Іменем України
18 листопада 2021 року
Київ
справа №640/18631/18
адміністративне провадження №К/9901/36717/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),
суддів: Усенко Є.А., Яковенка М.М.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції справу №640/18631/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАКТОРИНГ ФІНАНС» до Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві, яке є правонаступником Головного управління ДФС у м. Києві, на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2019 року (головуючий суддя-доповідач - Глущенко Я. Б., судді: Пилипенко О. Є., Черпіцька Л. Т.),
У листопаді 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ФАКТОРИНГ ФІНАНС» (далі - позивач, ТОВ «ФАКТОРИНГ ФІНАНС») звернулося до суду з позовом до Головного управління ДФС у місті Києві, правонаступником якого є Головне управління ДПС у м. Києві (далі - відповідач, ГУ ДПС), в якому просило визнати протиправним і скасувати податкове повідомлення-рішення від 2 листопада 2018 року №0055971406.
На обґрунтування своїх вимог посилалося на те, що висновки відповідача, викладені в Акті перевірки, є необґрунтованими та такими, що не відповідають нормам податкового законодавства, а отже, оскаржуване податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 30 жовтня 2019 року у задоволенні позову відмовив.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 4 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким позов задовольнив.
Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили такі обставини.
ГУ ДФС провело планову виїзну документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року, з питань єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року, за результатами якої склало акт від 16 жовтня 2018 року №1239/26-15-14-06-02-10/36125262 (далі - Акт перевірки).
В Акті перевірки зроблено висновки про порушення ТОВ «ФАКТОРИНГ ФІНАНС», зокрема вимог підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України (далі - ПК України), що призвело до заниження податку на прибуток на загальну суму 311674,00 грн, в т.ч. за періоди: за 2016 рік - 311674,00 грн.
На підставі висновків Акта перевірки ГУ ДФС 2 листопада 2018 року прийняло податкове повідомлення-рішення №0055971406, яким ТОВ «ФАКТОРИНГ ФІНАНС» збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму 467511,00 грн, в т.ч. за податковими зобов'язаннями - 311674,00 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями - 155837,00 грн.
Суди встановили, що підставою для таких висновків контролюючого органу стало те, що ТОВ «ФАКТОРИНГ ФІНАНС» у 2015 році уклало ряд договорів позики із фізичними особами. За умовами зазначених договорів товариство отримало грошові кошти на визначений у договорах строк, зобов'язалось їх повернути та сплатити відсотки за користування. Суми відсотків, сплачених за користування позиками, позивач включив до складу витрат за результатами господарської діяльності, з чим і не погодилося ГУ ДФС.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за змістом підпункту 14.1.267 пункту 14.1 статті 14 ПК України до складу фінансових витрат можна відносити суми відсотків, сплачених за договором позики, виключно, якщо відповідний договір було укладено з фінансовими установами. Враховуючи, що позику у цій справі отримано не від фінансових установ, суд першої інстанції погодився із висновками контролюючого органу та правомірністю прийнятого податкового повідомлення-рішення. При цьому, суд першої інстанції визнав безпідставними доводи позивача про наявність у нього права на укладення таких договорів із фізичними особами, оскільки предмет судового розгляду у цій справі є правильність обчислення бази оподаткування податком на прибуток.
Шостий апеляційний адміністративний суд не погодився з такими висновками суду першої інстанції з тих підстав, що позивач складає фінансову звітність, керуючись вимогами розкриття інформації відповідно до Міжнародних стандартів фінансової звітності та Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку (далі - МСБО). Суд дійшов висновку, що за змістом МСБО 23 «Витрати на позики» до витрат відносяться витрати на сплату відсотків у зв'язку із будь-якими запозиченнями, а не тільки за позиками, отриманими від фінансових установ, як це стверджує податковий орган. Крім того, суд зазначив, що положеннями статті 140 ПК України не передбачено збільшення фінансового результату податкового (звітного) періоду на суму відсотків, сплачену за борговими зобов'язаннями за позиками, наданими фізичними особами.
Не погодившись з висновками суду апеляційної інстанції, ГУ ДПС подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга обґрунтована, фактично, висновками, які викладені в Акті перевірки, відповідно до яких до складу фінансових витрат можна відносити суми відсотків, сплачених за договором позики, виключно, якщо відповідний договір було укладено з фінансовими установами.
Ухвалою від 27 липня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за цією касаційною скаргою. Оскільки касаційна скарга подана 28 грудня 2019 року, відповідно до пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», її розгляд відбувається у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом, тобто до 8 лютого 2020 року.
Від ТОВ «ФАКТОРИНГ ФІНАНС» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому позивач, посилаючись на судову практику Верховного Суду щодо можливості отримання фізичними особами відсотків за користування позикою, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Зазначає, що МСБО 32 «Фінансові інструменти: подання» визначає, що відсотки визнаються як дохід або витрати в прибутку або збитку. Крім того, відповідно до пункту 3 ПСБО 31 «Фінансові витрати» витрати на проценти та інші витрати підприємства, пов'язані із запозиченнями, відносяться до фінансових витрат. Також позивач вважає, що пункт 140.5 статті 140 ПК України не передбачає збільшення фінансового результату до оподаткування, а тому порушення цієї норми підприємство не допустило.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і дотримання ним норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Ключовим у цій справі є питання правильності віднесення сплачених за договорами позики з фізичними особами відсотків до складу фінансових витрат підприємства, як наслідок зменшення фінансового результату до оподаткування при визначенні бази оподаткування податком на прибуток.
Відповідно до підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 ПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об'єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього розділу.
Порушення цього підпункту позивачем контролюючий орган пов'язує із визначенням, наданим підпунктом 14.1.267 пункту 14.1 статті 14 ПК України, відповідно до якого позика - грошові кошти, що надаються резидентами, які є фінансовими установами, або нерезидентами, крім нерезидентів, які мають офшорний статус, позичальнику на визначений строк із зобов'язанням їх повернення та сплатою процентів за користування сумою позики.
Колегія суддів вважає таку позицію ГУ ДПС необґрунтованою, оскільки, по-перше, зазначена норма не регулює питання формування фінансових витрат підприємства, а по-друге, фактично, контролюючий орган ставить у залежність порядок визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток від статусу суб'єкта, з яким було укладено договір, пов'язаний із запозиченням коштів.
Однак, як норми ПК України, так і національні положення (стандартів) бухгалтерського обліку та/або міжнародні стандарти фінансової звітності обов'язковою умовою для віднесення отриманих доходів до складу доходів, на які збільшується фінансовий результат до оподаткування, а так само понесених витрат до складу витрат, на які зменшується фінансовий результат до оподаткування, визначають пов'язаність таких доходів/витрат із господарською діяльністю платника податку, крім випадків прямо передбачених такими положеннями або ПК України.
Відповідно до пункту 3 ПСБО 31 «Фінансові витрати» фінансові витрати - витрати на проценти та інші витрати підприємства, пов'язані із запозиченнями.
Пунктом 4 цього ПСБО визначено, що фінансові витрати визнаються:
юридичними особами, які відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визнані мікропідприємствами, малими підприємствами, непідприємницькими товариствами, підприємствами, які ведуть спрощений бухгалтерський облік доходів та витрат відповідно до податкового законодавства, а також представництвами іноземних суб'єктів господарської діяльності - витратами того звітного періоду, за який вони були нараховані (визнані зобов'язаннями);
іншими юридичними особами витратами того звітного періоду, за який вони були нараховані (визнані зобов'язаннями), крім фінансових витрат, які капіталізуються.
Відповідно до МСБО 23 «Витрати на позики» основним принципом цього стандарту є те, що витрати на позики, що безпосередньо відносяться до придбання, будівництва або виробництва кваліфікованого активу, є частиною собівартості такого активу. Інші витрати на позики визнаються як витрати. Згідно з пунктом 5 цього МСБО витрати на позики - витрати на сплату відсотків та інші витрати, понесені суб'єктом господарювання у зв'язку із запозиченням коштів.
Отже, як норми національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, так і міжнародних стандартів фінансової звітності відносять до складу фінансових витрат витрати платника податку на сплату процентів за позиками, незалежно від статусу суб'єкта, з яким було укладено відповідний договір.
При цьому, підпункт 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 ПК України при визначенні об'єкта оподаткування податком на прибуток зобов'язує платників податків дотримуватися норм положень національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності. ГУ ДПС не зазначає про встановлені порушення позивачем норм міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, у зв'язку з чим колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про незмістовність висновків контролюючого органу.
Водночас колегія суддів вважає, що в даному випадку відсутні підстави для застосування правового регулювання, визначеного статтею 140 ПК України, яка визначає особливості оподаткування процентів за борговими зобов'язаннями у випадках, прямо передбачених цією нормою. Правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі не містять ознак, які б підпадали під особливості регулювання статті 140 ПК України.
Враховуючи, що ГУ ДПС не заперечує факт того, що отримані від фізичних осіб грошові кошти були пов'язані із господарською діяльністю позивача, а згідно з Актом перевірки ГУ ДПС підтверджує правильність нарахування і сплати позивачем, як податковим агентом, податку на доходи фізичних осіб та військового збору при виплаті фізичним особам процентів за позиками, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
З огляду на зміст касаційної скарги, вона є ідентичною відзиву на позов та відзиву на апеляційну скаргу. Обґрунтування в чому саме, на переконання ГУ ДПС, полягає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норми матеріального права скаржником не наведено, а тому, в межах доводів касаційної скарги підстави для скасування судового рішення відсутні.
Відповідно до частини третьої статті 343 КАС України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно із статтею 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись статтями 341, 343, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд,
Касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві, яке є правонаступником Головного управління ДФС у м. Києві, залишити без задоволення.
Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2019 року у справі №640/18631/18 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
СуддіМ.М. Гімон Є.А. Усенко М.М. Яковенко