Постанова
Іменем України
11 листопада 2021 року
м. Харків
Справа № 641/7994/20
Провадження № 22-ц/818/5314/21
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Пилипчук Н.П. ,
суддів: Тичкової О.Ю., Маміної О.В.,
за участю секретаря судового засідання : Гармаш К.В.,
Учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: Акціонерне товариство «Лисичанськвугілля»,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Лисичанськвугілля» про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку та моральної шкоди, за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Лисичанськвугілля», в особі представника, виконуючого обов'язки директора ВП «Шахта ім. Д.Ф. Мельникова» Стасюка Валерія Григорійовича, на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08 червня 2021 року, ухвалене суддею Колодяжною І.М., -
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Лисичанськвугілля» про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку та моральної шкоди.
В обгрунтування позову зазначає, що з 11 листопада 2015 року по 25 червня 2018 року він працював у відокремленому підрозділі АТ «Лисичанськвугілля» - «Шахта ім. Д.Ф. Мельникова» Міністерства Енергетики України на посаді гірника очисного забою 4 розряду підземного з повним робочим днем під землею. 25 червня 2018 року його було звільнено на пенсію за стажем, з виплатою одноразової допомоги у розмірі 3-х середніх місячних заробітних плат. При звільненні позивачу не було виплачені всі суми, що належать йому від підприємства. Відсутність грошових коштів позбавляє його можливості належного забезпечення своєї життєдіяльності, життя своєї родини, дитини, змінює спосіб його життя, вимагає докладати додаткові зусилля для влаштування свого побуту. Працюючи з особливими умовами праці , кожного дня потрапляючи під негативні наслідки шкідливих умов праці, він в решті решт при звільнені не отримав належних йому сум від підприємства. Змушений був постійно звертатися до керівництва підприємства, шукати необхідні для існування кошти та заробіток . Крім того, після звільнення, у зв'язку з подіями в державі він вимушений був переїхати в м. Харків у пошуках роботи, розпочинаючи своє життя в іншому місті, при цьому не отримавши від відповідача кошти, на які розраховував. Моральну шкоду він оцінює у розмірі 10 000 грн.
З урахування останніх уточнень просить суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість по заробітній платі у розмірі 7 243,24грн.; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені з 25 червня 2018 року по 30 вересня 2020 року включно у розмірі 380 458,40грн.; компенсацію моральної шкоди у розмірі 10 000грн.; вирішити питання про судові витрати.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08 червня 2021 року позов ОСОБА_1 - задоволено.
Стягнуто з АТ «Лисичанськвугілля» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі, яка складається із допомоги по тимчасовій непрацездатності, яка виплачується за рахунок підприємства, в розмірі 7 243,24грн. та середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі 380 458,40грн., моральної шкоди у розмірі 3 000грн., всього на суму 390 701,64грн.
Сума заробітної плати, що підлягає стягненню, визначена з утримання прибуткового податку та інших обов'язкових платежів, сума середнього заробітку, що підлягає стягненню, визначена без утримання прибуткового податку та інших обов'язкових платежів.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати за один місяць.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Лисичанськвугілля» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 840,80грн.
Стягнуто з АТ «Лисичанськвугілля» на користь держави судовий збір в розмірі 840,80грн.
В апеляційній скарзі Акціонерне товариство «Лисичанськвугілля», в особі представника, виконуючого обов'язки директора ВП «Шахта ім. Д.Ф. Мельникова» Стасюка В.Г., просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, що застосування ч.2 ст.233 КЗпП України при обчисленні строків подачі даного позову є недоцільним та помилковим, оскільки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Крім того, визначений розмір середнього заробітку за час затримки при звільненні в оскаржуваному рішенні проведено без урахування інтересів позивача та принципу справедливості та співмірності, через не всебічне вивчення матеріалів справи.
Що стосується стягнення моральної шкоди то одного медичного висновку недостатньо для визначення вини відповідача.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_2 , просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін посилаючись на те, що заборгованість по виплаті допомоги по тимчасовій непрацездатності входить до структури заробітної плати, а тому остання повинна була бути виплачена позивачем у день його звільнення. При цьому, строки позовної давності до даних позовних вимог не застосовуються. Оскільки роботодавцем не було проведено з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, тому з відповідача також підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та моральна шкоду, яка була спричинена позивачем незаконними діями роботодавця.
АТ «Лисичанськвугілля» надав заперечення на відзив в яких просив суд скасувати рішення суду першої інстанції з відмовою позивачеві в позові з тих підстав, що виплати належні позивачеві при звільненні не є заробітною платою, а тому до заявлених позивачем вимог застосовуються строк позовної давності три місяці, який був пропущений останнім без поважних причин.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Ухвалюючи рішення про стягнення з АТ «Лисичанськвугілля» на користь ОСОБА_1 заборгованості із допомоги по тимчасовій непрацездатності в розмірі 7 243,24грн., середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 380 458,40грн. та моральну шкоду у розмірі 3 000грн., суд першої інстанції виходив з того, що виплати по тимчасовій непрацезданості входять в структуру заробітної плати, а тому позивач не обмежений строком позовної давності щодо цих позовних вимог. Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать у строки, зазначені в статті 116 КЗпП. У разі невиконання такого обов'язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. При цьому, обов'язок з оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця, і такі кошти відносяться до виплат працівнику при звільненні, у разі несплати яких настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
Оскільки порушення права позивача щодо виплати заборгованості по заробітній платі призвело до моральних страждань останнього, тому з відповідача підлягає стягнення моральна шкода в розмірі 3000грн.
Проте, повністю погодитися з таким висновком суду колегія суддів не може, виходячи з наступного.
Згідно з ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
Згідно частини 1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що з 11 листопада 2015 року ОСОБА_1 працював у Відокремленому підрозділі АТ «Лисичанськвугілля» - «Шахта ім. Д.Ф. Мельникова» Міністерства Енергетики України на посаді гірника очисного забою підземного.
Відповідно до витягу з наказу №558 к від 25 липня 2018 року ОСОБА_1 звільнено з посади за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію за стажем, згідно ст. 38 КЗпП України з виплатою одноразової допомоги у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат.
Як вбачається з медичного висновку ДУ «Інститут медицини праці національної імені Ю.І. Кундієва Академії медичних наук» від 27 грудня 2019 рокку про наявність (відсутність) професійного характеру захворювання від 24 грудня 2019 року за №46/1097 ОСОБА_1 встановлена хронічна двобічна сенсоневральна приглухуватість, легка ІІ ст. зниження слуху класифікацією В.Є. Остапкович та Н.І. Пономарьової .
Згідно довідок наданих на виконання ухвали суду Відокремленим підрозділом АТ «Лисичанськвугілля» - «Шахта ім. Д.Ф. Мельникова» Міністерства Енергетики України від 06 вересня 2021 року середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 складала 679,39грн, станом на 09 лютого 2021 року заборгованість по заробітній платі складає 7 243,24грн.: квітень 2016 року лікарняні за рахунок підприємства 138,99грн, серпень 2016 року лікарняні за рахунок підприємства 1222,20грн., жовтень 2016 року лікарняні за рахунок підприємства 1 330грн., грудень 2016 року компенсація за несвоєчасну виплату заробітної плати 430грн., квітень 2017 року лікарняні за рахунок підприємства 430грн., серпень 2017 року лікарняні за рахунок підприємства 430грн., лютий 2019 року компенсація за несвоєчасну виплату заробітної плати 73,03грн, грн., листопад 2019 року лікарняні за рахунок підприємства 3 189,02грн.
10 серпня 2020 року позивачем на адресу відповідача направлена досудова вимога про надання копії наказу про звільнення, довідки про роботу, із зазначенням кваліфікації, посади, часу і розмір заробітної плати із розбиттям по розміру заборгованості по заробітній платі .
Згідно листа Відокремленого підрозділу АТ «Лисичанськвугілля» - «Шахта ім. Д.Ф. Мельникова» Міністерства Енергетики України від 18 серпня 2020 року підприємством відмовлено у проведенні остаточного розрахунку.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ч.2 ст.22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (в редакції, яка діяла на час звільнення позивача) допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення, припинення підприємницької або іншої діяльності застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством.
Оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Аналогічний зміст статті викладений у чинній редакції вказаного Закону.
Статтею 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» визначено, що структура заробітної плати складається з основної, додаткової та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Таким чином, виплати за листками непрацездатності віднесені до структури заробітної плати, та на вимогу про виплату таких сум поширюються норми статті 117 КЗпП України
Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
Так, частиною 1 цієї статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
Враховуючи те, що виплати за листками непрацездатності віднесені до структури заробітної плати, працівнику належить право безстрокового звернення до суду про виплату таких суд на підставі ч.2 ст.233 КЗпП.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 30 січня 2018 року по справі №760/18557/15-ц.
За таких обставин, висновки суду першої інстанції про стягнення з роботодавця на користь позивача заборгованості із допомоги по тимчасовій непрацездатності в розмірі 7 243,24грн. є законним та обгрунтованим.
Що стосується позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то колегія суддів зазначає наступне.
Як зазначалось вище, статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Установивши, що в порушення вимог статті 116 КЗпП України, відповідач не виплатив усі належні до виплати ОСОБА_1 суми при звільненні, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100. Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана дана виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо. Пунктом 5 розділу IV Порядку встановлено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньої (годинної) заробітної плати. Пунктом 8 розділу IV Порядку визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (середньогодинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.
Апеляційним судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивача було звільнено 25 липня 2018 року, остаточний розрахунок з позивачем не проведений. При цьому, позивачем просить стягнути середній заробіток за період з 25 червня 2018 року по 30 вересня 2020 року в розмірі 380 458,40грн.
Визначений позивачем розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідачем не спростовано, контр розрахунку не надано.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що початок перебігу тримісячного строку звернення із заявою про стягнення середнього заробітку, починається саме з наступного дня після виплати всіх належних позивачеві при звільненні сум.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією викладено у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року по справі №367/595/17.
Оскільки роботодавцем не було проведено повного розрахунку при звільненні, тримісячний строк передбачений ч.1 ст.233 КЗпП не сплив, а тому позовній вимоги в цій частині пред'явлені в межах строку давності.
Відповідач зазначає, що визначений позивачем розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в 52 рази перевищує наявну заборгованість, що у свою чергу порушує принцип співмірності та пропорційності, а тому він підлягає зменшенню.
Згідно з частиною першою статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
У трудових правовідносинах як працівник так і роботодавець мають діяти добросовісно, реалізуючи свої права, як цього вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру, суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18) та неодноразово підтверджених Верховним Судом, зокрема у постановах від 08 квітня 2020 року у справі №569/7584/18, від 08 липня 2020 року у справі №761/17815/18, від 08 липня 2020 року у справі №569/13794/18, від 29 липня 2020 року у справі №212/6331/19, від 02 грудня 2020 року у справі №152/1957/15-ц, від 27 січня 2021 року у справі №332/3682/17, від 29 березня 2021 року у справі №760/23306/17, від 16 квітня 2021 року у справі №761/11253/19, від 09 червня 2021 року у справі №213/817/20, від 09 червня 2021 року у справі № 213/719/20.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що розмір середнього заробітку підлягає зменшенню.
Так, колегія суддів вважає, що справедливим пропорційним і таким, що відповідає обставинам справи, є розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні ОСОБА_1 виплат, - 7 243,24грн.
Відповідно до положення статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Згідно роз'яснень, викладених у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в спорах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31 березня 1995 року №4, судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
За приписами ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Оскільки порушення відповідачем права позивача щодо нездійснення з ним в день звільнення остаточного розрахунку призвело до моральних страждань останнього, тому з першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача моральної шкоди.
При цьому, колегія суддів погоджується з визначеним суд розміром спричиненої моральної шкоди 3000грн., оскільки такий розмір є достатнім та доведеним, враховує принцип розумності і справедливості, що повністю відповідає вимогам ст.1167 ЦК України, а також роз'ясненням, даним в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».
Згідно п.п.1,4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції в частині визначення суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення та загальної суми стягнення - підлягає зміні.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.2, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Лисичанськвугілля», в особі представника, виконуючого обов'язки директора ВП «Шахта ім. Д.Ф. Мельникова» Стасюка Валерія Григорійовича, - задовольнити частково.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08 червня 2021 року - в частині суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення та загальної суми стягнення - змінити.
Абзац другий резолютивної частини рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08 червня 2021 року викласти у наступній редакції:
«Стягнути з Акціонерного товариства «Лисичанськвугілля» (юридична адреса: вул. Малиновського, буд.1, м. Лисичанськ, Луганська область, код ЄДРПОУ 32359108) на користь ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код № НОМЕР_1 ) заборгованість із допомоги по тимчасовій непрацездатності в розмірі 7 243,24грн. (сім тисяч двісті сорок три гривні 24коп.), середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 7 243,24грн. (сім тисяч двісті сорок три гривні 24коп.) та моральну шкоду в розмірі 3 000грн. (три тисячі гривень 00коп.), а усього 17 486,48грн. (сімнадцять тисяч чотириста вісімдесят шість гривень 48 коп.).
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 12 листопада 2021 року.
Головуючий - Н.П. Пилипчук
Судді - О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова