Справа № 645/5359/19
Провадження № 2/645/85/21
02 листопада 2021 року Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого - судді Мартинової О.М.,
секретар судового засідання - Кривченко Т.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Дванадцята Харківська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору дарування, стягнення коштів за договором позики,
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який в подальшому уточнив, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Дванадцята Харківська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору дарування, стягнення коштів за договором позики.
Позивач в обґрунтування вимог за позовом зазначив, що 01 березня 2016 року відповідачем ОСОБА_2 отримано грошові кошти у сумі 150 000 грн. від позивача на підставі договору позики. Відповідач ОСОБА_2 пояснила, що гроші потрібній їй та її чоловіку ОСОБА_4 для поточного ремонту їх квартири АДРЕСА_1 , тобто на потреби сім'ї. В подальшому відповідач ОСОБА_2 та її чоловік здійснили ремонтні роботи у вказаній квартирі за гроші, отримані за договором позики. Відповідно до п. 4 зазначеного договору, ОСОБА_2 мала повернути борг у строк до 01.03.2017 р. з виплатою процентів за користування грошовими коштами у розмірі 1% за 30 календарних днів, якщо проценти сплачуються достроково та 1,5% за один календарний день за період, за який проценти не були сплачені достроково. Разом з тим, договором позики передбачено, у разі порушення позичальником будь-яких зобов'язань, сплату штрафу у розмірі сто процентів від суми, визначеної в п. 1 договору позики. Так, ОСОБА_2 сплатила відсотки за користування грошовими коштами лише за березень та квітень 2016 року. Після чого, на зв'язок не виходила і зобов'язання за договором позики не виконувала. 01 серпня 2016 року ним особисто вручено відповідачці ОСОБА_2 письмову претензію, в якій він повідомив останню, що станом на 01.08.2016 р. з її боку не були сплачені відсотки за користування грошовими коштами та розмір заборгованості по сплаті відсотків склав 204 750 грн., а загальний розмір заборгованості за основною сумою боргу, штрафом, відсотками складає 504 750 грн. Відповідач ОСОБА_2 вирішила ухилитися від виконання взятих на себе грошових зобов'язань та 05.08.2016 р. уклала договір дарування Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 зі своїм чоловіком ОСОБА_4 , з метою приховання належного їй нерухомого майна від можливого стягнення за своїми грошовими зобов'язаннями. ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловік відповідачки помер та із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 звернувся відповідач ОСОБА_3 та відповідачка ОСОБА_2 . Посилається на те, що ОСОБА_2 станом на 19.11.2020 р. борг не сплатила та всіляко ухиляється від виконання своїх фінансових зобов'язань. Просить суд визнати недійсним договір дарування Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 суму боргу за договором позики у розмірі 150 000 грн., грошові кошти у розмірі 58 725 грн. в рахунок стягнення інфляційних втрат, штраф за порушення виконання боргового зобов'язання у розмірі 150 000 грн., пеню за період з 11.12.2019 р. по 26.10.2020 р. у розмірі 120 000 грн.
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 03 вересня 2019 року прийнято до розгляду та відкрито провадження за даною позовною заявою.
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 грудня 2019 року задоволено заяву представника позивача про витребування доказів та витребувано з Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори спадкову справу заведену після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .
03 березня 2020 року представником відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подано до суду відзив на позовну заяву, в якому остання просить суд відмовити у повному обсязі у задоволенні позовних вимог. Вказує на те, що доводи позивача про наявність у ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , солідарного обов'язку за договором позики нічим не підтверджені. Так, позивачем не надано жодного доказу, який підтверджує використання позичених коштів на ремонтні роботи спірної квартири, або в інших цілях і інтересах сім'ї. Зазначає, що договір позики не містить застереження щодо цільового використання позики, спірна квартира перебуває у занедбаному стані та будь-які ремонтні роботи протягом останніх 30 років не виконувались, ані побутової техніки, ані сучасних меблів у квартирі не існує, а також не існує й будівельних матеріалів, які б могли бути використані для поточного ремонту. Звертає увагу суду на те, що станом на час укладення оспорюваного правочину та на час розгляду справи, виконавчих проваджень, де ОСОБА_2 є боржником не існує. Судових рішень щодо стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів на користь ОСОБА_1 також не існує, судових проваджень, на час вчинення договору дарування, не перебувало. Разом з тим, вважає, що станом на час укладення оспорюваного правочину строк повернення позики не настав. При таких обставинах, станом на 05 серпня 2016 року належна ОСОБА_2 частина квартири не була та не могла бути об'єктом стягнення. Зазначає, що позивач має довести, що обидві сторони договору мали на меті іншу мету, ніж та, що безпосередньо передбачена договором дарування, а самого по собі укладання договору дарування протягом часу існування грошового зобов'язання за договором позики недостатньо для визнання фіктивним договору відчуження майна. Вважає, що обставини, які супроводжували договір позики, викликають обґрунтовані сумніви у реальності укладання зазначеного договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Так, позивач усвідомлював ризики неповернення позики, мав можливість запобігти цим ризикам або зменшити ймовірність їх настання шляхом укладення іпотечного нотаріально посвідченого договору позики, але свідомо не здійснив цього.
