16 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 300/2576/21 пров. № А/857/15593/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Пліша М.А.,
суддів Ніколіна В.В., Гінди О.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 липня 2021 року (головуючий суддя Главач І.А., м. Івано-Франківськ) за адміністративним позовом Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Комунального підприємства «Івано-Франківське міське комунальне підприємство телерадіокомпанія «Вежа» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені у розмірі 143 624,32 грн, -
Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося в суд першої інстанції з позовом до Комунального підприємства «Івано-Франківське міське комунальне підприємство телерадіокомпанія «Вежа» про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 142512,82 грн. та пені за порушення термінів сплати адміністративного господарських санкцій в розмірі 1111,50 грн.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 липня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (індекс 76007, вулиця Гуцульська, будинок 9, місто Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 13662300) на користь Івано-Франківського міського комунального підприємства телерадіокомпанія «Вежа» (індекс 76018, вулиця Галицька, будинок 22, м. Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 30107672) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 (п'ять тисяч) гривень.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів оскаржило його в апеляційному порядку, і просило його скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити і відмовити у стягненні витрат на професійну правничу допомогу.
В апеляційній скарзі зазначає, що згідно поданого відповідачем до обласного відділення Фонду річного звіту форми № 10 ПІ, середньооблікова чисельність працівників у 2020 році складала 39 осіб. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 19 Закону норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця, а фактично середньооблікова кількість працюючих осіб з інвалідністю за звітний рік склала 1 особа при нормативі дві особи. Відповідачем не було працевлаштовано одну особу із інвалідністю.
За невиконання нормативу по працевлаштуванню однієї особи з інвалідністю, відповідно до вимог ст. 20 Закону, відповідач зобов'язаний сплатити до Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції із розрахунку половини середньої річної заробітної плати за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.
В добровільному порядку відповідач не погодився проводити оплату штрафних санкцій, тому було подано позов до суду про примусове їх стягнення.
Стаття 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» визначає порядок реалізації права осіб з інвалідністю на працю. «Стаття 18. Забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.»
Норма ст. 19 Закону, визначає норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, який роботодавці самостійно розраховують і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу.
Крім того, апелянт зазначає, що суд не взяв до уваги норму частини 3 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» де чітко зазначено «Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць».
Відповідно до ч.5 ст.19 Закону «Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.»
Суд не взяв до уваги норми ст. 19 де чітко зазначено:
Стаття 19. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць.
Приймаючи рішення суд не врахував зазначених вимог Закону.
У рішенні суду зазначено, що відповідач надав копії інформації про попит на робочу силу (вакансії) форми звітності 3-ПН протягом звітного 2020 року, однак судом не досліджено чи створювались такі робочі місця для осіб із інвалідністю, відповідач не надав жодного підтвердження створення робочих місць (накази, розпорядження керівника тощо) призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Суд не дослідив, чи створювались робочі місця, якщо створювались, то за яким принципом і в якому році повинні створюватись, чи визначено відповідне фінансування на їх створення. Крім цього приймаючи рішення по суті позовних вимог, Суд не звернув увагу на те, що обов'язок Відповідача полягає не тільки у створенні робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, але він і супроводжується обов'язком працевлаштування осіб з інвалідністю на створених робочих місцях. Норма ч. З ст. 19 Закону зобов'язує роботодавця самостійно здійснювати працевлаштування людей з обмеженими фізичними можливостями.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1 Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально- економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.
Відтак, виконанням нормативу робочих місць в розумінні статті 19 цього Закону вважається саме працевлаштування підприємством інвалідів, а не лише створення робочих місць для таких осіб, що зумовлено загальною спрямованістю законодавства про соціальний захист та реабілітацію інвалідів на забезпечення реалізації ними трудових прав та обов'язків нарівні з іншими працівниками без додаткових соціальних гарантій у сприянні їх працевлаштування. Зазначене узгоджується з правовою позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 25.04.2018 у справі №819/537/16.
Під час розгляду даної справи суд не звернув увагу на те, що державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб, як це передбачає ч. 4 ст. 18-1 Закону.
