ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
18 листопада 2021 року м. Київ № 640/15265/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Київській області
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління ДПС у Київській області в якому просив: визнати протиправним та скасувати податкове-повідомлення рішення Головного управління ДПС у Київській області від 30.04.2020р. № 0106059-5605-1031.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскаржуване рішення є протиправним, а відтак підлягає скасуванню, оскільки контролюючим органом не враховано, що об'єкт за адресою: АДРЕСА_1 , який було визначено об'єктом оподаткування, є майном спільно набутим у шлюбі з ОСОБА_2 та становить їхню спільну сумісну власність, де частки кожного з них є рівними, крім того між позивачем та його дружиною не досягнуто згоди щодо того, хто є платником податку. Також, позивач звернув увагу на те, що податковий орган не надав жодного розрахунку суми визначеного податкового зобов'язання, у зв'язку з чим, визначена сума грошового зобов'язання є необґрунтованою.
Відповідачем подано відзив на адміністративний позов в якому зазначає, що під час прийняття оскаржуваного рішення діяв у межах повноважень, у порядку та в спосіб встановлений Конституцією та законами України, а відтак вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є власником об'єкту нерухомості, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , площею 1 524, 8 кв.м.
30.04.2020р. Головним управління ДПС у Київській області було винесено податкове повідомлення-рішення № 0106059-5605-1031, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем «податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів житлової нерухомості» за 2019 рік у розмірі 95 444, 86 грн.
Позивач вважаючи вищезазначене податкове повідомлення-рішення протиправним, звернувся до суду для захисту своїх прав.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Поняття, склад та порядок адміністрування податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки були введені в Податковий кодекс України з моменту його прийняття у 2010 році в ст. 265 розділу ХII «Місцеві податки та збори» ПК України. При цьому, згідно з п.п. 265.1.1 п.265.1 ст. 265 ПК України (в редакції Закону № 2755-VІ від 02.12.2010 р.) платниками цього податку визначені фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової нерухомості.
З 1 січня 2015 року Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» №71-VIII внесено зміни щодо оподаткування нерухомого майна, відмінного від земельної ділянки, зокрема, розширено базу оподаткування для податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, шляхом оподаткування як житлової, так і нежитлової нерухомості.
Податок на майно належить до місцевих податків та згідно з п.10.3 ст. 10 ПК України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору (п.п.10.1.1 п.10.1 ст. 10 ПК України).
Згідно з п.п. 14.1.129-1 п.14.1 ст. 14 ПК України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду.
Згідно з підпунктом 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості надсилаються (вручаються) платнику податку - фізичній особі контролюючим органом за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).
Підпунктом 266.1.1 п.266.1 ст. 266 ПК України встановлено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової або нежитлової нерухомості.
Приписами п.п. 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 ПК України передбачено, що об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Відповідно до п. 266.3 ст. 266 ПК України базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.
Базою оподаткування є загальна площа об'єктів нежитлової нерухомості, які перебувають у праві власності фізичних осіб (п.п.266.3.1 п.266.3 ст.266 ПК України).
Згідно з п.п. 266.3.2 п.266.3 ст.266 ПК України база оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.
Положеннями пп.266.1.2 п.266.1 ст.266 ПК України передбачено визначення платників податку в разі перебування об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб:
а) якщо об'єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку;
б) якщо об'єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділений в натурі, платником податку є одна з таких осіб-власників, визначена за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;
в) якщо об'єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку.
Так, в обґрунтування протиправності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення позивачем зазначено, що він не є платником відповідного податку, оскільки з 19.09.1991р. перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , а нежитлове приміщення за яким визначено грошове зобов'язання, набуте ним під час шлюбу шлюбу (тобто є об'єктом спільної сумісної власності) і не поділено в натурі, відтак, платником податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є один із осіб-співвласників, визначених за їх згодою, якщо інше не встановлено судом. Однак, позивач наголосив на тому, що вони з дружиною не досягли згоди з приводу того, хто буде платником зазначеного податку.
Суд вважає вказані доводи позивача помилковими, з огляду на таке.
Відповідно до п.3 ч.1 ст. 57 Сімейного Кодексу України (далі - СК України) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
З огляду на викладене, суд наголошує, що факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 368 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною (без визначення часток) власністю, якщо інше не встановлено законом або договором.
Виникнення цього права згідно зі статтею 182 ЦК України підлягає державній реєстрації.
Згідно з ч.4 ст. 182 ЦК України порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість встановлюється законом.
Відповідно до ст. 2, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державній реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно.
У той же час, відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон на відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) саме позивач є власником групи нежитлових приміщень № 2, 2а, 4а, 4, 5, 11, (в літ. А), загальною площею 1 524, 8 кв.м. за адресою - АДРЕСА_1
Вказане спростовує твердження позивача, що вказане нежитлове приміщення перебуває у спільній сумісній власності.
При цьому, не приймаються до уваги доводи позивача про те, що податковий орган не надав жодного розрахунку суми визначеного податкового зобов'язання, а відтак визначена сума грошового зобов'язання є необґрунтованою, з огляду на таке.
Так, з матеріалів справи вбачається, що нарахування за оскаржуваним рішенням здійснено за ставкою 1,5 % від мінімальної заробітної плати на 01.01.2019р., що становила 4 173,00 грн. та на підставі рішення про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві № 242/5629 від 23.06.2011 зі змінами та доповненнями, а відтак, з урахуванням приписів п. п. 19.1.1.-1. п. 19.1.-1. ст. 19-1, п. п. 266.7.3. п. 266.7. ст. 266, п. п. 266.3.1., п. п. 266.3.2. п. 266.3. ст. 266 ПК України, можна стверджувати що доводи позивача в частині недоведеності податковим органом обгрунтованості здійсненого розрахунку грошового зобов'язання, не підтверджуються належними доказами, а позивач не скористався своїм правом щодо звернення з заявою про проведення звірки даних щодо об'єктів нерухомості, які належать йому на праві приватної власності до відповідного органу фіскальної служби.
З огляду на вказане, суд приходить до висновку про те, що під час прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення відповідач діяв у порядку та спосіб визначені Конституцією та законами України, а відтак підстави для його скасування та задоволення позовних вимог відсутні.
Крім того, суд звертає увагу на безпідставність посилань позивача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 19.02.2019 року № 819/1622/16, оскільки викладені в ній висновки не стосуються правовідносин, пов'язаних із оскарженням податкових повідомлень-рішень щодо визначення суми податкового зобов'язання за платежем податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки, а відтак не підлягають застосуванню в даній справі.
Також, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Доказів, які б спростовували доводи відповідача, позивач суду не надав.
Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Керуючись ст. 242, 243, 251, 255 КАС України,суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська