банку штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з відповідача штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв'язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов'язку відповідача по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору. Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 760/2193/15-ц, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, викладено правовий висновок у спорі, який виник між фізичною особою та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» щодо визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Оскільки під час звернення у серпні 2014 року до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису існувало судове рішення, яке набрало законної сили і яким сума кредитної заборгованості позичальника визначена і стягнута на користь банку в розмірі 1 152 029,88 грн, що відрізняється від розміру заборгованості, указаної банком при зверненні до нотаріуса в сумі 3 352 387,91 грн, то суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову, так як на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису від 03 вересня 2014 року указана банком заборгованість за кредитним договором не була безспірною.
Таким чином, правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 760/2193/15-ц, зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. Тому доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом під час ухвалення оскаржуваного судового рішення вказаних правових висновків, не заслуговують на увагу.
Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що жоден з наданих позивачем документів не підтверджує видачу позичальнику коштів за Кредитним договором саме в розмірі 100 000 доларів США, однак суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини справи на підставі недопустимих доказів, є необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.
Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, будуть докази, отримані з порушенням права на таємницю про стан здоров'я (стаття 286 ЦК України), права на особисті папери (стаття 303 ЦК України), права на таємницю кореспонденції (стаття 306 ЦК України), права на недоторканність житла (стаття 311 ЦК України), права на авторський псевдонім (стаття 14 Закону України «Про авторське право і суміжні права») тощо. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв'язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.
Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.
В касаційній скарзі заявник не зазначила, які саме докази, враховані судами першої та апеляційної інстанцій, вона вважає недопустимими, а відсутність в матеріалах справи певних доказів не може свідчити про недопустимість інших наявних у справі доказів.
Таким чином, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованою.
Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази.
В матеріалах справи, яка переглядається, відсутні первинні документи щодо видачі банком та отримання позичальником кредитних коштів, виписки з банківських рахунків або інші документи, за якими можливо було б встановити розмір погашеної заборгованості за Кредитним договором та її залишок. При цьому представник ОСОБА_1 - адвокат Попова О. А. зверталася до суду першої інстанції, а також до апеляційного суду з клопотаннями про витребування доказів, в яких, зокрема просила витребувати в ПАТ «УкрСиббанк» документи, що підтверджують видачу банком та отримання позичальником кредитних коштів, виписки по рахунках, меморіальні ордери, довідку про всі поточні, розрахункові та інші рахунки, відкриті для здійснення операцій за Кредитним договором.
Однак суди попередніх інстанцій необґрунтовано відмовили в задоволенні вищевказаних клопотань про витребування доказів, які мають значення для правильного вирішення справи, чим позбавили ОСОБА_1 права надати належні докази на спростування розміру заборгованості, які вона не могла отримати самостійно.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок необґрунтованого відхилення клопотання сторони відповідача про витребування доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Кредитним договором не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Попової Олени Анатоліївни задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року в частині вирішення позову Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсним кредитного договору залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук