ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.10.2021Справа № 910/11498/21
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,
при секретарі судового засідання Свириденко А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Русанівська Вежа"
пр-кт. Соборності 30-А, м. Київ, 02154
до 1. Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія
"Київміськбуд" вул. М.Омеляновича-Павленка, 4/6, м. Київ, 01010
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрФармЕкспорт"
вул. Сабурова 19, кв. 3, м. Київ, 02225
третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
Крпеян Лусіне Рафаелівна
про визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації
За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання
Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Русанівська Вежа" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до 1. Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Київміськбуд" (далі - відповідач-1) та 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрФармЕкспорт" (далі - відповідач-2) про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12.05.2021 та скасування рішення про державну реєстрацію № 58080639 від 12.05.2021.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.07.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання у справі на 18.08.2021.
09.08.2021 від Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Київміськбуд" надійшов відзив на позовну заяву, в котрому проти позову заперечує.
13.08.2021 від Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрФармЕкспорт" надійшов відзив на позовну заяву, в котрому проти задоволення позовних вимог заперечує.
18.08.2021 року підготовче судове засідання не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Лиськова М.О. у щорічній відпустці.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.08.2021 розгляд справи призначено на 08.09.2021.
02.09.2021 позивачем подано відповідь на відзив.
07.09.2021 від приватного нотаріуса надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника.
08.09.2021 відповідачем-1 подано заперечення на відповідь на відзив.
Протокольною ухвалою суду від 08.09.2021 розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено до 06.10.2021.
Протокольною ухвалою суду від 06.10.2021 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.10.2021.
27.10.2021 в судове засідання з розгляду справи по суті з'явились представники позивача та відповідача-1. Інші учасники справи в судове засідання своїх представників не направили, причин неявки суд не повідомили, про розгляд справи були повідомлені належним чином.
Представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив суд позов задовольнити. Представник відповідача-1 проти задоволення позовних вимог заперечив в повному обсязі, просив суд у їх задоволенні відмовити.
У судовому засіданні 27.10.2021 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача та відповідача-1, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Русанівська вежа» створена на підставі протоколу № 1 від 05.04.2018.
Згідно з протоколом № 1 загальна площа всіх квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку - 20 619, 5 кв. м. (100 %).
На підставі наказу ОСББ «Русанівська Вежа» від 18.07.2018 № 1-К головою правління об'єднання призначено Федорюк В.Л.
Протоколом № 2 Установчих зборів учасників ОСББ «Русанівська Вежа» від01.07.2018 затверджено статут ОСББ «Русанівська Вежа».
14.09.2018 внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань № 10671020000029609 про створення ОСББ «Русанівська Вежа» за адресою: 02154, м. Київ, проспект Соборності 30-А.
Отже, ОСББ «Русанівська Вежа», як юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.
31.01.2019 року Будинок було передано від Комунального підприємства «Житло- Сервіс» в управління та обслуговування Позивача на підставі акту приймання-передачі.
На підставі вказаного акту ОСББ «Русанівська Вежа» була передана наступна проектно-технічна документація, зокрема: поверховий план, план-схема прибудинкової території, технічний паспорт, акт готовності об'єкта до експлуатації, топоплан.
Відповідно до розділу 4 статуту ОСББ «Русанівська Вежа» до переліку спільного майна співвласників Об'єднання належать приміщення загального користування у тому числі допоміжні приміщення, які призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.
За твердженням позивача, з акта готовності об'єкта до експлуатації від 08.07.2016 вбачається, що одним з складових житлового Будинку є приміщення для зберігання велосипедів, загальною площею 28,8 кв.м., які не становлять окремого об'єкта цивільних прав, а є допоміжними та були визначені такими ще на стадії проектування Будинку та є спільною власністю всіх співвласників будинку.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує, що відповідно до технічного паспорта будинку № 30-А по просп. Соборності (2-й поверх) велосипедна кімната за номером групи приміщень 1002 є допоміжним приміщенням загальною площею 14,4 кв.м., а відтак, є спільною власністю усіх власників квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного Будинку та перебуває у їх загальному користуванні та призначене для забезпечення експлуатації багатоповерхового будинку в цілому.
Також позивач зазначає, що приміщення № 1002 на другому поверсі Будинку первинно планувалось, як допоміжне приміщення, яке призначене для загального користування мешканцями Будинку і до 2021 року, до моменту відчуження Відповідачем-1 використовувалось співвласниками виключно для обслуговування багатоквартирного будинку.
Також позивач як на підставу своїх позовних вимог посилається на ту обставину, що набуття прав співвласників на вказане приміщення не потребує додаткового визнання, а саме право спільної сумісної власності виникає безпосередньо із закону, оскільки будувалось за рахунок коштів, залучених інвесторів.
Позивач вказує, що згідно технічного паспорту на Будинок спірне приміщення не є ізольованим, доступ до вказаного приміщення відбувається через загальний, єдиний вхід до Будинку та сходову клітку загального користування, відповідно, відноситься до допоміжних приміщень Будинку, що призначені для задоволення потреб співвласників Будинку.
Таким чином, за висновками позивача, враховуючи те, що спірне приміщення не є самостійним об'єктом нерухомого майна та не є ізольованим, а відтак, відносяться до категорії допоміжних приміщень.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно статті 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Частиною 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Положеннями статті 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Аналіз наведених норм свідчить, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
У розумінні зазначених приписів суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ст. 4 ГПК України).
Відповідно до положень статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.
За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки, в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Таким чином, зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права. Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Звертаючись з позовом за захистом порушеного права, позивач має обрати спосіб захисту, який відповідає змісту права, що порушене й бути здатний таке право поновити; обраний спосіб захисту має бути передбачений приписами статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України, або ж визначений іншим Законом чи укладеним між сторонами договором. Законодавчі обмеження матеріально правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 129 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
При цьому, частиною 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулась до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Право кожної особи на захист свого порушеного права, його невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Конституційний принцип доступності правосуддя реалізується через статтю 4 Господарського процесуального кодексу України. Так, до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено право людини на доступ до правосуддя, а відповідно статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав. З наведеного слідує, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. У кінцевому результаті ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного на момент звернення до суду права позивача. При цьому слід ураховувати і те, що у резолютивній частині судового рішення остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача і судове рішення має бути виконано в процесі виконавчого провадження у справі, адже, як уже зазначалося, ефективний засіб зрештою повинен забезпечити поновлення порушеного права.
Таким чином, існує певний порядок реалізації прав суб'єктів господарювання та способи захисту порушених прав. Неналежність чи невідповідність обраного способу судового захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та зумовлює відмову у задоволенні означених позовних вимог.
Аналогічна правова позиція щодо відповідності обраного способу захисту змісту порушеного права, в тому числі в частині ефективності обраного способу захисту, який має забезпечити поновлення порушеного права, наведено Верховним Судом у постанові від 07.05.2018 року у справі № 927/522/17.
Встановивши відсутність порушеного права у позивача, за захистом якого останній звернувся до суду, а також невідповідність обраного ним способу захисту вимогам чинного законодавства, суд відмовляє у задоволенні позову в повному обсязі.
27.04.2004 між Приватним акціонерним товариством «Холдингова компанія «Київміськбуд» та Київською міською радою був укладений договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З., зареєстрований в реєстрі за № 758 та в Головному управлінні земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 12.08.204 р. № 66-6-00181 у книзі записів державної реєстрації договорів (далі - Договір).
Згідно умовами вищезазначеного договору, Київською міською радою передано, а Компанією прийнято в оренду земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:63:006:0003 площею 0,7184 га по просп. Возз'єднання, 21-в у Дніпровському районі м. Києва строком на 4 роки.
02.09.2009 р. між сторонами було укладено Угоду про поновлення та про внесення змін та доповнень до Договору, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. та зареєстрована за № 716, в якій сторони дійшли згоди поновити до 13.08.2012 року договір оренди земельної ділянки.
13.02.2014 р. сторонами укладено Угоду про поновлення та про внесення змін до Договору, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. та зареєстрована за № 14, яким строк дії Договору продовжено до 30.09.2016 року.
Так, починаючи з 27.04.2004 р. по 30.09.2016 р. ПрАТ "ХК "Київміськбуд" було користувачем земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:63:006:0003 площею 0,7184 га по просп. Возз'єднання, 21-в у Дніпровському районі м. Києва.
07.07.2015 р. ТОВ "Українська будівельна експертиза" видано експертний звіт № 3-047-15-ЕП/КО щодо розгляду проектної документації за коригуванням проекту "Будівництво житлово-офісного комплексу із вбудованими приміщеннями та підземним паркінгом по проспекту Возз'єднання, 21в у Дніпровському районі м. Києва. Друга черга будівництва".
19.07.2016 р., на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації від 08.07.2016 р., Державною архітектурно-будівельною інспекцією України видано сертифікат серія ІУ № 165162011551 про відповідність закінченого будівництвом об'єкта : "Будівництво житлово-офісного комплексу із вбудованими приміщеннями та підземним паркінгом по проспекту Возз'єднання, 2їв у Дніпровському районі м. Києва. Друга черга будівництва".
Відповідно до абзацу 11 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про архітектурну діяльність" (в редакції чинній на момент введення будинку № 21в по проспекту Возз'єднання у Дніпровському районі м. Києва в експлуатацію), замовник - фізична або юридична особа, яка має у власності або у користуванні земельну ділянку, подала у встановленому законодавством порядку заяву (клопотання) щодо її забудови для здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об'єкта містобудування.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції чинній на момент введення будинку № 21в по проспекту Возз'єднання у Дніпровському районі м. Києва в експлуатацію), замовник - фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
З огляду на положення вищезгаданих нормативно-правових актів, саме ПрАТ "ХК "Київміськбуд" виступало замовником будівництва житлового будинку М 21в по проспекту Возз'єднання у Дніпровському районі м. Києва, що зазначено у експертному звіті № 3-047-15-ЕП/КО від 07.07.2015 р.. сертифікаті серія ІУ № 165162011551 від 19.07.2016 р.
Частиною 1 статті 331 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України визначено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до статті 876 Цивільного Кодексу України, власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.
Відповідач-1 заперечуючи проти задоволення позовних вимог посилається на ту обставину, що замовником будівництва житлово-офісного комплексу із вбудованими приміщеннями та підземним паркінгом по проспекту Возз'єднання, 21в у Дніпровському районі м. Києва (друга черга) виступало ПрАТ "ХК "Київміськбуд", то відповідно останній є власником усієї збудованої житлової та нежитлової площі у будинку.
Згідно зі ст. 41 Конституції України державою гарантовано право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України, право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до статей 317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
З огляду на вказане, 12.05.2021 р. між ПрАТ "ХК "Київміськбуд" та ТОВ "УКРФАРМЕКСПОРТ" було укладено договір купівлі-продажу приміщення для зберігання велосипедів за адресою: місто Київ, проспект Соборності, будинок 30-А.
Так. договір купівлі-продажу приміщення для зберігання велосипедів, посвідченого приватним нотаріусом Крпеян Л.Р. від 12 травня 2021 року, зареєстрований в реєстрі за № 605 укладено у письмовій формі, нотаріально посвідчено та державно зареєстровано.
Спірний договір з боку Компанії підписано заступником директора з питань реалізації нерухомості Департаменту продажу та маркетингу Мачковським Андрієм Васильовичем, на підставі Наказу № 136к від 01 квітня 2019 року та довіреності посвідченої 24 грудня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліпченко А.В., за реєстровим номером 941.
Відповідно до довіреності посвідченої 24 грудня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліпченко А.В., за реєстровим номером 941, ПрАТ "ХК "Київміськбуд" уповноважило Мачковського А.В. бути представником Компанії в усіх установах, підприємствах та організаціях України незалежно від їх форми власності та господарювання, також в державних, правоохоронних, контролюючих та судових інстанціях, органах нотаріату, місцевого самоврядування, державної виконавчої влади та перед фізичними особами з питань забезпечення роботи Компанії.
Для чого йому надано повноваження, зокрема, але не виключно, укладати та підписувати договори купівлі-продажу нерухомості.
Довіреністю посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліпченко А.В., та зареєстрованою в реєстрі за номером 943, ПрАТ "ХК "Київміськбуд" уповноважило директора Департаменту підготовки правовстановлюючих документів ПрАТ "ХК "Київміськбуд" Вивдюка Сергія Валентиновича, та/або заступника директора Департаменту підготовки правовстановлюючих документів ПрАТ "ХК "Київміськбуд" Чернєя Віктора Івановича, та/або провідного фахівця Департаменту підготовки правовстановлюючих документів ПрАТ "ХК "Київміськбуд" Карасюк Ольгу Борисівну бути представниками Компанії у відносинах з суб'єктами державної реєстрації та державними реєстраторами прав на нерухоме майно з питань реєстрації прав на нерухоме майно Компанії, та обтяжень таких прав та у відносинах з суб'єктами державної реєстрації та державними реєстраторами прав на нерухоме майно з питань реєстрації прав власності третіх осіб на об'єкти нерухомого майна, відповідно до договорів доручення укладених між Компанією та третіми особами.
Для чого їм надано право: подавати та підписувати від імені Компанії заяви (в тому числі заяви про державну реєстрацію прав власності на нерухому майно), інформаційні запити, довідки, подавати та отримувати всі необхідні документи, засвідчувати копії документів, а також виконувати всі інші дії, пов'язані з виконанням повноважень, наданих довіреністю.
Таким чином судом встановлено, що договір купівлі-продажу приміщення від 20.05.2021 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Крпеян Л.Р. та зареєстрований в реєстрі за № 605 було підписано Мачковським А.В., уповноваженим на це довіреністю посвідченої 24 грудня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліпченко А.В., за реєстровим номером 941.
Крім того, сторонами договору у п. п. 4.5, 4.6 підтверджено, що: 1) однаково розуміють значення і умови Договору та його правові наслідки; 2) правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 3) їх волевиявлення є вільним і відповідає їх внутрішній волі; 4) Договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину; 5) ціна продажу, зазначена у п. 2.1 Договору, відповідає їх дійсним намірам; 6) надання неправдивої інформації, а також невиконання взятих на себе за Договором зобов'язань, відповідальність щодо яких не встановлена у Договорі (у томі числі відносно наявності чи відсутності обтяжень, прав третіх осіб, підтвердження сплати обов'язкових платежів, прихованих недоліків тощо), тягне правові наслідки, передбачені чинним законодавством; 7) дії Сторін відбуваються у межах повноважень; 8) на день укладення та нотаріального посвідчення Договору щодо Продавця не внесено запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про державну реєстрацію припинення юридичної особи; 9) Договір, який ними укладається, не є правочином, що вчиняється під впливом тяжкої для них обставини і на вкрай невигідних умовах.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (ЦК України) встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України, правочин - це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:
- Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
- Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
- Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину в частині недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ч. 1 ст. 12 Цивільного кодексу України).
Суд зазначає, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону у суду немає правових підстав для задоволення позову.
Суд аналізуючи положення укладеного між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 Договору, дійсність котрого оспорюється Позивачем, не вбачає порушення загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачених ст. 203 Цивільного кодексу України.
Слід також зазначити, що конституційною ознакою правочину є його правомірність як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 Цивільного кодексу України та може бути спростована тією нормою закону, яка містить відповідну заборону.
Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Крім того, позивач також не надав суду жодних доказів на підтвердження того, що в момент укладення договору з урахуванням змін та доповнень до нього сторонами були недодержані вимоги, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, тобто не довів підстави, в силу яких оспорюваний пункт правочину підлягає визнанню недійсним.
Більше того, судом встановлено та враховано, що договір, з урахуванням змін та доповнень до нього, спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину є вільним і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Суд погоджується із твердженнями відповідачів, що обставини зазначенні у позові ОСББ "Русанівська Вежа", які на переконання позивача свідчать про недійсність спірного договору є необґрунтованими та не підтверджуються жодними доказами, а тому визнаються судом юридично неспроможними.
Таким чином суд приходить до висновку, що аргументи Позивача щодо відсутності у Компанії відповідача-1 правових підстав для відчуження спірного приміщення ТОВ "УКРФАРМЕКСПОРТ" та підписання оспорюваного договору з боку ПрАТ "ХК "Київміськбуд" неуповноваженою особою є такими, що не відповідають дійсності .
07.07.2015 p. TOB "Українська будівельна експертиза" видано Компанії експертний звіт № 3-047-15-ЕП/КО щодо розгляду проектної документації за врятуванням проекту "Будівництво житлово-офісного комплексу із вбудованими приміщеннями та підземним паркінгом по проспекту Возз'єднання, 21в у Дніпровському районі м. Києва. Друга черга будівництва" (копія додається), з якого вбачається, що будівництво об'єкту було запроектовано з такими технічними показниками: площа забудови - 908, 8 м2; поверховість - 35; загальна кількість квартир у будинку - 298, в тому числі: однокімнатних - 140, двокімнатних - 89, трикімнатних - 63; трикімнатних, дворівневих - 2, чотирьох кімнатних, дворівневих - 4; площа житлового будинку - 25093,45 м2, в тому числі: житлової частини - 23208,15 м2, вбудованих нежитлових приміщень - 1 885,30 м2; корисна площа вбудованих нежитлових приміщень: 1 390,42 м2, у томі числі: вбудованих приміщень (1-й поверх) - 268,35 м2, офісів (2-3-й поверхи) - 1 093,87 м2., приміщення для зберігання велосипедів - 28,20 м2; площа квартир у будинку - 18363,87 м2; площа літніх приміщень - 910,36 м2; загальна площа квартир у будинку - 19 274,23 м2.
19.07.2016 р., на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації від 08.07.2016 р., Державною архітектурно-будівельною інспекцією України видано сертифікат серія ІУ №165162011551 про відповідність закінченого будівництвом об'єкта: "Будівництво житлово-офісного комплексу із вбудованими приміщеннями та підземним паркінгом по проспекту Возз'єднання, 21в у Дніпровському районі м. Києва. Друга черга будівництва" (копія додається), в якому зафіксовані його основні показники, а саме: загальна площа квартир - 19242,4 кв.м., житлова площа квартир - 9329,5 кв.м., кількість квартир - 298 квартира, площа вбудованих, нежитлових приміщень - 1518,7 кв.м., у тому числі; площа трансформаторної підстанції - 112,8 кв.м., вбудованих приміщень (1-й поверх) - 276,3 кв.м., офісів (2- 3-й поверх) - 1100,8 кв.м., приміщення для зберігання велосипедів - 28,8 кв.м.. кількість поверхів - 35 поверхів.
Дане також зазначено в акті готовності об'єкта до експлуатації, копія якого міститься в матеріалах справи.
Отже, як вбачається з проектної та дозвільної документації, приміщення для зберігання велосипедів належать до вбудованих нежитлових приміщень.
Згідно роз'яснення Міністерства будівництва, архітектури та житлово- комунального господарства щодо визначення термінів: вбудоване приміщення, прибудоване приміщення, вбудовано-прибудоване приміщення від 01.01.2006, вбудоване приміщення - приміщення, яке розташоване в межах огороджувальних конструкцій існуючої споруди.
Пунктом 3 частини 1 статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" передбачено, що нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить житлового фонду і є самостійним об'єктом нерухомого майна.
З матеріалів справи судом встановлено, що спірне майно за функціональним призначенням є вбудованим нежитловим -приміщенням, що також відображено в технічному паспорті будинку, та вказується в експлікації приміщень.
Так, згідно Експлікації приміщень до плану приміщень громадського призначення, вбудованих в житловий будинок №30-А по пр-кту Соборності, приміщення № 1002 НЕ розміщено в стовпці № 11 "Площа приміщень, загального користування".
У Технічному паспорті на квартирний (багатоповерховий) житловий будинок №30-А по пр-кту Соборності у м. Києві в розділі "II поверх" зазначені місця спільного користування на 2-му поверсі в будинку, серед яких визначені: сход, клітина - 16.6 кв.м.; коридор - 79,6 кв.м.; тамбур - 2,3 к.м.; сход, клітина - 13,8 кв.м.; тамбур - 3,9 кв.м.; сход, клітина - 18,6 кв.м.; тамбур - 6,6 кв.м.; сход, клітина - 13,8 кв.м.; ліфтовий хол - 4,5 кв.м.
Тобто, відповідно до технічного паспорту на будинок, спірне майно не відноситься до місць спільного користування.
Таким чином, нежитлові приміщення під назвою "приміщення для зберігання велосипедів" у будинку № 21в по проспекту Возз'єднання у Дніпровському районі м. Києва були запроектовані та збудовані як вбудовані нежитлові приміщення.
Також, суд зауважує, що з наявних в матеріалах справи фотографій вбачається, що приміщення № 1002 - ізольоване приміщення, яке має окремий вхід/вихід на коридор другого поверху будинку, не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин.
Доказів, що підтверджують інше Позивачем суду не надано.
На підставі встановлених обставин справи та з урахуванням наведених вище правових норм, суд зазначає наступне.
Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин та до житлового фонду не входять, слід враховувати як місце їхнього розташування, так і загальну характеристику сукупності властивостей таких приміщень, зокрема спосіб і порядок їх використання.
При вирішенні даного спору ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень, а саме встановлення того, чи відносяться вказані приміщення до допоміжних чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку.
Нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №552/7636/14-ц).
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" об'єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов'язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.
Основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання (ч. 4 ст. 4 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку").
Згідно зі ст. 4 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", майно об'єднання утворюється з: майна, переданого йому співвласниками у власність; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.
Згідно пункту 1 частини 1 статті 6 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" співвласники мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників.
Відповідно до частини 2 ст. 382 Цивільного кодексу України, усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.
Пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).
Приміщення технічні - приміщення для розміщення обладнання теплових вузлів, бойлерних, електрощитових, венткамер, комутаторів, радіовузлів, машинних відділень ліфтів, холодильних установок тощо (Державні будівельні норми України "Будинки і споруди Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005" (Додаток Б), затверджені наказом Держбуду України від 18.05.2005 № 80).
Підсобні приміщення багатоквартирного житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (сходові клітки, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, комори, сміттєзбірні камери, горища, підвали, шахти тощо) (Державні будівельні норми України "Будинки і споруди Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005" (Додаток Б), затверджені наказом Держбуду України від 18.05.2005 №80).
Нежитлові приміщення - це приміщення в структурі житлового будинку, що не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин (Державні будівельні норми України "Будинки і споруди Житлові будинки. Повні положення ДБН В.2.2-15-2005" (Додаток Б), затверджені наказом Держбуду країни від 18.05.2005 № 80).
Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ в ухвалі від 01.04.2015 у справі № 6-36875св14 звертається увага, що для визначення приміщення допоміжним, необхідним є доведення факту, що без доступу до спірних об'єктів неможлива експлуатація будинку. Аналогічна правова позиція міститься і в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 11.02.2015 у справі № 6-39117св14 - "допоміжні та нежилі приміщення являють собою різні частини багатоквартирного будинку, які відрізняються між собою своїм призначенням, необхідно встановити, чи є це приміщення допоміжним, в якому чи в частині якого може знаходитися технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов та безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою".
З огляду на наведене, визначальним для правильного вирішення спору є встановлення того, чи відноситься спірне приміщення до допоміжних чи є нежитловим приміщенням в структурі житлового будинку.
При цьому допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 № 914/843/17, від 18.07.2018 у справі № 916/2069/17, від 22.11.2018 у справі № 904/1040/18, від 15.05.2019 у справі № 906/1169/17.
Окрім того, у багатоквартирних житлових будинках можуть розміщуватись як допоміжні приміщення, так і інші приміщення, які не є допоміжними, а є нежитловими приміщеннями, призначеними для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, в житловий фонд не входять (частина третя статті 4 ЖК України) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх жителями право власності у останніх на пі приміщення не виникає (Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду № 461/4295/17 від 28.09.2018).
Таким чином, згідно з положеннями законодавства України, чинних на момент проектування та введення в експлуатацію будинку № 21в по проспекту Возз'єднання у Дніпровському районі м. Києва, вбудовані нежитлові приміщення "для зберігання велосипедів" не відносяться до допоміжних або підсобних приміщень.
У той же час, позовна заява ОСББ "Русанівська Вежа" не містить переконливого аргументування та доказів, що підтверджують неможливість експлуатації будинку без використання вбудованих нежитлових приміщень "для зберігання велосипедів".
Підсумовуючи викладені вище та встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації права власності на приміщення 1002 в будинку №30-А по проспекту Соборності за Товариством з обмеженою відповідальністю "УкрФармЕкспорт" задоволенню не підлягають, враховуючи відсутність у матеріалах справи належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних вимог Позивача.
Всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд зазначає, що обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 ГПК України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №127/3429/16-ц.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.
З огляду на встановлені судом обставини, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими та не доведеними належними доказами у справі, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
У задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Дата складання та підписання повного тексту рішення 11.11.2021
Суддя М.О. Лиськов