Окрім того, апелянт заперечує щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, оскільки вважає, що сума стягнення витрат про надання правничої допомоги в розмірі 5000,00 грн. не відповідає складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Нормами ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи. Таким чином, перерахування відповідачем коштів на рахунок адвоката не може свідчити про реальність понесених витрат на правничу допомогу, оскільки вказана категорія справ розглядається у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін. Більше того, вказана справа є незначної складності (малозначна справа), у такій справі характер спірних правовідносин, предмет доказування не потребують тривалого вивчення. Також слід вказати, що у цій категорії справ є усталена судова практика, в тому числі і Верховного Суду.
Адвокатом не надано детального опису робіт, що були ним виконані, а також не зазначено затрачений час на їх виконання. Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений адвокатом на таку послугу.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2018 року у справі №569/17904/17.
Фактично адвокатом значно завищені витрати на надання правової допомоги з врахуванням незначної складності спору, оскільки підготовка доказів не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи, тому розмір витрат, понесених на професійну правничу допомогу відповідачем, не є належним чином обґрунтованим.
Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів є бюджетною установою і фінансується за рахунок коштів державного бюджету України. Усі кошти, які виділяються із бюджету спрямовуються на створення робочих місць для осіб з інвалідністю та навчання таких осіб у закладах освіти з метою здобуття особами з інвалідністю професійних навичок для подальшої адаптації у суспільному житті.
В поданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, і стягнути з апелянта понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4000 грн.
Згідно п. 3 ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено, що Івано-Франківське міське комунальне підприємство телерадіокомпанія «Вежа» є юридичною особою, зареєстрованою в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, яке здійснює господарську діяльність та використовує найману працю.
Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань видами діяльності відповідача є: 59:11 виробництво кіно- та відеофільмів, телевізійних програм (основний), 60:10 діяльність у сфері радіомовлення, 60:20 діяльність у сфері телевізійного мовлення, 73:11 рекламні агенства, 73:12 посередництво в розміщенні реклами в засобах масової інформації.
Відповідач, на виконання вимог частини 9 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», подав до Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2020 рік, згідно якого середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу Івано-Франківського міського комунального підприємства «Вежа» становила 39 осіб, фонд оплати праці штатних працівників становив 5558 000,00 грн. в рік, середньорічна заробітна плата штатного працівника 142 512,82 грн.
Згідно вказаного Звіту кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», для відповідача становила 2 особи, однак відповідачем працевлаштовано 1 особу, якій відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність (а.с.5).
Відповідно до розрахунку щодо стягнення заборгованості по сплаті адміністративного-господарських санкцій за незайняті робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу за 2020 рік становила 39 чоловік; кількість робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування інвалідів, відповідно до 4% нормативу, становила 2 особи; кількість незайнятих робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування інвалідів - 1 особа; фонд оплати праці штатних працівників становив 5 558 000,00 грн. в рік; середня річна заробітна плата штатного працівника відповідача становила 142 512,82 грн.; сума адміністративно-господарських санкцій становить 142 512,82 грн. Пеня, нарахована за несвоєчасну сплату адміністративного-господарських санкцій, становить 1111,50 грн.
Розглядаючи спір суд першої інстанції вірно врахував, що відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Порядок реєстрації у Фонді соціального захисту інвалідів, його відділеннях, строки подання йому звітів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, зарахування кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, контролю за виконанням нормативу робочих місць та перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, щодо їх реєстрації у Фонді соціального захисту інвалідів, його відділеннях, подачі щорічного звіту, а також надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України за №70 від 31 січня 2007 року «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» затверджено Порядок реєстрації підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю. Згідно вказаного порядку роботодавці реєструються у відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за місцем їх державної реєстрації як юридичних осіб або фізичних осіб - підприємців. Для реєстрації, пунктом 3 вказаного Порядку встановлено обов'язок роботодавців подати (надіслати рекомендованим листом) відділенню Фонду відповідну заяву за формою, що затверджується Мінпраці.
Також, постановою Кабінету Міністрів України за №70 від 31 січня 2007 року затверджено Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування. Згідно якого, звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Крім того, Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування передбачає, обов'язок роботодавців подання центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття інформації про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів.
Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» №5067 (далі - Закон № 5067) роботодавці зобов'язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
На виконання пункту 4 частини третьої статті 50 Закону №5067 наказом Міністерства соціальної політики України №316 від 31.05.2013 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)». В контексті прийнятого Закону №5067 та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» на роботодавців покладено обов'язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.
