ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
місто Київ
18 листопада 2021 року справа №640/25111/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )
доВійськового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут (далі по тексту - відповідач, військовий інститут, інститут)
про1) визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу підйомної допомоги, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань; 2) зобов'язання відповідача провести нарахування та виплату позивачу підйомної допомоги, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань; 3) стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із дня звільнення по день ухвалення судового рішення за цим адміністративним позовом
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, зазначаючи, що відповідач протиправно не виплатив належне йому грошове забезпечення при звільненні з військової служби, а саме: підйомної допомоги, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
На думку позивача, з відповідача слід стягнути на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України, оскільки в день виключення позивача зі списків особового складу, відповідач протиправно не провів усіх необхідних розрахунків.
Ухвалою від 09 вересня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив провадження в адміністративній справі №640/25111/21 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Відповідач подав до суду відзив на адміністративний позов, в якому заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що позивач не звертався із зверненням про виплату йому підйомної допомоги під час проходження військової служби, тому підйомна допомога йому не виплачена; у наказі начальника військового інституту здійснення грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2020 рік не зазначалось, тому виплата не здійснювалась.
Відповідач також зазначив, що виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не є обов'язковою виплатою та здійснюється в межах затвердженого кошторису військового інституту на дані цілі на підставі наказу начальника інституту; наявний за 2020 рік фонд грошового забезпечення не дозволяв здійснити виплату матеріальної допомоги 100% особового складу, наказ про виплату матеріальної допомоги ОСОБА_1 начальником військового інституту не видавався, підстави для виплати зазначеної допомог відсутні.
Крім того, відповідач вважає, що позивач пропустив строк звернення до суду.
У відповіді на відзив позивач зазначив, що позовні вимоги стосуються виплати заробітної плати та її складових, що не обмежується жодним строком.
Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.
Відповідно до витягу із наказу начальника військового інституту телекомунікацій та інформатизації (по стройовій частині) від 09 лютого 2021 року №27 молодший сержант військової служби за контрактом ОСОБА_1 відрахований з інституту наказом начальника інституту від 09 лютого 2021 року №4 (по особовому складу), у зв'язку з достроковим розірванням контракту через академічну неуспішність та звільнений з військової служби у запас за пунктом «ж» у зв'язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем та з 9 лютого 2021 року виключений із особового складу інституту, всіх видів забезпечення, з 10 лютого 2021 року - з котлового забезпечення.
У військовому квитку серії НОМЕР_1 , виданому ОСОБА_2 . Полтавським ОМ військовим комісаріатом Полтавської області 04 березня 2020 року містяться такі записи:
- військову присягу склав 28 березня 2020 року у в/ч НОМЕР_2 - запис №7;
- 09 лютого 2021 року звільнений в запас на підставі наказу НІ №4 від 09 лютого 2021 року - запис №8;
- присвоєне військове звання, спеціальність - солдат (ком. в/ч НОМЕР_3 наказом від 28 березня 2020 року №25-РС, далі нерозбірливо), молодший сержант (ВІТІ №27-3С від 01 вересня 2020 року) - запис №19.
У відповідь на звернення позивача від 19 червня 2021 року відповідач листом від 01 липня 2021 року №1902112 повідомив позивача, що виплата підйомної допомоги здійснюється за зверненням військовослужбовця на підставі наказу начальника військового інституту, наказ про виплату підйомної допомоги не видавався, зареєстроване встановленим порядком звернення військовослужбовця під час проходження військової служби в військовому інституті відсутнє; в наказі начальника військового інституту від 09 лютого 2021 року №27 здійснення грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2020 рік не зазначалось, тому виплата не здійснювалась;.
Відповідач також зазначив, що виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не є обов'язковою виплатою та здійснюється в межах затвердженого кошторису військового інституту на дані цілі на підставі наказу начальника інституту; наявний за 2020 рік фонд грошового забезпечення не дозволяв здійснити виплату матеріальної допомоги 100% особового складу, наказ начальником військового інституту про виплату матеріальної допомоги ОСОБА_1 не видавався, підстави для виплати зазначеної допомог відсутні.
