79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
18.11.2021 справа № 914/2826/21
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ”, м.Київ;
до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЛИЧИНА ТРАНССЕРВІС”, Львівська область, м.Дрогобич;
про: стягнення заборгованості
ціна позову: 36812,70грн.
Представники:
Позивача: Андрущенко Х.Я. - представник (довіреність від 02.08.2021р. б/н);
Відповідача: не з'явився.
14.09.2021р. на розгляд до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” від 03.09.2021р. вих. №27899/1 (вх. №3067) до Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЛИЧИНА ТРАНССЕРВІС” про стягнення заборгованості; ціна позову: 46812,70грн.
Підставами позовних вимог Позивач зазначає неналежне виконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з оплати наданих Позивачем та прийнятих Відповідачем за Договором від 09.04.2020р. №КОМ-27899/20 послуг.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 17.09.2021р. у цій справі суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 13.10.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 13.10.2021р. у цій справі судом постановлено заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” про зменшення розміру позовних вимог від 13.10.2021р. прийняти та подальший розгляд справи здійснювати з врахуванням заяви Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” від 13.10.2021р.; відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 04.11.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 02.11.2021р. у цій справі судом постановлено заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” Андрущенко Х.Я. від 01.11.2021р. б/н (вх. №25516/21 від 01.11.2021р.) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції задоволити; надати представнику Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” Андрущенко Х.Я. можливість участі в судовому засіданні у справі №914/2826/21, призначеному на 04.11.2021р. о 09:30год., в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та програмного забезпечення «Easycon».
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.11.2021р. у цій справі суд постановив відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 18.11.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 10.11.2021р. у цій справі судом постановлено заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” Андрущенко Х.Я. від 10.11.2021р. б/н (вх. №26507/21 від 10.11.2021р.) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції задоволити; надати представнику Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” Андрущенко Х.Я. можливість участі в судовому засіданні у справі №914/2826/21, призначеному на 18.11.2021р. о 11:00год., в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та програмного забезпечення “Easycon”.
Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу “Акорд”.
Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердила представник Позивача в судовому засіданні, їй відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання з'явилась, в судовому засіданні надала усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у поданих до суду заявах, зазначила про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Позивача доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх позовних вимог.
Представник Відповідача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов'язковою.
Приписами ч.ч.1 та 2 ст.27 ГПК України встановлено, що позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Згідно із п.п.1, 2 ч.3 ст.2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п.п.1, 3, 4 ч.5 ст.13 ГПК України).
Приписами п.п.2, 3 ч.1 ст.42 ГПК України встановлено, що учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
З врахуванням наведеного суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.01.2020р. у справі №43/122, що учасник справи, керуючись принципами рівності учасників процесу перед законом і судом та змагальності сторін, вправі реалізувати своє процесуальне право участь в судовому процесі та подання письмових заяв по суті спору. Таке право реалізується учасником справи протягом строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Пунктом 6 резолютивної частини ухвали Господарського суду Львівської області від 17.09.2021р. про відкриття провадження у цій справі судом постановлено Відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали, відповідно до ст. 165 ГПК України надати відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду); одночасно надіслати (надати) Позивачу копію відзиву та доданих до нього документів, докази такого надіслання (надання) надати суду.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ухвалу Господарського суду Львівської області від 17.09.2021р. про відкриття провадження у даній справі надіслано судом 20.09.2021р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 82100, Львівська область, Дрогобицький район, м.Дрогобич, вул.Гайдамацька, буд.7/1, та вручено Відповідачу 23.09.2021р., що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414132556 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
Також, суд також звертає увагу на те, що ухвалу Господарського суду Львівської області від 13.10.2021р. у цій справі надіслано судом 05.11.2021р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 82100, Львівська область, Дрогобицький район, м.Дрогобич, вул.Гайдамацька, буд.7/1, та вручено Відповідачу 10.11.2021р., що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414249054 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
Також, суд також звертає увагу на те, що ухвалу Господарського суду Львівської області від 04.11.2021р. у цій справі надіслано судом 05.11.2021р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 82100, Львівська область, Дрогобицький район, м.Дрогобич, вул.Гайдамацька, буд.7/1, та вручено Відповідачу 10.11.2021р., що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414249062 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
Відповідно до частин третьої та сьомої статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження№ 11-268заі18), а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.11.2019р. у справі №913/879/17, від 21.05.2020р. у справі№10/249-10/19, від 15.06.2020р. у справі №24/260-23/52-б та від 18.03.2021р. у справі №911/3142/19, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Beles and others v. the Czech Republic (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49).
У свою чергу, Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Зокрема, «право на публічний розгляд», передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає право на «усне слухання». І це право було б позбавлене смислу, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана до суду таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.
Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його цивільних прав та обов'язків. Порушенням права на справедливий суд визнавався судовий розгляд без повідомлення особи за її відомим місцем проживання (пункт 97 та інші рішення у справі «Schmidt v. Latvia» від 27 квітня 2017 року). У § 87 у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01) Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. «Ruiz-Mateos v. Spain», рішення від 23 червня 1993 року, серія A, № 262, с. 25, параграф 63). Більш того, принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands», рішення від 27 жовтня 1993 року, серія A, № 274, с. 19, параграф 33, та «Ankerl v. Switzerland», рішення від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, параграф 38).
Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Як видно із зазначеного вище, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Судові рішення, пов'язані з рухом цієї справи надсилались судом на адресу Відповідача та отримувались ним (зокрема ухвали від 08.09.2021р., та від 28.09.2021р. у цій справі), а також були оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
У пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення Європейського суду з прав людини "Богонос проти Росії" від 05.02.2004).
Також суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
З врахуванням наведеного суд приходить до висновків про повідомлення Відповідача про відкриття провадження у справі, а також про дату, час та місце проведення судового засідання з розгляду спору по суті у встановлені чинним процесуальним Законом порядку та спосіб, а також надання Учасникам справи достатньо часу для реалізації ними процесуальних прав передбачених ГПК України. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.02.2018р. у справі №910/33054/15.
Разом з цим, судом враховується, що за приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").
Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов'язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").
У свою чергу суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2020р. у справі №922/1200/18 та від 04.06.2020р. у справі №914/6968/16.
Окрім того, суд звертає увагу на те, що рішенням Вищої ради правосуддя від 01.04.2021р. №763/0/15-21 «Про надання уніфікованих рекомендацій для судів усіх інстанцій та юрисдикцій щодо безпечної роботи в умовах карантину» вирішено рекомендувати судам усіх інстанцій та юрисдикцій застосовувати у діяльності уніфіковані рекомендації щодо безпечної роботи в умовах карантину, що додаються.
Пунктом 4 уніфікованих рекомендацій щодо безпечної роботи в умовах карантину встановлено довести до відома учасників судових процесів можливість відкладення розгляду справ у зв'язку із карантинними заходами. При цьому відкладення розгляду справи можливе лише у крайньому разі, лише коли його проведення з використанням електронних засобів зв'язку неможливе через процедурні та технічні причини.
З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення Відповідача про дату, час та місце розгляду спору по суті суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності повноважного представника Відповідача за наявними у справі документами.
Позиція Позивача:
Позивач, з урахуванням заяви від 13.10.2021р. вх. №4157/21 про зменшення розміру позовних вимог, просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 31092,93грн. суми основного боргу з оплати наданих Позивачем та прийнятих Відповідачем за Договором від 09.04.2020р. №КОМ-27899/20 послуг, а також 3579,72грн. 15% річних та 2140,05грн. інфляційних втрат за прострочення Відповідачем обов'язку з оплати наданих Позивачем за Договором послуг.
Позиція Відповідача:
Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Відповідно до частини 9 статті 165 ГПК України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, беручи до уваги подане Позивачем клопотання суд вважає за можливе розглянути справу по суті за відсутності повноважного представника Відповідача за наявними у справі матеріалами.
Спір розглядається з врахуванням заяви Позивача від 13.10.2021р. вх. №4157/21 про зменшення розміру позовних вимог.
За результатами дослідження наданих Позивачем доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.
09.04.2020р. між Товариством з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” (надалі - Позивач, Комісіонер) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ГАЛИЧИНА ТРАНССЕРВІС” (надалі - Відповідач, Комітент) укладено Договір №КОМ-27899/20 (надалі - Договір), за умовами якого (п.1.1. Договору) відповідно до умов Договору Комісіонер зобов'язується за дорученням Комітента, за винагороду, від свого імені, але за рахунок Комітента організувати придбання Комітентом в Е100 Baltia OU, Nordic sales OU, E100 Polska Sp z.o.o., E100 International Trade Sp z.o.o., UAB Europiniu korteliu servisas, SIA E100LV, E100LT, Baltia Trading Company OU Товарів та Послуг в Мережі станцій Системи Е100, з використанням Карток, для забезпечення обслуговування автотранспортних засобів Комітент за межами митної території України. Також, у рамках цього Договору Комісіонер мас право надавати Комітенту Послуги самостійно.
Сторони за взаємною згодою погодили, що даний договір містить елементи різних договорів і є змішаним договором відповідно ст.628 Цивільного кодексу України (п.1.2. Договору).
Відповідно до п.1.3. Договору Комісіонер зобов'язується за дорученням Комітента, за винагороду, від свого імені, але за рахунок Комітента організувати придбання Комітентом в Системі Е100 WЕВ-послуги. Також, у рамках цього Договору Комісіонер мас право надавати Комітенту WЕВ-послуги самостійно.
Згідно п.2.1. Договору виступаючи від свого імені, Комісіонер самостійно укладає договори з учасниками Системи Е100 на придбання Комітентом Товарів та/або Послуг в Мережі станцій за межами митної території України. Договори укладені між Комісіонером та учасниками Системи Е100 попередньо не підлягають візуванню Комітентом.
Найменування, кількість, асортимент бажаних для отримання Комітентом (його уповноваженим представником) Товарів та/або Послуг визначаються в Мережі станцій усною заявкою Комітента (Пред'явника картки) (п.2.3. Договору).
Пунктом 2.7. Договору встановлено, що протягом розрахункового періоду Комісіонер організовує процес обліку та обробки здійснених Комітентом Угод у Мережі станцій з використанням Карток.
Відповідно до п.2.8. Договору по завершенні розрахункового періоду, Комісіонер відправляє на електронну адресу Комітента вказану в даному договорі наступні документи: специфікацію, звіт комісіонера; видаткову накладну; акт прийому-передачі товарів; акт наданих послуг та рахунок на оплату з деталізованими розшифруваннями (де зазначені номери Карток за якими здійснювались Угоди, дати Угод, назви станцій на яких здійснені Угоди; кількість отриманих Товарів та Послуг), та при наявності додаткові документи що підтверджують понесені Комісіонером витрати для забезпечення отримання Комітентом Товарів та/або Послуг.
По закінченні календарного місяця Комісіонер відправляє Комітенту оригінали документів вказаних в ч.1 цього пункту та акт звірки взаєморозрахунків, на адресу для листування вказану Комітентом (за винятком використання електронного документообігу).
Сторони можуть вести документообіг первинних облікових документів за Договором, в тому числі звітів комісіонера, рахунків на оплату, актів наданих послуг, видаткових накладних, актів прийому - передачі товару, актів прийому - передачі послуг, специфікацій (додатків), актів звірки взаєморозрахунків та інших первинних облікових документів, що фіксують здійснення господарських операцій за даним Договором, та застосовуються у бухгалтерському обліку в електронній формі.
Первинні облікові документи, складені в електронній формі з дотриманням вимог чинного законодавства України про електронні документи та електронний документообіг, визнаються сторонами як оригінали. На вимогу однієї із сторін первинні облікові документи можуть бути складені та підписані в паперовій формі.
Відповідно до п.3.1. Договору розрахунки за Договором здійснюються в національній валюті України - гривні, шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Комісіонера на умовах відстрочки платежу, при цьому Комітент може здійснювати передоплату.
Згідно п.3.2. Договору оплата вартості Товарів та/або Послуг, WЕВ-послуг отриманих Комітентом, комісійної винагороди, а також вартість понесених витрат Комісіонера, пов'язаних з виконанням Договору здійснюється на підставі рахунку на оплату, протягом розрахункового періоду, але не пізніше 15 календарних днів з моменту видачі Комісіонером рахунку на оплату.
Розрахунковий період - проміжок часу, протягом якого Комітент здійснює Угоди з використанням Карток, а Комісіонер веде облік цих Угод. Даним договором встановлюється 2 розрахункових періоди: перший - з 1 числа по 15 число поточного місяця, та другий - з 16 числа по останній день місяця (Преамбула Договору).
Датою оплати с дата зарахування коштів на розрахунковий рахунок Комісіонера (п.3.3. Договору).
Пунктом 3.6. Договору передбачено, що ціна товарів та послуг визначається за цінами, що діють в Системі Е100 і вказується в додатках (Специфікаціях) до цього Договору, які с його невід'ємною частиною.
Відповідно до п.3.8. Договору вартість WЕВ-послуг зазначається за цінами, що розміщуються комісіонером в Особистому кабінеті Комітента і вказується в додатках (Специфікаціях) до цього Договору, які є його невід'ємною частиною.
Ціна Товарів та Послуг отриманих та спожитих Комітентом за межами митної території України не включає ПДВ. Отримання та споживання Товарів та Послуг за межами митної території України, не є об'єктом оподатковування ПДВ (п.3.10. Договору).
Пунктом 3.11. Договору передбачено, що комісійна винагорода. Комісіонер виконує свої зобов'язання по цьому Договору за винагороду в розмірі 0,5% від вартості придбаних Комітентом Товарів та/або Послуг, у тому числі сервісних зборів та WЕВ-послуг. В розмір комісійної винагороди включено вартість за користування Картками (за винятком використанні Картки для оплати проїзду платними дорогами), а також вартість користування електронними терміналами на АЗС в Мережі станцій.
Відповідно до п.4.1.3. Договору комісіонер зобов'язаний по закінченню календарного місяця надати Комітенту Специфікацію; Рахунки па оплату з деталізованими розшифруваннями; Видаткові накладні; Акти прийому-передачі товарів; Звіти комісіонера; Акти наданих послуг; при наявності, додаткові документи, що підтверджують понесені Комісіонером витрати в рамках виконання цього Договору; акт звірки взаєморозрахунків.
Згідно п.4.3.1., 4.3.2., 4.3.8. та 4.3.9. Договору Комітент зобов'язаний оплатити всі отримані Товари та Послуги за Договором; своєчасно оплачувати Комісіонерові суму комісійної винагороди; підписувати та повертати документи вказані в п. 4.1.3. цього Договору Комісіонеру протягом 10 робочих днів з моменту їх отримання від Комісіонера; якщо після спливу терміну вказаного в п. 4.3.8. Комітент не поверне оригінали документів, які вказані п. 4.1.3. та не висуне письмові заперечення щодо даних, та не наддасть докази некоректності вказаних документів, документи вважаються вірними, прийнятими Комітентом та Комітент згідний з вказаною в них інформацією (кількістю, вартістю отриманих товарів та/або Послуг.
Відповідно до п.6.2. Договору у випадку невиконання або неналежного виконання Комітентом свого обов'язку з оплати Товарів та Послуг на підставі рахунків на оплату у встановлені Договором строки, Комітент зобов'язаний сплатити суму боргу згідно рахунку на оплату з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також п'ятнадцять відсотків річних від простроченої суми за весь період прострочення, починаючи з дня, наступного за днем, в який фактично повинна була надійти оплата.
Згідно п.8.1. Договору Договір набуває чинності з моменту підписання та укладений на невизначений строк.
Актом прийому-передачі карт від 09.04.2020р. б/н за Договором для забезпечення виконання умов Договору Позивачем передано, а Відповідачем отримано карти №278990018 та №278990026.
Вказаний Договір та Акт підписано повноважними представниками, їх підписи завірено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін Договору.
Заявою від 09.04.2020р. Відповідач звернувся до Позивача із проханням активувати видані відповідно до укладеного між Сторонами Договору карти №278990018 та №278990026 для їх використання в межах Договору. Вказану заяву підписано повноважним представником та завірено відтиском юридичної особи - Відповідача.
В обґрунтування заявлених позовних вимог Позивач зазначає, що в період з травня 2020р. по січень 2021р. надав Відповідачу послуги за Договором на загальну суму 382498,15грн., що підтверджується виставленими до оплати Рахунками від 15.05.2020р. №93152 на суму 95,34грн., №64536 на суму 8,64грн., №792738 на суму 1279,75грн.; від 31.05.2020р. №96068 на суму 58,63грн., №97576 на суму 24,98грн., №810595 на суму 3944,56грн., №810596 на суму 813,37грн., №810597 на суму 237,23грн.; від 15.06.2020р. №98144 на суму1518,36грн., №99040 на суму 135,27грн., №100207 на суму 16,53грн., №828973 на суму 825,24грн., №828974 на суму 962,78грн.; від 30.06.2020р. №101153/1 на суму 31308,27грн., №101153/2 на суму 562,19грн., №102092 на суму 40,26грн., №103356 на суму 160,54грн., №848453 на суму 238,13грн.; від 15.07.2020р. №104233/1 на суму 36670,44грн., №104233/2 на суму 6860,33грн., №105164 на суму 343,26грн., №106293 на суму 248,57грн., №868043 на суму 6183,58грн.; від 31.07.2020р. №107353/1 на суму 16090грн., №107353/2 на суму 10554,76грн., №108321 на суму 910,78грн., №109665 на суму 197,57грн., №888881 на суму 11073,85грн., №888882 на суму 1803,40грн.; від 15.08.2020р. №110562 на суму 9697,47грн., №111478 на суму 639,12грн., №12701 на суму 81,67грн.,№908320 на суму 5150,93грн., №908321 на суму 1485,87грн.; від 31.08.2020р. №113634 на суму 16777,79грн., №114597 на суму 752,03грн., №115913 на суму 83,89грн.; від 15.09.2020р. №116823 на суму 17168,94грн., №117756 на суму 567,15грн., №118977 на суму 85,84грн.; від 30.09.2020р. №109941 на суму 11529,76грн., №1222289 на суму 57,65грн.; від 15.10.2020р. №123252 на суму 19326,05грн., №124223 на суму 681,35грн., №125527 на суму 96,63грн.; від 31.10.2020р. №156529/1 на суму 33979,50грн., №156529/2 на суму 20192,97грн., №127547 на суму 940,84грн., №128988 на суму 378,89грн., №1018672 на суму 20150,38грн., №1018673 на суму 1456,47грн.; від 15.11.2020р. №129894 на суму 19217,45грн., №130807 на суму 803,89грн., №132088 на суму 96,09грн.; від 30.11.2020р. №133005 на суму 8207,80грн., №133964 на суму 486,94грн., №135337 на суму 41,04грн.; від 15.12.2020р. №136282 на суму 18291,90грн., №137264 на суму 21,78грн., №138622 на суму 91,46грн.; від 31.12.2020р. №139565 на суму 10096,28грн., №141939 на суму 50,48грн.№ від 15.01.2021р. №142789 на суму 27735,20грн., №143638 на суму 1400,71грн.; від 31.01.2021р. №145761 на суму 8,27грн., №146823 на суму 70,74грн., №144787 на суму 138,68грн. та №148357 на суму 0,04грн.
Вказані рахунки на оплату разом з долученими до них підтверджуючими документами надіслано за допомогою електронного сервісу обміну документами Відповідачу та підписано ним.
Відповідачем взяті на себе договірні зобов'язання з оплати наданих Позивачем за Договором послуг належним чином не виконано, сплачено на користь Позивача 331396,22грн., зокрема, 27.04.2020р. - 200грн.; 08.05.2020р. - 3500грн.; 19.05.2020р. - 3500грн.; 06.06.2020р. - 3500грн.; 24.06.2020р. - 20000грн.; 26.06.2020р. - 15700грн.; 30.06.2020р. - 4950грн.; 02.07.2020р. - 10000грн.; 03.07.2020р. - 17000грн.; 06.07.2020р. - 10000грн.; 15.07.2020р. - 20000грн.; 16.07.2020р. - 30000грн.; 17.07.2020р. - 3000грн.; 03.08.2020р. - 10000грн.; 07.08.2020р. - 10000грн.; 21.08.2020р. - 5000грн.; 01.09.2020р. - 5000грн.; 18.09.2020р. - 5000грн.; 25.09.2020р. - 5000грн.; 01.10.2020р. - 4746,22грн.; 06.10.2020р. - 10000грн.; 12.10.2020р. - 10000грн.; 13.10.2020р. - 25000.; 19.10.2020р. - 10000грн.; 20.10.2020р. - 25000грн.; 21.10.2020р. - 3000грн.; 22.10.2020р. - 5000грн.; 23.10.2020р. - 10000грн.; 06.11.2020р. - 10000грн.; 17.11.2020р. - 1300грн.; 04.12.2020р. - 21000грн.; 24.12.2020р. - 15000грн.
Окрім того, згідно доводів Позивача, Відповідачем у вересні 2021р. сплачено 10000грн., внаслідок чого утворився борг з оплати наданих послуг за Договором 41101,93грн.
Доказів повної або часткової сплати вказаної суми заборгованості Учасниками справи суду не заявлено та не подано, в матеріалах справи такі докази відсутні.
З метою досудового врегулювання спору Позивач звертався до Відповідача Претензією від 25.06.2021р. вих. №3 із вимогою про сплату заборгованості за Договором протягом семи банківських днів з моменту отримання претензії. Відповідачем вказану претензію залишено без відповіді та реагування. Докази повного або часткового задоволення Відповідачем Претензії від 25.06.2021р. вих. №3 в матеріалах справи відсутні, станом на час вирішення спору по суті Учасниками справи суду не заявлені та не подані.
З підстав наведеного Позивач, з урахуванням заяви від 13.10.2021р. вх. №4157/21 про зменшення розміру позовних вимог, просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 31092,93грн. суми основного боргу з оплати наданих Позивачем та прийнятих Відповідачем за Договором від 09.04.2020р. №КОМ-27899/20 послуг, а також 3579,72грн. 15% річних та 2140,05грн. інфляційних втрат за прострочення Відповідачем обов'язку з оплати наданих Позивачем за Договором послуг.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У відповідності до вимог ч.1 ст.510 ЦК України, сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно із ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.
Статтею 1011 ЦК України встановлено, що за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії (ч.1 ст.1012 ЦК України).
Згідно ч.1 ст.1013 ЦК України комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії.
Приписами ч.1 ст.1022 ЦК України встановлено, що після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії.
Згідно із ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Приписами ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Згідно ч.7 ст.180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно ст.610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, Відповідачем Позивачу Актами наданих послуг та Звітами комісіонера передано послуги за Договором на суму 382498,15грн.
