ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
18 листопада 2021 року м. Київ № 640/26098/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області
про визнання протиправним та скасування рішення, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась громадянка Республіки Таджикистан ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 408-19 від 27.11.2019р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що прийняте відповідачем рішення є протиправним, оскільки під час його прийняття не проаналізовано ситуацію в Таджикистані та не враховано наявності у позивача обґрунтованих побоювань за своє життя і здоров?я у разі повернення до країни походження.
Відповідачем подано заперечення на адміністративний позов в якому зазначено, що оскаржуване рішення є правомірним, а відтак відсутні підстави для його скасування та задоволення позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, зазначає таке.
Громадянка Республіки Таджикистан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилась в місті Курган - Тюбе Хатлонської області, Республіка Таджикистан; за національністю - таджичка, за віросповіданням - мусульманка; рідна мова - таджицька; вдова, перебувала в офіційному шлюбі з ОСОБА_2 від якого має чотирьох синів та доньку.
Позивач постійно проживала зі своєю родиною у приватному будинку у місті Курган - Тюбе Хатлонської області, Республіка Таджикистан, з її слів встановлено, що вона покинула Таджикистан 13.08.2018р., виїхавши легально автобусом до Узбекистану, наступного дня автобусом відправилася до Казахстану (14.08.2018р. - 16.08.2018р.) та після двох днів перебування переїхала автобусом до Російської Федерації до міста Москва (16.08.2018р.), через декілька годин залізничним транспортом направилася до Республіки Білорусь до міста Брест (17.08.2018р. - 27.10.2018р.). Під час перебування в Республіці Білорусь позивач придбала квитки до Польщі, однак у в'їзді до країни заявниці та її родині було відмовлено прикордонною службою Республіки Польща (понад 20 спроб в'їзду). Також, владою Республіки Білорусь було обмежено термін перебування заявниці та її родини на території країни до 10 днів, про що свідчить штамп у паспортах. Після цього позивач намагалася потрапити в Україну, однак прикордонна служба України на кордоні з Республікою Білорусь відмовила заявниці у в'їзді. Після чого заявниця з родиною знову повернулася до Російської Федерації, а саме до міста Смоленськ, звідки через 7 днів поїхала до міста Москва, а потім залізничним сполученням Москва - Харків потрапила до України (06.11.2018р.). З Харкова заявниця переїхала до міста Миколаїв, де перебувала впродовж 5 днів, після чого переїхала до міста Одеси, а через 9 місяців - до міста Києва.
16.07.2019р., тобто лише через 8 місяців після перетину державного кордону України, позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в якій зазначила, що покинула Таджикистан через політичні проблеми, оскільки остання була членом партії «Ісламська партія відродження Таджикистану». Також, зазначила, що всі члени її сім'ї були членами цієї партії, а саме: чоловік і всі її діти. Її старший син, чоловік та донька покинули Таджикистан , інші два сини теж хотіли покинути Таджикистан , тому що всім загрожувала небезпека. Крім того, позивачка наголосила, що їх завжди викликали на допити, дзвонили представниками силових структур. З огляду на вказане, позивачка з двома синами вирішила покинути Таджикистан, оскільки у разі залишення, її продовжували б викликати на допити і вона залишилась би зі своїми проблемами наодинці. У випадку повернення до Таджикистану її продовжуватимуть викликати на допити і можливо посадять у в'язницю.
27.11.2019р. Державною міграційною службою України прийнято рішення № 408-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність у позивачки умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Повідомленням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 05.12.2019р. № 353 позивачку повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивачка вважаючи вищезазначене рішення протиправними та таким, що порушує її права та законні інтереси, звернулась з позовом до суду.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд зазначає таке.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частин першої-другої та п'ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частинами першої, сьомої статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Крім цього, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
З пояснень позивачки наданих під час співбесід вбачається, що заявниця як підставу надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту посилається на виклики її на допити до правоохоронних органів Таджикистану у зв'язку з членством позивачки та членів її родини в «Партії ісламського відродження Таджикистану».
Так, під час співбесіди на запитання відповідача «Яка країна була пунктом призначення?» відповіла: «Росія», а на питання: «Чому Ви вирішили залишитись в Україні?», відповіла: «Все знає син, я не знаю».
Також, в ході співбесіди 22.07.2019р. зазначила, що її сина допитували,через те, що він є учасником «ПІВТ», вона також є членом організації з 1992р., однак коли була створена така організація, ким, мета та цілі позивачці невідомо.