Адвокат позивача Гощар С.В. звернувся до відповідача із адвокатським запитом від 19 липня 2021 року, в якому просив надати інформацію про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за попередні два місяці, що передували дню звільнення, довідку про роботу та заробітну плату позивача, оформлену відповідно до вимог статті 49 Кодексу законів про працю України, інформацію щодо причин не нарахування та не виплати ОСОБА_1 підйомної допомоги, грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за неотримане речове майно.
За результатом розгляду адвокатського запиту відповідач листом від 28 липня 2021 року №1902507 повідомив, що ОСОБА_1 за час перебування у військовому інституті проходив військову службу, тому норми статті 49 Кодексу законів про працю України на нього не поширюються, при цьому вся інформація, що передбачена зазначеною статтею відображена в картці особового рахунку військовослужбовця, яка додається; виплата підйомної допомоги здійснюється за зверненням військовослужбовця на підставі наказу начальника військового інституту, наказ про виплату підйомної допомоги не видавався, зареєстроване встановленим порядком звернення військовослужбовця під час проходження військової служби в військовому інституті відсутнє; відповідно до пункту 15 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» щорічна основна відпустка за 2021 рік не передбачена, тому підстави для виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки відсутні.
Крім того. відповідач вказав, що виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не є обов'язковою виплатою гарантованою державою та здійснюється в межах затвердженого кошторису військового інституту на дані цілі на підставі наказу начальника інституту; наявний за 2020 рік та 2021 рік фонд грошового забезпечення не дозволяв здійснити виплату матеріальної допомоги 100% особового складу, наказ начальником військового інституту про виплату матеріальної допомоги ОСОБА_1 за 2020 - 2021 роки не видавався, підстави для виплати зазначеної допомог відсутні; молодший сержант ОСОБА_1 не набув права на отримання грошової компенсації за неотримане речове майно, оскільки відрахований з інституту за неуспішність та систематичне невиконання умов контракту.
Згідно із карткою особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за 2019- 2020 роки військовим інститутом позивачу у жовтні - грудні 2020 року нараховано та виплачено: посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за виконання особливо важливих завдань, премія та індексація; крім цього в грудні 2020 року позивачу нарахована та виплачена грошова допомога на оздоровлення в розмірі 10 439,70 грн.
Відповідно до картки особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за 2021- 2022 роки військовим інститутом позивачу у січні та лютому 2021 року нараховано та виплачено: посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за виконання особливо важливих завдань, премія та індексація.
Окружний адміністративний суд міста Києва, вирішуючи спір по суті позовних вимог, керується такими мотивами.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
За змістом частин першої, другої, четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Пунктом 1 частини третьої статті 91 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що при переїзді військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, а також тих, хто перебуває на кадровій військовій службі та військовій службі за призовом осіб офіцерського складу, на нове місце військової служби в інший населений пункт, зокрема, у зв'язку з зарахуванням до військового навчального закладу, термін навчання в якому становить не менше шести місяців, їм виплачується підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожного члена сім'ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військової служби.
Міністерство оборони України наказом від 05 лютого 2018 року №45 затвердило Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України підйомної допомоги (далі по тексту - Порядок №45), пунктом 1 якого передбачено, що у разі переїзду військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, та тих, які проходять кадрову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу (далі - військовослужбовці), на нове місце військової служби в інший населений пункт, зокрема, у зв'язку з зарахуванням на навчання до вищих військових навчальних закладів, вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи (далі - військові навчальні заклади), та військових коледжів або навчальних центрів (навчальних підрозділів), термін навчання в яких становить шість місяців і більше, без збереження посади за попереднім місцем служби їм виплачується, зокрема, підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця.
Відповідно до пункту 2 Порядку №45 право на отримання підйомної допомоги і добових для військовослужбовців виникає для військовослужбовців, які зараховані на навчання до військових навчальних закладів на дату зарахування на навчання.
Розмір підйомної допомоги обчислюється, виходячи з посадового окладу, окладу за військове звання та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, установлених військовослужбовцю за новим місцем військової служби, зокрема, на дату, коли військовослужбовець приступив до виконання обов'язків за посадою (зарахування на навчання.
Згідно із абзацами першим та другим пункту 3 Порядку №45 виплата військовослужбовцям, зокрема, підйомної допомоги здійснюється за новим місцем військової служби (місцем навчання) відповідно до наказу командира (начальника) військової частини (військового навчального закладу) із зазначенням нарахованої суми виплат.
У наказі зазначаються дата та номер наказу про призначення військовослужбовця на військову посаду (зарахування на навчання), дата, коли він приступив до виконання обов'язків за посадою, дата вибуття з попереднього місця військової служби та прибуття на нове місце військової служби (на нове місце дислокації військової частини).
В пункті 13 Порядку №45 встановлено, що виплата підйомної допомоги та добових здійснюється, якщо звернення щодо їх отримання надійшли протягом трьох років із дня виникнення права на їх отримання.
З аналізу зазначених норм вбачається, що підйомна допомога є одним із видів соціального забезпечення військовослужбовців та їх сімей.
Підставою для її виплати є, зокрема, переїзд до нового місця служби з одного населеного пункту в інший у зв'язку з зарахуванням на навчання до вищих військових навчальних закладів.
Як стверджує позивач, до його зарахування на навчання до військового інституту він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_4 , що розташована у іншому населеному пункті, а саме смт. Черкаське Дніпропетровської області, та посилається на записи, які містяться у військовому квитку.
Проте, суд звертає увагу, що зазначене не підтверджується записами у військовому квитку позивача, оскільки запис 7 містить інформацію щодо складення позивачем присяги у в/ч НОМЕР_2 , запис 8 - про звільнення позивача, запис 19 - про присвоєння позивачу наказом командира військової частини НОМЕР_3 звання «солдат» та про присвоєння наказом ВІТІ звання «молодший сержант», інших записів, що мають відношення до розгляду справи, в тому числі і про проходження служби у військовій частині НОМЕР_4 або в будь-яких інших місцях служби, в наданих позивачем копіях сторінок військового квитка не має.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні докази щодо проходження позивачем служби за контрактом в іншій місцевості до його зарахування на навчання до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут та докази його переїзду.
Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Позивачем не надано доказів переїзду до нового місця служби у зв'язку із зарахуванням на навчання.
Отже, вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Щодо визнання протиправною бездіяльність відповідача стосовно ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань суд зазначає таке.
Згідно із статтею 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Права військовослужбовців на відпустки, порядок їх надання та відкликання з відпусток встановлені статтею 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до частини першої статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.
Абзацом першим пункту 2 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу прямого начальника, уповноваженого Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівниками правоохоронних органів та керівниками розвідувальних органів України, щорічна основна відпустка за минулий рік надається в першому кварталі наступного року, якщо раніше її не було надано.
Згідно із абзацом першим пункту 15 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у разі звільнення військовослужбовців зі служби (крім звільнення, зокрема, у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) та невикористання ними щорічної основної відпустки за їх бажанням надається невикористана відпустка з наступним звільненням їх зі служби. Датою звільнення військовослужбовця зі служби у такому разі є останній день відпустки.
Відповідно до пункту 3 розділу ХХХІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженому наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260 (далі по тексту - Наказ №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, з аналізу зазначених норм вбачається, що при звільненні військовослужбовців, зокрема, у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту, невикористана ними щорічна основна відпустка не надається, проте виплачується грошова компенсація, зокрема, за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, в тому числі за минулі роки.
Суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутня інформація щодо кількості невикористаних позивачем днів щорічної основної відпустки та докази щодо не використання позивачем щорічної основної відпустки у 2020 та 2021 році.
Проте, в картці особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за 2019- 2020 роки зазначено, що в грудні 2020 року позивачу нарахована та виплачена грошова допомога на оздоровлення в розмірі 10 439,70 грн.
Пунктами 1, 2 розділу ХХІІІ Наказу №260 встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які набули (набувають) право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям у разі вибуття їх у щорічну основну відпустку повної тривалості, або у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулі роки), або без вибуття у відпустку (за їх рапортом протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини, а командиру (начальнику) - на підставі наказу вищого командира (начальника) із зазначенням у ньому суми грошової допомоги.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачем у 2020 році повністю використана щорічна основна відпустка.
Водночас, як вбачається з витягу із наказу від 09 лютого 2021 року №27 щорічна основна відпустка за 2021 рік ОСОБА_1 не надається.
Отже, у 2021 році щорічна основна відпустка позивачу не надавалася.
Таким чином, відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплату позивачу компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2021 рік.
Щодо матеріальної допомоги на оздоровлення для вирішення соціально-побутових питань суд зазначає таке.
Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі по тексту - Постанова №704) встановлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Згідно з підпунктом 3 пункту 5 Постанови №704 керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, надано право надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу, зокрема, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Відповідно до пунктів 1, 7 та 9 розділу ХХІV Наказу №260 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України.
До місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
Виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.
Відповідно до пунктів 5, 6 наказу Міністерства оборони України від 18 лютого 2020 року №45 «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2020 рік» витрати на грошове забезпечення військовослужбовців у 2020 році здійснювати за нормами, установленими нормативно-правовими актами та рішеннями Міністерства оборони України, у межах виділених асигнувань на грошове забезпечення та дотримуватися такої послідовності щодо здійснення виплат:
- розрахунки зі звільненими військовослужбовцями;
- щомісячне грошове забезпечення військовослужбовцям, винагорода за безпосередню участь у воєнних конфліктах, у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, інших заходах в умовах особливого періоду;
- грошова допомога для оздоровлення;
- інші одноразові обов'язкові види грошового забезпечення;
- індексація грошового забезпечення;
- матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань (далі - матеріальна допомога) виплачувати військовослужбовцям у розмірі одного окладу за їх військовим званням.
Накази про виплату матеріальної допомоги видавати виключно в межах отриманих асигнувань для виплати грошового забезпечення на відповідний місяць з урахуванням порядку, передбаченого пунктом 5 цього наказу.
З аналізу вищевикладених норм слідує, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців і входить до його складу. Цей вид грошового забезпечення надається військовослужбовцям у межах асигнувань та у розмірі, що не перевищує розміру одного окладу за військовим званням, за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника).
Отже, відповідач зобов'язаний за наявності визначених умов виплатити таку допомогу у випадку виконання військовослужбовцем для отримання такої допомоги всіх залежних від нього дій, а саме надати заяву (рапорт) про виплату матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази подання позивачем рапорту про виплату йому матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Як вже зазначив суд, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Отже, позивачем не доведено, що ним виконано необхідні дії щодо отримання допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а тому відсутні правові підстави для визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із дня звільнення по день ухвалення судового рішення за цим адміністративним позовом суд зазначає таке.
Спеціальним законодавством врегульований склад грошового забезпечення та порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям звільненим з військової служби, проте, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби не врегульовані.
Верховний Суд України у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15 зазначив, що за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Верховний Суд у постанові від 17 липня 2019 року у справі №823/615/16 зазначив, що з огляду на неврегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу Законів про працю України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Предметом розгляду у цій справі стягнення з середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу», Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та Порядком №260 питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб з військової служби не врегульовані, а тому, суд при вирішенні цього питання застосовує норми Кодексу законів про працю України.
Згідно зі статтею 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Судом встановлено, що в день звільнення відповідачем не виплачені позивачу всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2021 рік.
У зв'язку з чим, у відповідача виник обов'язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31 жовтня 2019 року у справі №825/598/17.
При цьому, суд звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2020 року у справі №806/305/17.
Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15 зробив правовий висновок про те, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Суд також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статтями 117, 237 Кодексу законів про працю України, вказав на те, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, суд зазначає, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.
Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом та станом на теперішній час, остаточного розрахунку із позивачем не проведено, тобто відповідачем не виплачена компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2021 рік.
Водночас, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 24 жовтня 2011 року у справі №6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Вказані висновки застосовані Верховним Судом в постанові від 20 травня 2020 року при розгляді адміністративної справи №816/1640/17.
Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має, зокрема, встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.
Водночас, слід наголосити, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, про передчасність вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку, адже повний розрахунок з позивачем при звільненні не проведений.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи сторін стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2021 рік та зобов'язання відповідача провести нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2021 рік.
Щодо строків звернення до суду суд зазначає таке.
Частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частин другої та третьої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення входять, зокрема, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Як встановлено судом, підйомна допомога, матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань, компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки є складовими грошового забезпечення та охоплюється поняттям порушення законодавства про оплату праці.
Отже, адміністративний позов стосується стягнення заробітної плати, а саме, підйомної допомоги, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачем дотриманий строк звернення до суду.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність своєї поведінки з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
В частині розподілу судових витрат, суд звертає увагу на таке.
Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Як вже зазначив суд, адміністративний позов стосується стягнення заробітної плати, тому позивач звільняється від сплати судового збору.
Відповідно до частини п'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати зі сплати судового збору відшкодуванню не підлягають.
В частині питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу суд виходить із такого.
Пункт 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною другою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
Відповідно до частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має з'ясувати, зокрема, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 та від 22 грудня 2018 року у справі №826/856/18.
Суд встановив, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу представник позивача надав суду такі документи:
- копію договору про надання правової допомоги від 16 липня 2021 року №71/21,
- копію протоколу №1 погодження гонорару від 16 липня 2021 року;
- копію акта приймання-передачі наданих послуг №1 від 18 жовтня 2021 року до договору про надання правової допомоги від 16 липня 2021 року №71/21;
- копію прибуткового касового ордера від 18 жовтня 2021 року № 71/21.1 про оплату ОСОБА_1 5 000,00 грн. за договором про надання правової допомоги від 16 липня 2021 року №71/21;
- ордер на надання правової допомоги серії АА №1123290 від 19 липня 2021 року;
- свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від 19 квітня 2019 року серії ВА №1123.
Зі змісту акта виконаних робіт вбачається, що адвокатом Горщаром С.В. надано послуг на загальну суму 5 000,00 грн. за 6 годин роботи, пов'язаної зі збором доказів, підготовкою позовної заяви до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут, формуванням та поданням позовної заяви до суду, складанням відповіді на відзив, усними консультаціями та інформуванням про рух справи.
Витрати на виконання договору про надання правової допомоги від 16 липня 2021 року №71/21 підтверджуються копією прибуткового касового ордера від 18 жовтня 2021 року № 71/21.1 на суму 5 000,00 грн., відносяться до витрат на професійну правничу допомогу та відповідно до приписів статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України є судовими витратами позивача.
Частинами п'ятою, шостою та сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Оцінюючи співмірність витрат позивача на правничу допомогу із складністю предмету позову та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), підтверджених документально, суд зазначає, що розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу є співмірним, а відповідач розмір витрат на професійну правничу допомогу та їх співмірність не заперечує.
З урахуванням вимог позивача стосовно стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн. та часткового задоволення позовних вимог, суд вважає за можливе частково задовольнити вимоги позивача про відшкодування витрат на правову допомогу та присудити на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у розмірі 1 500,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 241-246, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2021 рік.
3. Зобов'язати Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут провести нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2021 рік.
4. Відмовити в іншій частині адміністративного позову.
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 500,00 грн. (одна тисяча п'ятсот гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 );
Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут (01011, м. Київ, вул. Московська, буд. 45/1; ідентифікаційний код 24978555).
Суддя В.А. Кузьменко