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 03 червня 2020 року задоволено клопотання представника відповідача щодо витребування доказів.
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 03 червня 2020 року визнано обов'язковою явка позивача у підготовче судове засідання.
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 вересня 2020 року закрито підготовне засідання за даною позовною заявою та призначено справу до судового розгляду по суті.
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2021 року поновлено представнику відповідача пропущений строк для подачі клопотання про витребування доказів та задоволено клопотання представника відповідача щодо витребування доказів.
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду.
Присутній у судовому засіданні представник позивача Бірючинський Е.О., який діє на підставі договору про надання правничої допомоги від 21.11.2019 р., підтримав позовну заяву, просив її задовольнити, посилаючись на підстави та обставини, викладені в позовній заяві. У останнє судове засідання представник позивача не з'явився, матеріали справи містять клопотання останнього про розгляд справи у його відсутності та позивача.
Представник позивача Никонова М.О., яка діє на підставі договору про надання правової допомоги від 13.09.2021 р., у судове засідання не з'явилась, надала суду заяву про розгляд справи у її відсутності, разом з тим, зазначила, що відмовляється від раніше поданих клопотань, в тому числі, допиту свідків.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, однак звернулась до суду із заявою в якій остання зазначила, що визнає позовні вимоги, не заперечує проти їх задоволення та просить розглядати справу без її участі.
Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог, просив відмовити у їх задоволенні, а також розглядати справу у його відсутності, у останнє судове засідання не з'явився.
Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , під час судового розгляду, заперечувала проти позовних вимог, просили відмовити у їх задоволенні, посилаючись на підстави викладені у відзиві. У останні судові засідання не з'явилася, надала до суду заяви про розгляд справи у її відсутності, відмовилась від раніше заявленого клопотання про виклик свідків та просила суд застосувати строк позовної давності до позовних вимог.
Третя особа - Дванадцята Харківська державна нотаріальна контора, а саме її представник, у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином.
Суд, вислухавши доводи учасників справи та дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексу.
Згідно ч.4 ст.77 ЦПК України суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Судом встановлено, що 01 березня 2016 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 уклали договір позики, згідно якого (п. 1) ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 , а остання прийняла у власність суму у розмірі 150 000 грн. 00 коп., зі строком повного погашення боргу не пізніше 01 березня 2017 року. Сторони домовилися, що ця позика дорівнює еквіваленту грошового зобов'язання в іноземній валюті, в якості еквівалента сторони прийняли 6 000 доларів США.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим, після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до п. 2 договору позики, позичальник свідчить, що отримав гроші від позикодавця повністю, ще до підписання договору. Грошові кошти, вказані в п. 1 договору є власністю позикодавця та не є залученими позикодавцем від фізичних або юридичних осіб.
У пункті 3 договору зазначено, що позика надається позичальнику без визначення цілі.
Згідно п. 5 договору, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики по одній з фіксованих процентних ставок, вказаних у цьому пункті один раз на місяць на суму позики. Розмір і порядок одержання процентів, встановлюються договором. Проценти сплачуються позикодавцю один раз на місяць у готівковій формі до фактичної дати повернення позики по одній з фіксованих процентних ставок (з розрахунку): а) 1,5% процентів у календарний день, за період, за який проценти не були сплачені достроково; б) 1% за 30 календарних днів, надалі місяць, якщо проценти сплачуються достроково (наперед).
У випадку порушення позичальником умов договору, позичальник зобов'язаний достроково виконати усі свої зобов'язання перед позикодавцем за договором в десятиденний строк з моменту порушення позичальником умов договору. Підтвердження виконання позичальником своїх зобов'язань за договором - є розписка складена позикодавцем. Договір вважається виконаним позичальником лише після отримання ним від позикодавця відповідної розписки.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Разом з тим, п. 6 договору передбачено, що договір може бути без згоди позичальника розірваний або змінений позикодавцем, в результаті односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, або в результаті односторонньої зміни договору.
Відповідно до п. 11 договору, якщо позичальник прострочить виконання будь-якого грошового зобов'язання за договором, він зобов'язаний сплатити на користь позичальника суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 365% річних від простроченої суми.
Відповідач ОСОБА_2 надала суду заяву, де зазначила, що не заперечує проти позовних вимог про стягнення боргу. Факт укладання договору позики та отримання позики не оспорювала.
Відповідачем ОСОБА_2 в період з березня по червень 2016 р. сплачувались проценти за договором позики у розмірі 1500 грн. за місяць, що підтверджується розписками від 01.03.2016 р., 01.04.2016 р., 01.05.2016 р., 01.06.2016 р.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій же сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій же кількості, такого ж роду та такої ж якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Одним із способів припинення зобов'язання відповідно до статті 599 ЦК України є його виконання, проведене належним чином.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Таким чином, за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України належне виконання позичальником зобов'язання за договором позики передбачає, у тому числі, дотримання визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Так, позичальником ОСОБА_2 порушено умови договору позики, зокрема щодо вчасної сплати процентів за користування позикою, а саме не сплачені проценти, які мали бути сплаченими станом на 01.07.2016 р. та на 01.08.2016 р.
01 серпня 2016 р. позивач звернувся до відповідача ОСОБА_2 з претензією щодо несплати відсотків за користування грошовими коштами та вимогою про виплату боргу протягом 30 днів з моменту отримання претензії, зазначаючи, що загальний розмір заборгованості за основою сумою боргу, штрафом, відсотками станом на 01.08.2016 р. складає 504 750 грн. 00 коп., яку ОСОБА_2 отримала 01.08.2016 р. про що мається підпис.
У строк, встановлений у вимозі, відповідач ОСОБА_2 грошові кошти не повернула.
За таких обставин, суд вважає доведеними доводи позивача, що до теперішнього часу відповідач ОСОБА_2 не повернула визначену у договорі суму позики.
Встановивши обставини справи, суд дійшов висновку, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 в належній формі укладено договір позики, проте відповідач порушила свої зобов'язання щодо повернення грошових коштів, як то передбачено зазначеними договорами позики, вчинена сторонами письмова форма договору позики не лише є доказом факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Своїми підписами сторони засвідчили, що їх волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін.
Отже, оскільки між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідачі не довели факту повернення боргу, а також не спростували тих обставин, що позивач набув право вимоги за вказаними договорами позики, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача боргу за договором позики у розмірі 150 000 грн.
Щодо вимог про визнання недійсним договір дарування, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що 05 серпня 2016 року ОСОБА_2 на підставі договору дарування подарувала своєму чоловіку ОСОБА_4 Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .
09 лютого 2017 року ОСОБА_4 , який є чоловіком ОСОБА_2 , що підтверджується повторним свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Індустріальному та Немишлянському районах у м. Харкові Головного територіального управління юстиції у Харківській області, помер (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 ).
Відповідно до матеріалів спадкової справи № 144/2017, заведеної після ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , з заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_4 звернувся ОСОБА_3 , а також міститься заява представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про намір ОСОБА_2 звернення до суду за спадковою справою та прохання не видавати спадщину. Крім того, матеріали спадкової справи містять заповіт ОСОБА_4 від 27.05.2013 р., яким останній заповідає все своє майно сину ОСОБА_3 .
Разом з тим, в матеріалах справи відсутні данні щодо видачі свідоцтва про право на спадщину.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
Встановлені у справі обставини дають підстави для висновку, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору, укладеного відповідачем ОСОБА_2 , недійсним, як такий, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України (аналогічні висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, провадження №14-260цс19).
Так, суд виходить із того, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого чоловіка, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладає договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, договір, направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсним.
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, суд враховує, що: ОСОБА_2 відчужила майно після отримання досудової вимоги про погашення боргу, майно відчужене на підставі безвідплатного договору, майно відчужене на користь близького родича (чоловіка), після відчуження спірного майна у ОСОБА_2 зменшився обсяг майна, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.
На переконання суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного їй майна відбулося після виникнення заборгованості перед позивачем, а тому суд приходить до висновку про те, що такі дії вчинено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на її майно як боржника.
Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.
Наведене свідчить, що вимога позивача про визнання договору дарування недійсним, є обґрунтованою.
У постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц зроблено висновок про те, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Так, доводи представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , викладені у її відзиві, щодо недоведення позивачем наявності у сторін спірного договору іншої мети, ніж тієї, що передбачена договором, не заслуговують на увагу, та спростовуються обставинами, встановленими у цій справі.
Разом з тим, доводи представника відповідача ОСОБА_5 про те, що на час укладення договору дарування (05 серпня 2016 р.) Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , не існувало судового рішення про стягнення заборгованості на користь позивача, а також виконавчого провадження, є безпідставними, оскільки боргові зобов'язання ОСОБА_2 виникли 01 березня 2016 року, а вимогу про повернення боргу відповідач ОСОБА_2 отримала 01 серпня 2016 року, отже оскаржуваний договір вчинено відповідачем одразу після отримання досудової вимоги позивача про повернення боргу.
Щодо вимог про стягнення пені та штрафу.
Згідно п. 9.3 договору позики, у разі порушення позичальником будь-якого зобов'язання за договором, він зобов'язується сплатити на користь позичальника штраф розміром сто процентів від суми визначеної в пункті 1 договору.
У пункті 9.4. договору позики, зазначено, що позичальник зобов'язується сплатити пеню у розмірі десяти процентів від суми, визначеної в пункті 1 договору, за кожен день прострочення виконання будь-якого зобов'язання за договором.
За змістом частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 ЦК України).
Відповідно до статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).
За змістом частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).
За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності.
У разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (висновок Великої Палати Верховного Суду, висловленому у постанові від 28 березня 2018 року № 14-10цс18).
Верховний Суд у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 203/4947/15-ц (провадження № 61-19344ск18) зазначив, що: «Визначення правової природи письмової вимоги кредитора до боржника, та відповідно правових наслідків її надіслання залежить від змісту такої вимоги.
Якщо вимога за своїм змістом є нагадуванням чи інформуванням про існування заборгованості, а також містить прохання про погашення поточної заборгованості, то така вимога є досудовою претензією.
Якщо письмове звернення кредитора до боржника містить вимогу про дострокове повернення усієї суми заборгованості як простроченої, так і поточної, то таке звернення є вимогою про дострокове повернення кредиту, наслідком надіслання якої є зміна строку виконання основного зобов'язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України».
Оскільки зі спливом строку, на який була надана позика, припинилося право позивача нараховувати пеню за договором позики, то після 01 серпня 2016 року позивач не міг нараховувати неустойку (пеню).
Відповідно до наданого позивачем розрахунку позивач нараховував пеню за прострочення виконання зобов'язання у розмірі 120 000 грн. за період з 11 грудня 2019 року до 26 жовтня 2020 року, тобто поза межами строку дії договору. Отже, оскільки сторони договору позики узгодили строк дії договору позики з 01 березня 2016 року до 01 березня 2017 року, позивач звернувся до ОСОБА_2 з вимогою про дострокове повернення заборгованості 01 серпня 2016 року, то право на нарахування пені припинилось з 02 серпня 2016 року. Тому вимоги позивача про стягнення пені є необґрунтованими.
Відповідно до наданого позивачем розрахунку штраф за порушення зобов'язання позивач визначив у розмірі 150 000 грн. (100% від суми 150 000 грн.).
Представник відповідача ОСОБА_5 заявила клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Аналіз частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15, з якими погодився і Верховний Суд у постановах від 06 лютого 2019 року у справі № 363/3543/16-ц (провадження № 61-21240св18) та від 15 квітня 2020 року у справі № 367/3875/16-ц (провадження № 61-41385св18).
Отже, право нараховувати штраф за порушення зобов'язань у позикодавця за договором позики від 01 березня 2016 року виникло, як після порушення зобов'язання щодо сплати відсотків за користування грошовими коштами з 02 липня 2016 року, так й з 01 серпня 2016 року (вимога про дострокове повернення заборгованості), яким останні скористався та звернувся 01 серпня 2016 року до ОСОБА_2 з вимогою про стягнення заборгованості, в тому числі й штрафу, протягом 30 днів.
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення штрафу за договором позики 28 серпня 2019 року, тобто з пропуском позовної давності, визначеної частиною другою статті 258 ЦК України. Таким чином, вимоги про стягнення штрафу у розмірі 150 000 грн. задоволенню не підлягають.
Щодо застосування наслідків спливу позовної давності до основної вимоги та вимоги про визнання недійсним договору дарування, суд зазначає наступне.
Від представника відповідача ОСОБА_5 надійшла заява про застосування строку давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Так, спірний договір дарування був укладений 05 серпня 2016 року, до суду позивач звернувся 28 серпня 2019 року, однак як зазначив представник позивача у судовому засіданні, після смерті ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) позивачу стало відомо про наявність договору, у зв'язку з чим, звернувся з вимогами про погашення заборгованості до відповідача ОСОБА_3 .
Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися, про вчинення цього правочину.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позивачем не було порушено строку позовної давності.
Позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.
У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку.
Перебіг позовної давності щодо повернення боргу у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, яким є строк виконання зобов'язання у повному обсязі (кінцевий строк повернення боргу й платежів за ним) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.
За статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).
Якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов'язання, позовна давність обчислюється від цієї дати.
Судами встановлено, що право на позов щодо стягнення суми заборгованості за договором позики (у тому числі і дострокового стягнення) виникло у позивача саме з 01 вересня 2016 року (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення боргу в повному обсязі), і відповідно саме з даної дати починає перебіг строку позовної давності, оскільки позивач вручив відповідачу ОСОБА_2 01 серпня 2016 року вимогу про дострокове погашення заборгованості. Тобто позивач скористався своїм правом, передбаченим частиною другою статті 1050 ЦК України, і змінив строк виконання зобов'язань за кредитним договором, шляхом вручення позичальнику вимоги про дострокове погашення всієї суми боргу (основного боргу, відсотків, штрафу) протягом 30-ти календарних днів, тому саме з 01 вересня 2016 року починається для позивача перебіг позовної давності щодо стягнення з відповідача заборгованості за договором позики.
Даний позов про стягнення заборгованості за договором позики поданий позивачем до суду 28 серпня 2019 року, тобто в межах строку позовної давності, передбаченого передбачений статтею 257 ЦК України.
За таких обставин, підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності суд не вбачає.
Щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики солідарно з відповідачів суд зазначає наступне.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для встановлення солідарного боргового обов'язку подружжя слід враховувати, щоб один із подружжя довів у суді, що другий з подружжя був обізнаний про договір позики та не заперечував проти такої позики, а також суду необхідно встановити на підставі доказів, що позичені кошти були витрачені в інтересах сім'ї.
Так, судом встановлено правову природу укладеного між сторонами договору, а саме, що зобов'язання випливають з договору позики, за яким борг не повернуто.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 був обізнаний про договір позики та не заперечував проти такої позики, а також те, що кошти отримані ОСОБА_2 за договором позики, останньою використані та витрачені в інтересах сім'ї, саме на ремонтні роботи у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала, на час укладання договору позики, на праві приватної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , та потреби сім'ї.
Як зазначено у договорі позики, позика надається ОСОБА_2 без визначення цілі.
Разом с тим, матеріали справи не містять даних, що після смерті ОСОБА_4 видавалось свідоцтво про право на спадщину, а також, що відповідач ОСОБА_3 прийняв спадщину.
З урахуванням наведеного, суд вважає за необхідним відмовити у задоволенні позову до відповідача ОСОБА_3 .
Щодо вирішення вимоги про стягнення інфляційних втрат, нарахованих за неповернення основної суми боргу.
Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, яка передбачає сплату суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 міститься правовий висновок про те, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
За змістом статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) це - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях (постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15).
Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суду України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19).
Так, предметом грошового зобов'язання за оспорюваним договором позики є грошові кошти визначені у гривні, позика отримана у гривні, відсотки за користування позикою позичальник ОСОБА_2 сплачувала з розрахунку один відсоток за тридцять календарних днів, тобто 1500 грн. на місяць, у вимозі про дострокове повернення боргу зазначена сума заборгованості у національній грошовій одиниці України - гривні. Враховуючи зазначене, суд вважає за необхідне стягнути інфляційні втрати.
Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов'язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункт 26)).
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
Позивач просив стягнути інфляційні втрати за період з 01 травня 2016 року до 01 листопада 2020 року. Як встановлено судом, позивач звернувся 01 серпня 2016 року з вимогою до ОСОБА_2 про дострокове повернення боргу протягом 30 днів з моменту отримання претензії (претензія отримана ОСОБА_2 01.08.2016 р.), 01 вересня 2016 року - це термін повернення позики з платою за користування нею. Тому прострочення відповідача розпочалося 01 вересня 2016 року, саме з цього дня слід розраховувати інфляційні втрати.
Суд перевірив наданий позивачем розрахунок розміру інфляційних втрат прийшов до наступного до висновку.
Розрахунок суми боргу з урахуванням індексу інфляції має проводитися наступним чином.