З врахуванням наведеного суд зазначає, що більш вірогідними доказами у справі підтверджується факт отримання Позивачем послуг за Договором на суму 382498,15грн.
Окрім того, матеріалами справи підтверджено, а Відповідачем не спростовано обставини оплати наданих Позивачем послуг на суму 331396,22грн., внаслідок чого утворилась заборгованість з оплати наданих Позивачем послуг за Договором в розмірі 41101,93грн.
З врахуванням встановлених судом обставин, в тому числі встановленого п.3.2. Договору порядку здійснення оплати наданих Позивачем Відповідачу послуг за Договором суд зазначає про порушення Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з оплати наданих Позивачем послуг, внаслідок чого утворився борг в розмірі 41101,93грн.
Відтак право Позивача, за захистом якого він звернувся до суду, є порушеним, а позовні вимоги про стягнення 31092,93грн. суми заборгованості за Договором є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення повністю в межах заявлених позовних вимог.
При цьому суд не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог, а станом на момент вирішення спору по суті заяв про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача суми основного боргу за Договором Позивачем не подавалось і не заявлялось, в матеріалах справи така заява відсутня.
Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 3579,72грн. 15% річних та 2140,05грн. інфляційних втрат за період з 09.01.2021р. по 03.09.2021р. суд зазначає наступне.
Згідно ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до п.6.2. Договору у випадку невиконання або неналежного виконання Комітентом свого обов'язку з оплати Товарів та Послуг на підставі рахунків на оплату у встановлені Договором строки, Комітент зобов'язаний сплатити суму боргу згідно рахунку на оплату з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також п'ятнадцять відсотків річних від простроченої суми за весь період прострочення, починаючи з дня, наступного за днем, в який фактично повинна була надійти оплата.
За змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в пункті 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», а також постановах Верховного Суду України від 26.04.2017р. у справі №3-1522гс16, від 06.06.2012р. у справі №6-49цс12 та від 24.10.2011р. у справі №6-38цс11.
Суд зазначає і аналогічні правові позиції викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 16.05.2018р. у справі №686/21962/15-ц, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.
При цьому суд звертає увагу, і аналогічну правову позицію викладено у п.п.6.1.-6.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", що проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 Цивільного кодексу України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 Цивільного кодексу України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 Цивільного кодексу України). Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 Цивільного кодексу України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 Цивільного кодексу України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання.
З врахуванням наведеного суд розмежовує поняття "відсотки за правомірне користування чужими грошовими коштами", що передбачено статтею 536 Цивільного кодексу України, та "відсотки за неправомірне користування боржником грошовими коштами", при чому останні відсотки кваліфіковано саме як плату боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання, стягнення якої врегульовано частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України. Аналогічну правову позицію щодо розмежування відсотків за користування чужими грошовими коштами викладено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018р. у справі №910/1238/17.
При цьому, суд звертає увагу на те, що викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018р. у справі №910/1238/17 правова позиція стосується не визначення правової природи правовідносин між сторонами на підставі укладеного між ними правочину, а визначення правової природи та підстав нарахування відсотків за правомірне та неправомірне користування чужими грошовими коштами.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено у пункті 1.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.
При цьому суд взяв до уваги, що, згідно ч.5 ст. 254 ЦК України, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
З врахуванням наведеного, суд зазначає про правомірність нарахування Позивачем Відповідачу 15% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання з оплати наданих Позивачем послуг за Договором, оскільки Сторонами в п.6.2. Договору для прострочення виконання такого зобов'язання у відповідності до ч.1 ст.625 ЦК України встановлено інший, аніж передбачений вказаною нормою розмір відсотків річних.
Аналогічної правової позиції дотримується, зокрема Східний апеляційний господарський суд в постанові від 23.12.2020р. у справі №922/1934/20.