Судом першої інстанції також встановлено, що у зв'язку із наявністю на підприємстві відповідача вакантної однієї посади «художник-графік», створеної для працевлаштування інваліда, 15.01.2020 та 11.06.2020 генеральним директором Івано-Франківського міського комунального підприємства телерадіокомпанія «Вежа» Зень Т.В. на виконання вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» подано до Івано-Франківського міського центру зайнятості інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою № 3-ПН за посадою «художник-графік».
Як вірно зазначено судом першої інстанції, періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Відтак, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов'язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року справа №806/1368/17.
Згідно ефірних довідок Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРК 3-Студія» від 17.03.2020 та від 10.09.2020, на каналі «ТРК 3-Студія» м. Івано-Франківськ, протягом 25 лютого2020 року - 6 березня 2020 року транслювалося оголошення відповідача по 5 виходів в робочі дні о 07:25 год, 07:55 год, 08:25 год, 19:25 год, 20:25 год. та протягом 26 серпня 2020 - 4 вересня 2020 року - по 4 виходи щодня о 07:55 год, 08:55 год, 19:55 год, 20:55 год. про запрошує на посаду художника - графіка інваліда, який не досяг пенсійного віку.
Також, оголошення відповідача про прийом на роботу художника-графіка з інвалідністю транслювалося в ефірі радіо «Вежа» 107 FM та телеканалу «Вежа» по 80 виходів тривалістю 30 секунд у період з 11.05.2020-20.05.2020 та з 09.11.2020-18.11.2020, що підтверджується ефірними довідками від 21.05.2020 та від 19.11.2020.
Судом першої інстанції враховано, що відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.
Частиною другою статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Згідно з частиною четвертою статті 20 цього Закону адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.
Передбачена частиною першою статті 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої та п'ятої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог, оскільки відповідачем вжито усі необхідні заходи для виконання встановленого Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» 4% нормативу по працевлаштуванню інвалідів, причиною невиконання відповідачем у 2020 році нормативу по працевлаштуванню одного інваліда була відсутність достатньої кількості інвалідів на ринку праці.
Разом з тим, щодо стягнення з відповідач судових витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом в суді першої інстанції, то колегія суддів зазначає наступне.
Згідно із частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до пункту першого частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до статей 1, 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною сьомою статті 134 КАС України передбачено, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Разом з тим, при визначенні суми відшкодування суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Разом з тим, колегія суддів вважає, що розрахунок правничої допомоги у розмірі 5000 грн завищений у співвідношенні до обсягу наданих позивачу послуг..
Аналізуючи викладене, беручи до уваги положення КАС України, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що розмір витрат зазначений позивачем не є пропорційний, а тому розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору.
За таких обставин, колегія суддів апеляційного вважає, що відшкодуванню підлягають судові витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 1000 грн, оскільки такий розмір витрат є цілком обґрунтованим, а також співмірний з виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Окрім того, відповідач у поданому відзиві на апеляційну скаргу просив стягнути з позивача понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4000 грн, то з врахуванням наведеного вище, колегія суддів вважає, що такі підлягають стяягненню з позивача у розмірі 500 грн.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 липня 2021 року по справі № 300/2576/21 слід змінити, виклавши другий абзац резолютивної частини рішення в такій редакції: «Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (індекс 76007, вулиця Гуцульська, будинок 9, місто Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 13662300) на користь Івано-Франківського міського комунального підприємства телерадіокомпанія «Вежа» (індекс 76018, вулиця Галицька, будинок 22, м. Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 30107672) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 000 ( однієї тисячі) гривень», в решті рішення залишити без змін.
Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 329 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити частково, рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 липня 2021 року по справі № 300/2576/21 змінити, виклавши другий абзац резолютивної частини рішення в такій редакції: «Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (індекс 76007, вулиця Гуцульська, будинок 9, місто Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 13662300) на користь Івано-Франківського міського комунального підприємства телерадіокомпанія «Вежа» (індекс 76018, вулиця Галицька, будинок 22, м. Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 30107672) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 000 ( однієї тисячі) гривень».
В решті рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 липня 2021 року по справі № 300/2576/21 залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (індекс 76007, вулиця Гуцульська, будинок 9, місто Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 13662300) на користь Івано-Франківського міського комунального підприємства телерадіокомпанія «Вежа» (індекс 76018, вулиця Галицька, будинок 22, м. Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 30107672) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 500 (п'ятсот) гривень.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя М. А. Пліш
судді В. В. Ніколін
О. М. Гінда