Розрахунок здійснюється за формулою:
ІІС = ( ІІ1 : 100 ) x ( ІІ2 : 100 ) x ( ІІ3 : 100 ) x ... ( ІІZ : 100 )
ІІ1 - індекс інфляції за перший місяць прострочення,
ІІZ - індекс інфляції за останній місяць прострочення.
IIc= IIc (101,80 : 100) x (102,80 : 100) x (101,80 : 100) x (100,90 : 100) x (101,10 : 100) x (101,00 : 100) x (101,80 : 100) x (100,90 : 100) x (101,30 : 100) x (101,60 : 100) x (100,20 : 100) x (99,90 : 100) x (102,00 : 100) x (101,20 : 100) x (100,90 : 100) x (101,00 : 100) x (101,50 : 100) x (100,90 : 100) x (101,10 : 100) x (100,80 : 100) x (100,00 : 100) x (100,00 : 100) x (99,30 : 100) x (100,00 : 100) x (101,90 : 100) x (101,70 : 100) x (101,40 : 100) x (100,80 : 100) x (101,00 : 100) x (100,50 : 100) x (100,90 : 100) x (101,00 : 100) x (100,70 : 100) x (99,50 : 100) x (99,40 : 100) x (99,70 : 100) x (100,70 : 100) x (100,70 : 100) x (100,10 : 100) x (99,80 : 100) x (100,20 : 100) x (99,70 : 100) x (100,80 : 100) x (100,80 : 100) x (100,30 : 100) x (100,20 : 100) x (99,40 : 100) x (99,80 : 100) x (100,50 : 100) x (101,00 : 100) = 1.43366359
Інфляційне збільшення становить 65 049 грн. 54 коп. виходячи із розрахунку: 150000 грн. 00 коп. (сума заборгованості) x 1.43366359 (індекс інфляції з 01.09.2016 по 01.11.2020) - 150000 грн. 00 коп. (сума заборгованості) .
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Проте, враховуючи, що позивач розрахував суму інфляційних втрат в розмірі 58725,00 грн. суд не може вийти за межі позовних вимог.
Тому, суд вважає за необхідне задовольнити позов в цій частині в межах заявлених позовних вимог, стягнувши з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача інфляційні втрати за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 58725,00 грн.
Підстави для застосування наслідків пропущення строку позовної давності до вимоги про стягнення інфляційних втрат відсутні, оскільки підлягають стягненню втрати за період з 01 вересня 2016 року по 01 листопада 2020 року, тобто в межах позовної давності.
Щодо стягнення судового збору, суд зазначає.
Пунктом 3 ч. 2 та ч. 6 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Ціна позову з урахуванням уточнених позовних вимог складає в розмірі 478725,00 грн.
Відповідно п. 9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі, які є особами з інвалідністю I та II груп.
Згідно пенсійного посвідчення № НОМЕР_3 від 01.08.2017 року, ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи.
Оскільки позивач на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору при подачі позовної заяви, враховуючи, що позов задоволено частково, суд дійшов висновку, щодо стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь держави судового збору, відповідно до задоволених заявлених позовних вимог, в розмірі 2087 грн. 25 коп.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 2,10, 12, 49, 76, 77-81, 82, 89,265, 272, 274-279,354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Дванадцята Харківська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору дарування, стягнення коштів за договором позики - задовільнити частково.
Визнати недійсним договір дарування Ѕ частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 05.08.2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений Одинадцятою Харківською державною нотаріальною конторою, зареєстрований у реєстрі за № 8-670.
Стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 150000 (сто п'ятдесят тисяч) грн. 00 коп. в рахунок стягнення боргу за договором позики від 01.03.2016 року.
Стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 58725 (п'ятдесят вісім тисяч сімсот двадцять п'ять) грн. 00 коп. в рахунок стягнення інфляційних втрат.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 2087 (дві тисячі вісімдесят сім) грн. 25 коп.
В іншій частині вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складання повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до апеляційного суду Харківської області.
З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: https://fr.hr.court.gov.ua
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстроване у встановленому порядку місце проживання (перебування): АДРЕСА_3 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІНН: НОМЕР_4 , зареєстроване у встановленому порядку місце проживання (перебування): АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІНН: НОМЕР_5 , зареєстроване у встановленому порядку місце проживання (перебування): АДРЕСА_4 .
Третя особа: Дванадцята Харківська державна нотаріальна контора, місце знаходження: м.Харків, вул. Василя Мельникова, буд. 2.
Повний текст рішення складено 22.11.2021 року.
Суддя -