Перевіривши правильність розрахунку 15% річних та інфляційних втрат за заявлений Позивачем період суд встановив, що розрахунок 15% річних проведеного Позивачем невірно, оскільки не враховано розміру суми заборгованості, періодів її існування, а також приписів ч.5 ст.254 ЦК України. Відтак, сума 15% річних, які підлягають до стягнення з Відповідача на користь Позивача за заявлений Позивачем період становить 4524грн., інфляційних втрат - 2544,81грн.
З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 3579,72грн. суми 15 % річних та 2140,05грн. інфляційних втрат є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення повністю в межах заявлених позовних вимог.
При цьому суд не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог, а станом на момент вирішення спору по суті заяв про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача 15 % річних та інфляційних втрат за порушення порядку і строку оплати наданих послуг Позивачем не подавалось і не заявлялось, в матеріалах справи така заява відсутня.
Перевірка розміру заявлених до стягнення з Відповідача на користь Позивача сум 15% річних та інфляційних втрат здійснювалась судом за допомогою програми «ЛЗ ПІДПРИЄМСТВО 9.5.3 ТОВ «Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», ТОВ «ЛІГА: ЗАКОН», 2021».
Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balance of probabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.
У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.
Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).
Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи вищенаведене, в тому числі те, що матеріалами справи підтверджено факт укладення між Сторонами Договору, порушення Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань щодо оплати послуг у встановленому Договором порядку та строки, беручи до уваги наявність вини Відповідача щодо такої неоплати, перевіривши розрахунок суми позовних вимог, суд дійшов висновків про те, що позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 31092,93грн. суми основного боргу, 3579,72грн. 15% річних та 2140,05грн. інфляційних втрат є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення повністю в межах заявлених позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2021 року для працездатних осіб в розмірі 2270 гривень.
Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2270грн. у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору та 3000грн. судових витрат на прибуття представника в судове засідання.
Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 31.08.2021р. №4664 про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №282 до позовної заяви.
Відповідно до ч.8 ст.129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
З приводу наведеного суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Східного апеляційного господарського суду від 19.02.2020р. у справі №905/1800/19 від 14.04.2020р. у справі №905/2155/19, Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2019р. у справі №910/9709/19, що з аналізу вказаних положень ГПК України вбачається, що, оскільки в спрощеному позовному провадженні судові дебати не проводяться, тому процесуальну дію - подання доказів на підтвердження розміру понесених судових витрат Позивач мав право вчинити або до закінчення розгляду справи по суті, або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судового розгляду у справі зробив про це відповідну заяву.
Позивачем в судовому засіданні 18.11.2021р. не подано доказів в обґрунтування понесення судових витрат, пов'язаних з забезпеченням явки повноважного представника Позивача в судове засідання в розмірі 3000грн. та не подано заяви про подання відповідних доказів в порядку, передбаченому ч.8 ст.129 ГПК України.
Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу І ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270 грн., недоведення Відповідачем розміру понесених судових витрат у справі, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі, а саме сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2270грн. слід покласти на Сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Позивача 2270грн. судового збору.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 123, 126, 129, 165, 205, 216, 222, 231, 235, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 193, 216, 218 Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 509, 526, 527, 530, 547, 549, 551, 610-612, 627, 629, 632, 651, 1011-1013, 1022 Цивільного кодексу України, суд -
1. Позов задоволити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЛИЧИНА ТРАНССЕРВІС” (82100, Львівська область, м.Дрогобич, вул.Гайдамацька, буд.7/1; ідентифікаційний код: 43052429) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ЄВРАЗІЙСЬКІ ПАЛИВНІ РІШЕННЯ” (04073, Україна, м.Київ, просп.С.Бандери, буд.9, корп.2, офіс 2-301; ідентифікаційний код: 42493917) 31092,93грн. суми основного боргу, 3579,72грн. 15% річних, 2140,05грн. інфляційних втрат та 2270грн. судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
4. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
5. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою І розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 23.11.2021р.
Головуючий суддя Фартушок Т.Б.