При цьому, на запитання, чи продовжує позивачка пропаганду вати ПІВТ, зазначила, що - ні.
Щодо допитів позивачки в Таджикистані, зазначила, що розмову проводили з нею в нормальній формі, грубого відношення до неї не було.
Таким чином, з аналізу анкети, протоколу співбесіди та додаткового протоколу співбесіди позивачки вбачається, що її доводи мають загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, оскільки, позивачкою не надано ані до міграційного органу, ані до суду жодного доказу, який би підтверджував пряму загрозу життю, безпеці та свободі у разі повернення на батьківщину, що не відповідає вимогам частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, суд наголошує, що побоювання позивачки стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять дійсно загальний характер і не підтверджують реального, а не уявного існування можливості того, що позивачці буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі її повернення в країну походження та, як наслідок свідчать про відсутність умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, слід зазначити, що позивачка покинула Таджикистан 13.08.2018р. виїхавши легально автобусом до Республіки Узбекистан, наступного дня автобусом відправилася до Казахстану (14.08.2018р. - 16.08.2018р.) та після двох днів перебування переїхала автобусом до Російської Федерації до міста Москва (16.08.2018р.), через декілька годин залізничним транспортом направилася до Республіки Білорусь до міста Брест (17.08.2018р. - 27.10.2018р.). Під час перебування в Республіці Білорусь позивач придбала квитки до Польщі, однак у в'їзді до країни заявниці та її родині було відмовлено прикордонною службою Республіки Польща (понад 20 спроб в'їзду). Після цього позивач намагалася потрапити в Україну, однак прикордонна служба України на кордоні з Республікою Білорусь відмовила заявниці у в'їзді. Після чого заявниця з родиною знову повернулася до Російської Федерації, а саме до міста Смоленськ, звідки через 7 днів поїхала до міста Москва, а потім залізничним сполученням Москва - Харків потрапила до України (06.11.2018р.). З Харкова заявниця переїхала до міста Миколаїв, де перебувала впродовж 5 днів, після чого переїхала до міста Одеси, а через 9 місяців - до міста Києва.
Відповідно до частини 22 статті 1 Закону № 3671-VI передбачено, що третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте, як встановлено судом першої інстанції, позивач не зверталась до органів влади Республіки Узбекистан, Російської Федерації, Білорусії з приводу отримання відповідного статусу.
Також, суд наголошує, що позивач прибула в Україну 06.11.2018р., водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулась лише 16.07.2019р., тобто аж через 8 місяців після прибуття в Україну та коли постало питання щодо законності перебування такої особи разом із сім'єю на відповідній території України.
Водночас, дійсний шукач захисту, який реально має побоювання стати жертвою переслідувань і змушений із за цього покинути країну громадянської належності якнайшвидше, має на меті звернутися за захистом у першій безпечній країні, а не змінює місце перебування та відшукує для себе країни з м'яким режимом набуття статусу біженця або особи, що потребує відповідного статусу.
Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивачка не мала наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористалась альтернативою внутрішнього переміщення.
Цим самим позивачкою порушено вимоги частини другої статті 5 Закону № 3671-VI, а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Внаслідок цього, наявні підстави для висновку, що зволікання зі зверненням за захистом та подальша незаінтересованість в його результатах свідчить про незацікавленість особи в питанні отримання міжнародної форми захисту, а наведені позивакою підстави для надання їй статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону № 3671-VI. Отже, звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до відповідача вказує на бажання легалізації в Україні та відсутність у позивачки реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
При цьому, суд наголошує, що інформація по країні походження сама по собі не може бути безумовною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Враховуючи вищенаведене, суд погоджується з висновком відповідача про те, що позивачем не доведено обґрунтованості побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці, чи свободі, в країні походження.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 31.03.2020р. у справі № 420/4829/19, адміністративне провадження № К/9901/3995/20.
У зв'язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки її життю в Таджикистані та побоювання за своє життя через переслідування, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози її життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо неї смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
З огляду на встановлені обставини, враховуючи зібрану та проаналізовану інформацію щодо країни походження позивача, а також щодо повідомлених нею обставин, суд приходить до висновку про те, що міграційним органом ухвалено законне та обґрунтоване рішення про відмову у визнанні громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Суд вважає, що відповідачем доведено належними та допустимими доказами правомірність прийнятого рішення, а відтак у задоволенні позову необхідно відмовити.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Керуючись ст. 77, 122, 123, 242, 243, 251, 255 КАС України,
У задоволенні адміністративного позову громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська