ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
17 листопада 2021 року м. Київ № 640/21507/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Генерального Штабу Збройних Сил України
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Генерального Штабу Збройних Сил України (далі по тексту - відповідач), в якому просить визнати протиправною бездіяльність Генерального Штабу Збройних Сил України щодо ненадання відповіді на запит ОСОБА_1 на інформацію від 06 липня 2021 року; зобов'язати Генеральний Штаб Збройних Сил України надати ОСОБА_1 відповідь на запит на інформацію від 06 липня 2021 року згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації».
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідь на запит надана не належним суб'єктом не розпорядником інформації, а тому, на думку позивача, відповідь на запит від 06 липня 2021 року є неналежною.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі.
21 жовтня 2021 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду) надійшов відзив на позовну заяву, в якій зазначено, що відповідь на запит надана позивача без порушення строків та порядку її надання.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено наступне.
06 липня 2021 року позивач звернувся із запитом на отримання публічної інформації до Генерального Штабу Збройних Сил України про надання інформації щодо переведення військової частини НОМЕР_1 на організацію і штати воєнного часу протягом 2020-2021 років.
Вказаний запит отриманий 08 липня 2021 року, що не спростовується сторонами та підтверджується інформацією з сайту УКРПОШТА.
Листом Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України від 14 липня 2021 року № 370/4721 повідомлено позивача, що в умовах особливого періоду, який введено в Україні з 2014 року, інформація щодо перебування військових частин Збройних Сил України на штатах воєнного чи мирного часу є конфіденційною інформацією і розповсюдженню не підлягає.
Також, позивача проінформовано, протягом вказаного періоду у військовій частині НОМЕР_1 відповідно до спільних директив Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 11 січня 2020 року № Д-322/1/1дск, від 05 лютого 2020 року №Д-322/1/3дск, від 31 березня 2020 року № Д-322/1/6дск, директив Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 19 травня 2020 року №Д-321/2/дск, від 17 червня 2020 року №Д-321/3/дск, від 15 жовтня 2020 року №Д-321/8/дск, від 30 грудня 2020 року №Д-321/10/дск, від 07 червня 2021 року №Д-321/1/дск проводилися організаційні заходи, які стосувалися всієї військової частини, в тому числі і юридичного відділу.
Не погоджуючись із такою відповіддю, позивач зазначає що Командування Сил логістики Збройних Сил України не є суб'єктом відносин у сфері доступу до публічної інформації. Позивач посилається на Перелік відомостей Міністерства оборони України, які містять службову інформацію, затверджений наказом Міністерства оборони України від 27.12.2016 (ПСІ-2016). Позивач, у своїй позовній заяві, зазначає про відсутність на даний час періоду мобілізації, воєнного часу та відбудови.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частинами першою та другою статті 7 Закону України від 02.10.1992 № 2657-XII «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-XII) передбачено, що право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (стаття 34 Конституції України).
Кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб (стаття 5 Закону № 2657-XII).
Відповідно до статті 1 Закону України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI) публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє (пункти 1 та 2 частини першої статті 3 Закону № 2939-VI). Доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію (пункт 2 частини першої статті 5 Закону № 2939-VI).
Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання (пункт 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI).
Відповідно до частини четвертої статті 13 Закону № 2939-VI усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Кожна особа має право знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом (пункт 1 частини першої статті 10 Закону № 2939-VI). Оскільки Закон № 2939-VI гарантує відповідне право кожній особі, то його реалізація не залежить від того, чи така особа є приватною, чи перебуває на публічній службі.
Право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина друга статті 6 Закону № 2657-XII).
Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств (пункт 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція)). Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (пункт 2 статті 10 Конвенції).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на свободу вираження поглядів із гарантіями статті 10 Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 вказаної статті, а також чи є відповідний захід необхідним у демократичному суспільстві з метою досягнення такої мети, зокрема чи є він пропорційним останній. Втручання становитиме порушення гарантій статті 10 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
Стаття 10 Конвенції не надає фізичним особам права на доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні держави. Але таке право може виникнути, по-перше, якщо поширення інформації передбачається судовим рішенням (яке у цій справі відсутнє), і, по-друге, коли доступ до інформації має важливе значення для реалізації права на свободу вираження поглядів, і відмова в її наданні є втручанням у це право (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2016 у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary, заява № 18030/11, пункт 156) і від 26.03.2020 у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine, заява № 10090/16, пункт 96)).
Велика Палата Європейського суду з прав людини у рішенні від 08.11.2016 у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» («Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary») (заява № 18030/11) вказала, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати у кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин (§ 157). Для цього мають бути оцінені такі критерії (§ 158-170):
- Мета запитувача. Необхідно встановити, чи справді отримання інформації є необхідним для реалізації запитувачем інформації його функції зі сприяння публічній дискусії з суспільно важливих питань, і чи справді ненадання інформації створить суттєву перешкоду свободі вираження поглядів;
- Характер запитуваної інформації. Інформація, дані або документи, щодо яких вимагається доступ, повинні відповідати вимогам трискладового тесту, тобто збиратися в цілях задоволення саме суспільного інтересу;
- Особлива роль запитувача інформації в отриманні та поширенні її серед громадськості. Розраховувати на захист свого права на доступ можуть, насамперед, журналісти, науковці, громадські активісти, зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж, громадські організації, діяльність яких пов'язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес, а також автори творів з означених питань;
- Готовність і доступність запитуваної інформації. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання й обробки даних.
Доведення дотримання вказаних критеріїв покладається на позивача-запитувача інформації. Особа, у розпорядженні якої знаходиться відповідна інформація та якій адресований запит на інформацію, має перевірити останній на предмет наявності в ньому відповідного обґрунтування.
Частинами першою-другою статті 19 Закону № 2939-VI визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту, але з дотриманням, зокрема, пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 2939-VI.
Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:
1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону (частина перша статті 22 Закону № 2939-VI).
Відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою (пункт 3 частини четвертої статті 22 Закону № 2939-VІ), тобто у відмові розпорядник інформації зобов'язаний обґрунтувати наявність підстав для обмеження у доступі до публічної інформації, встановлені шляхом застосування «трискладового тесту», передбаченого частиною другою статті 6 Закону № 2939-VI.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні (частина друга статті 6 Закону № 2939-VI).
Обмеження доступу до конкретної інформації, яка є в її розпорядника, допускається за умови застосування цим розпорядником вимог пунктів 1-3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VІ у сукупності. Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з наведених вище трьох підстав означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 9901/510/18 та від 10.12.2019 року у справі № 9901/249/19).
Не погоджуючись із відповіддю на запит, позивач зазначає що Командування Сил логістики Збройних Сил України не є суб'єктом відносин у сфері доступу до публічної інформації.
Відповідно до абзацу 5 пункту 1.3 Інструкції з діловодства та документування управлінської інформації в електронній формі в Міністерстві оборони України та Генеральному штабі Збройних Сил України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 26.07.2018 № 370, запити на доступ до публічної інформації опрацьовуються відповідно до розпорядчих документів про забезпечення доступу до публічної інформації.
Відповідно до абзацу 2 пункту 3.9.2 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 07.04.2017 № 124, пропозиції, заяви і скарги, запити на доступ до публічної інформації, що надходять на адресу військової частини (установи), реєструються і опрацьовуються у підрозділі військової частини (установи), який за функціональним призначенням відповідає за розгляд звернень та пропозицій громадян і доступу до публічної Інформації та передається на розгляд встановленим порядком.
Відповідно до частини 3 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов'язаний направити цей запит належному розпоряднику.
Відповідно до підпункту 5 пункту 3 Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, затверджене Указом Президента України від 30 січня 2019 року № 23/2019 (далі - Положення), одним із основних завдань Генерального штабу Збройних Сил України є планування заходів, спрямованих на розвиток, технічне оснащення, всебічне забезпечення та підтримання спроможностей Збройних Сил, здійснення контролю за станам готовності до виконання завдань з оборони держави Збройних Сил та інших складових сил оборони, які сплановані до передачі в підпорядкування Головнокомандувачу Збройних Сил України.
Відповідно до підпунктів 114, 115, 116, 121, 126, 127 пункту 4 Положення, Генеральний штаб Збройних Сил України відповідно до покладених на нього завдань:
бере участь у реалізації державної політики у сфері наукової і науково- технічної діяльності, визначенні потреби в науковій і науково-технічній продукції, організації наукової і науково-технічної діяльності у Збройних Силах;
організовує планування логістичного забезпечення застосування Збройних Сил та інших складових сил оборони;
визначає потреби в матеріальних засобах за класами постачання, у фінансових, енергетичних, інформаційних ресурсах, фондах та майні, земельних і водних ділянках, комунікаціях, послугах, продукції оборонного призначення, необхідних для належного виконання завдань Збройними Силами та визначеними складовими сил оборони, здійснює контроль повноти і якості їх отримання (надання);
організовує планування заходів логістичного забезпечення мобілізаційного розгортання Збройних Сил та інших складових сил оборони, здійснює контроль за станом їх виконання;
визначає загальні вимоги до об'єктів інфраструктури Збройних Сил; планує заходи з розквартирування військ (сил) Збройних Сил. Відповідно до пункту 4 Положення про Командування Сил логістики Збройних Сил України, затверджене наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 10.02.2021 № 30/дск, одними з основних завдань Командування Сил логістики Збройних Сил України є:
виконання заходів щодо забезпечення ЗС України, інших складових сил оборони, які залучаються до виконання завдань оборони держави, озброєнням, військовою технікою, ракетами і боєприпасами та іншими матеріально- технічними засобами і ресурсами, накопичення непорушних запасів, контроль за їх отриманням, експлуатацією, використанням та оновленням;
організація та здійснення заходів щодо технічного оснащення ЗС України, утримання, контролю експлуатації, відновлення (ремонту), підконтрольної експлуатації, прийняття на озброєння, модернізації військової техніки, озброєння, ракет і боєприпасів та інших матеріально-технічних засобів і ресурсів для потреб ЗС України, їх зберігання і використання;
організація виконання перевезень, що здійснюються для ЗС України у мирний час, та військових перевезень всіх видів в особливий період;
організація виконання заходів щодо розквартирування військових частин ЗС України, капітального ремонту, утримання та експлуатації інфраструктури військових частин ЗС України.
З зазначеного слідує, що Командування Сил логістики Збройних Сил України виконує завдання і функції, які покладені на Генеральний штаб Збройних Сил України.
Таким чином, при опрацюванні Командуванням Сил логістики Збройних Сил України за дорученням Генерального штабу Збройних Сил України запиту на публічну інформацію позивача від 06 липня 2021 року не було порушено його прав.
Щодо посилань позивача про відсутність на даний час періоду мобілізації, воєнного часу та відбудови, суд зазначає, що листом Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України від 14 липня 2021 року № 370/4721 повідомлено позивача, що в умовах особливого періоду, який введено в Україні з 2014 року, інформація щодо перебування військових частин Збройних Сил України на штатах воєнного чи мирного часу є конфіденційною інформацією і розповсюдженню не підлягає.
Постановою Верховного Суду від 25.04.2018 у справі N 205/1993/17-ц (касаційне провадження N 61-1664св17) установлено, що особливий період діє в Україні від 17.03.2014, після оприлюднення Указу Президента України від 17.03.2014 N 303/2014 "Про часткову мобілізацію" (Указ N 303/2014). Також у цій справі наголошується, що Президент України відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав.
Окрім наведеної постанови, таку саму правову позицію сформульовано і в інших постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі N 131/1449/16-ц (касаційне провадження N 61-4157св18); від 14.02.2018 у справі N 727/2187/16- ц (касаційне провадження N 61-3951св18); від 20.02.2018 у справі N 640/4439/16-ц (касаційне провадження N 61-4304св18) (Постанова N 61- 4304зпв18, 640/4439/16-ц); від 21.02.2018 у справі N 211/1546/16-ц (касаційне провадження N 61-4255св18) та ін.
Щодо посилань позивача на Перелік відомостей Міністерства оборони України, які містять службову інформацію, затверджений наказом Міністерства оборони України від 27.12.2016 (ПСІ-2016) суд зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Зазначеним вимогам Конституції України кореспондують положення законодавства України, якими передбачено, що: збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац другий частини першої статті 302 Цивільного кодексу України); поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 14 Закону України «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 № 2297-VI (далі - Закон № 2297-VI); конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (частина друга статті 21 Закону № 2657-ХІІ; розпорядники інформації, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 7 Закону № 2939-VI).
За порядком доступу інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом (частина перша статті 20 Закону № 2657-ХІІ).
Відкритою є будь-яка інформація, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (частина друга статті 20 Закону № 2657-ХІІ). Зокрема, відкритою є публічна інформація, крім випадків, встановлених законом, яка відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених законом (частина перша статті 1 Закону № 2939-VI).
Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (частини перша, друга статті 21 Закону № 2657-ХІІ).
До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження (частина друга статті 11 Закону № 2657-ХІІ).
Конституційний Суд України в абзаці першому пункту 1 резолютивної частини Рішення від 30.10.1997 № 5-зп відніс до конфіденційної інформації про фізичну особу, крім вказаної, ще й відомості про її майновий стан та інші персональні дані.
Також, Рішенням Конституційного Суду України № 2-рп/2012 від 20.01.2012 у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України надано роз'яснення про те, що інформація про особисте та сімейне життя особи це будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов'язані з особою та членами її сім'ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Матеріали справи свідчать, що листом Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України від 14 липня 2021 року № 370/4721 повідомлено позивача, що в умовах особливого періоду, який введено в Україні з 2014 року, інформація щодо перебування військових частин Збройних Сил України на штатах воєнного чи мирного часу є конфіденційною інформацією і розповсюдженню не підлягає.
З огляду на наведене, суд погоджується з доводами відповідача про те, що зважаючи на відсутність дозволу військовослужбовців управління військової частини НОМЕР_1 надати інформацію, що їх стосується та враховуючи те що в державі Україна з березня 2014 року введено особливий період, коли наслідком витоку інформації про військовослужбовців - учасників бойових дій, може стати загибель військовослужбовців чи членів їх рідних внаслідок вчинення терористичних актів, керуючись нормами законодавства України щодо обмеження поширення інформації, відповідач правомірно повідомив позивачу про неможливість надання йому інформації щодо перебування військових частин Збройних Сил України на штатах воєнного чи мирного часу.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 лютого 2021 року у справі № 460/1684/19.
Щодо доводів позивача про недотримання встановленого законом строку надання інформації на запит на інформацію у відповідності до Закону № 2939-VI, суд зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Як установлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивач звернувся до відповідача із запитом від 06 липня 2021 року (відповідно до інформації про отримання поштового відправлення запит отриманий 08 липня 2021 року) про надання публічної інформації, відповідно до Закону № 2939-VI.
Відповідь надана позивачу листом від 14 липня 2021 року за № 370/4781, тобто відповідачем надана відповідь без порушення встановленого строку .
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55 Конституції України та статті 5 КАС України в порядку адміністративного судочинства.
Крім того, стаття 20 Закону № 2939-VI встановлює обов'язок дотримання строків для надання відповіді, а стаття 24 цього Закону - відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.
Тобто, відповідно до вимог статті 55 Конституції України з урахуванням положень статей 20, 24 Закону № 2939-VI, у разі встановлення порушень, до повноважень суду відноситься визнання дії або бездіяльності протиправними.
До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у рішенні від 18.12.2018 у справі № 800/201/17 та Верховний Суд у постановах від 16.01.2020 у справі № 580/1747/16-а, від 16.01.2020 у справі №580/1832/16-а.
Суд зазначає, що в даному випадку не встановлено протиправної бездіяльності з боку суб'єкта владних повноважень - Генерального Штабу Збройних Сил України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність дій та надання відповіді на запит, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення суду, відповідно до частин першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Аверкова