Справа № 567/591/21
03 листопада 2021 року м. Острог
Острозький районний суд Рівненської області у складі:
головуючий суддя - Венгерчук А.О.
при секретарі - Самолюк А.В.
з участю
представника позивача - адвоката Нікітюка П.М.
представника третьої особи - Баталової Т.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в інтересах яких діє ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: служба в справах дітей виконавчого комітету Острозької міської ради, про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом
встановив:
в Острозький районний суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в інтересах яких діє ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: служба в справах дітей виконавчого комітету Острозької міської ради, про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 звернулася ОСОБА_1 .
В обґрунтування позову вказує, що їй на праві приватної власності, як спадкоємцю ОСОБА_6 , належить будинковолодіння, що розташоване в АДРЕСА_1 .
Зазначає, що у зазначеному житловому будинку, зареєстровані, але не проживають відповідачі ОСОБА_2 та її діти - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .
Договір найму житла між нею та відповідачами не укладався та у Острозькій міській раді Рівненської області не реєструвався.
Вказує, що відповідачі не проживають у вказаному будинку із серпня 2016 по теперішній час, не беруть участі в утриманні будинку та на оплату витрат по житлово-комунальних послугах. Всі особисті речі та майно відповідачів за даною адресою відсутні.
Вказує, що відповідачі членами її сім'ї та членами сім'ї її покійного батька ОСОБА_6 , який був попереднім власником житла, не являються, не ведуть з позивачем спільне господарство, вони не пов'язані спільним побутом, та вважає, що підстав для продовження терміну зберігання за ними права користування житловим будинком, передбачених ст.71 ЖК України, немає.
Окрім того вказує, що на даний час будинок не придатний до проживання та знаходиться в напівзруйнованому стані. В даному будинку проживав двоюрідний брат позивача ОСОБА_7 з сім'єю - ОСОБА_2 та трьома дітьми. Вказує, що ОСОБА_4 привів будинок до такого стану, оскільки вів непристойний спосіб життя. На даний час ОСОБА_7 помер.
Зазначає, що наявність реєстрації відповідачів за вказаною адресою відповідачів, обмежує її у здійсненні прав щодо володіння та розпоряджання на власний розсуд своїм майном.
Посилаючись на те, що відповідачі не проживають у належному їй будинку, а факт їх реєстрації створює їй перешкоди в користуванні своїм майном, просить усунути їй перешкоди в користуванні своїм майном шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Ухвалою Острозького районного суду від 20.05.2021 відкрито загальне позовне провадження у справі, відповідачам було встановлено строк протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження для подачі відзиву на позовну заяву.
Правом подати відзив на позов у встановлений строк відповідачі не скористалися.
Ухвалою від 28.07.2021 закрито підготовче провадження у справі. Інших процесуальних дій не вчинялося.
Відповідачі в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені у встановленому законом порядку, відповідно до ч.2 ст.131 ЦПК України, згідно якої у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться, а також через оголошення на сайті Острозького районного суду веб-портал судова влади України - http://ost.rv.court.gov.ua/sud1713/. Заперечень проти позову відповідач не подавали, жодних клопотань від їх імені на адресу суду не надходило.
Суд вважає, що в матеріалах справи, є достатньо даних про права та взаємовідносини сторін по справі для її розгляду по суті та дійшов до висновку про можливість ухвалення рішення на підставі наявних у справі доказів.
Вимоги ст.264 ЦПК України зобов'язують суд під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог.
Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Суд, визначивши юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов до висновку про задоволення позову, виходячи з наступного.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві.
Пояснив, що позивачу належить будинковолодіння, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №196918522 сформованим 20.01.2020.
Вказує, що у даному будинку також є зареєстрованими відповідачі ОСОБА_2 та її діти - ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які там не проживають.
Договір найму житла між позивачем та відповідачами не укладався. Вказує, що реєстрація відповідачів створює позивачу значні незручності, як власнику житла, оскільки наявність їх реєстрації фактично унеможливлює належне розпорядження нею своєю власністю.
Зазначив, що відповідачі не проживають у даному будинку та не користуються ним, не беруть участі у витратах на його утримання. За час проживання в будинку призвели його до напівзруйнованого стану, що унеможливлює проживання в ньому. Вказуючи на те, що відповідачі протягом тривалого часу не проживають в зазначеному житловому приміщенні без поважних причин, а факт реєстрації місця проживання відповідачів у належному позивачу житловому приміщенні створює для позивача, як власника, незручності, просить визнати відповідачів такими, що втратили право на користування зазначеним житловим приміщенням.
Відповідач ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , в підготовчому засіданні позов не визнала. В подальшому в судове засідання не з'явилась.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - служби у справах дітей Острозької міської ради Рівненської області вважає, що визнання неповнолітніх дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування житлом порушить їх права, при вирішенні зазначеного спору покладається на розсуд суду.
Свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні пояснила, що проживає по АДРЕСА_1 по сусідству з будинком, що належить позивачу. Їй відомо, що в належному позивачу будинку деякий час проживали ОСОБА_7 з сім'єю - ОСОБА_2 та трьома дітьми. Зазначила, що після розірвання шлюбу між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , ОСОБА_2 разом з дітьми виїхала з даного будинку та не проживає там з 2016 року. Вказала, що протягом тривалого часу там взагалі ніхто не проживає. Особистих речей відповідачів в будинку немає.
Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснив, що проживає в по сусідству з будинком, що належить позивачу, з 1978 року. Йому відомо, що в даному будинку деякий час проживав ОСОБА_7 разом з ОСОБА_2 та трьома дітьми. Вказав, що в 2014 році вони розлучилися. В серпні 2016 року ОСОБА_2 разом з дітьми виїхала на інше місце проживання. З того часу та по даний час в будинку ніхто не проживає. З 2016 року ніхто з відповідачів в даному будинку не з'являвся. Зазначив, що в його присутності було складено акт про не проживання ОСОБА_2 з дітьми у спірному будинку з серпня 2016 року, який він особисто підписав.
З досліджених в судовому засіданні письмових доказів судом встановлено наступні обставини.
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 встановлено, що ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . (а.с.13)
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 встановлено, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 та її батьками зазначені ОСОБА_6 та ОСОБА_11 (а.с.14)
Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 встановлено, що 12.11.1994 було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_12 . Прізвище дружинин після реєстрації шлюбу ОСОБА_1 . (а.с.15)
Згідно з технічним паспортом на садибний (індивідуальний) житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 власником зазначеного будинку зазначений ОСОБА_6 (а.с.16-18)
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 20.01.2020, Витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі від 20.01.2020 вбачається, що спадкоємцем майна ОСОБА_6 - житлового будинку, що розташований в АДРЕСА_1 є дочка спадкодавця ОСОБА_1 (а.с.19, 20)
Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20.01.2020 №196918522 встановлено, що за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом було зареєстровано право приватної власності на житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 . (а.с.21)
У вказаному вище житлі - житловому будинку, що розташований в АДРЕСА_1 зареєстровані, але не проживають відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про що свідчать довідки Острозької міської ради Рівненської області №909 від 09.07.2020, від 19.05.2021. (а.с.22, 55-58)
Відповідно до Витягу з державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб від 06.04.2017 вбачається, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 (після реєстрації шлюбу - ОСОБА_2 ) 11.11.2000 було зареєстровано шлюб. Рішенням Острозького районного суду від 16.09.2014 вказаний шлюб було розірвано. (а.с.23)
Відповідно до актів перевірки житлових умов від 23.08.2017, 23.02.2021 встановлено, що ОСОБА_2 після розірвання шлюбу з нині покійним ОСОБА_7 , з серпня 2016 року разом з дітьми в спірному будинку фактично не проживають, хоча зареєстровані, та переїхали на проживання за іншою адресою. (а.с.24, 26)
Відповідно до акту обстеження житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1 від 28.11.2016 вбачається, що на момент обстеження житлового будинку водопровід та каналізація відсутні, існують вертикальні тріщини на стінах, штукатурка місцями осипана, відсутня електропроводка, пічне опалення у напівзруйнованому стані, віконні рами перебувають у непридатному для експлуатації стані, ремонт будинку не проводився тривалий час. (а.с.25)
26.10.2020 та 20.11.2020 ОСОБА_1 було надіслано відповідачам вимогу про зняття з реєстрації. (а.с.27-32)
Згідно з довідкою Плужненської сільської ради №296 вбачається, що ОСОБА_2 на території Плужненської сільської ради не зареєстрована та не проживає. (а.с.34)
Відповідно до акту обстеження умов проживання службою в справах дітей встановлено, що ОСОБА_3 проживає в сім'ї бабусі ОСОБА_17 в АДРЕСА_2 протягом останніх трьох років, де створено належні умови проживання. Матір дитини ОСОБА_2 участі у вихованні та утриманні дитини не бере. (а.с.69)
Відповідно до акту обстеження умов проживання службою в справах дітей встановлено, що ОСОБА_4 проживає в сім'ї матері ОСОБА_2 в АДРЕСА_3 . (а.с.70)
Відповідно до наказу служби в справах дітей Острозької міської ради Рівненської області від 05.07.2021 №138 встановлено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_18 взято на облік дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах. (а.с.75)
Відповідно до повідомлення ВП №3 Рівненського РУП ГУНП в Рівненській області від 12.07.2021 встановлено, що ОСОБА_2 протягом року до адміністративної відповідальності не притягувалась. (а.с.76)
Відповідно до довідки щодо стану навчання та виховання, характеристики встановлено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за місцем навчання характеризуються позитивно. ОСОБА_3 на даний час проживає з бабусею, яка дбає про дитину. (а.с.77, 78)
Судом встановлені наступні фактичні обставини справи, яким відповідають правовідносини, що регулюються нормами ЖК УРСР в частині користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду та ЦК України щодо права користування чужим майном.
В судовому засіданні встановлено, що відповідачі є зареєстрованими за місцем проживання в будинку АДРЕСА_1 , який на праві власності на даний час належить позивачу.
Також судом встановлено, що між позивачем, яка є власником майна, і відповідачами не існує договірних відносин щодо цього майна.
Відповідачі не проживають у даному будинку більше п'яти років та не є членами сім'ї позивача, що підтверджується показаннями свідків та не заперечувалося самою ОСОБА_2 .
Водночас, судом встановлено, що відповідачі були зареєстровані у спірному будинку, однак вони не пов'язані спільним побутом ні з позивачем, ні з попереднім власником майна, та не є членами сім'ї позивача, тому їх право на користування чужим майном може бути припинено на вимогу власника цього майна. Також з огляду на положення статей 64, 156 ЖК УРСР відповідачі не мають права користування спірним житлом, оскільки вони не є членами сім'ї власника або колишніми членами сім'ї попереднього власника житла, а також у розумінні вказаних положень законодавства не є особами, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство.
Окрім того, із врахуванням положень ЖК УРСР, досліджених доказів та пояснень, наданих самою ОСОБА_2 в ході розгляду справи, суд доходить до висновку, що обставини справи свідчать про обрання нею іншого постійного місця проживання - за місцем проживання її чоловіка. Інтересу до будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 ОСОБА_2 з дітьми та ОСОБА_5 не проявляли, жодного доказу щодо цього суду не надано.
Доказів поважності причин не проживання в даному житлі протягом тривалого часу відповідачами також не надано.
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ч.1 ст.379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Відповідно до ч.1 ст.383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР, до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм, правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
В судовому засіданні встановлено, що відповідачі не є членами сім'ї власника будинку в розумінні статті 156 ЖК УРСР, не проживають разом з нею та не ведуть спільне господарство, а також не були членами сім"ї попереднього власника житла, що підтверджується поясненнями представника позивача та свідків.
Доказів, які б підтверджували наявність правовідносин між відповідачами та позивачем, як власником житла на даний час, відповідачами суду не надано.
Пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Статтею 27 Конвенції про права дитини визнано право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до ч.1 ст.8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
За положеннями ст.176 СК України, ст.405 ЦК України, діти, які не є власниками майна, що належить на праві власності їх батькам, набувають права користування таким майном незалежно від фактичного стану сімейних відносин.
Разом з тим, відповідно до ч.4, 6 ст.29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Стаття 29 ЦК України не пов'язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
Надаючи оцінку доводам позивача щодо визнання відповідачів втратившими право на користування житловим приміщення, в тому числі неповнолітніх дітей, суд також враховує, що з моменту свого виселення зі спірного будинку в серпні 2016 року ОСОБА_2 не вчиняла жодних дій з метою забезпечення та реалізації свого права на користування спірним житлом, самостійно обрала місце проживання (своє та дітей), де живе протягом п'яти років.
Спірний житловий будинок з 2016 року не є місцем постійного проживання матері дітей, а позивач не має обов'язку забезпечувати житловим приміщенням відповідача та її неповнолітніх дітей.
Разом із тим матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 намагалась вселитись у спірний будинок. Вказане може свідчити про те, що вона має намір зберегти лише формальне, а не фактичне місце проживання.
Натомість позивач як власник будинку не вчиняла дій, які б свідчили про виселення відповідачів у 2016 році, та вперше заявила вимогу щодо захисту свого права власності лише 26.10.2020, вказавши на те, що правові підстави користування житловим приміщенням відповідачами, які не є членами її сім'ї, припинились.
Одночасно суд враховує, що спірний будинок має статус приватного житлового фонду, користування жилими приміщеннями в якому регулюється главою 6 ЖК УРСР та відповідними нормами ЦК України, відповідачі самостійно змінили місце проживання, будь-яких угод про порядок користування жилим приміщенням між сторонами не укладалось.
Суд, надані позивачем докази, визнає належними і допустимими, оскільки ці докази містять у собі інформацію щодо предмета позовних вимог, вони логічно пов'язані з тими обставинами, які підтверджують наявність підстав для визнання відповідачів, такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Водночас, відповідачами не надано доказів, що вони проживають в спірному будинку, користуються ним та доказів, які б підтверджували поважність причин не проживання. При цьому, їх тривала відсутність, відсутність будь якого інтересу до будинку, свідчить про те, що вони мають інше місце проживання, відповідачі не є власниками спірного житла, а тому визнання їх такими, що втратили право на користування жилим приміщенням, не буде свідчити про втрату ними житла взагалі і в свою чергу буде захищати права власника такого приміщення (позивача), що в сукупності з наведеним вище є свідченням того, що втручання у право відповідачів є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Водночас суд враховує, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені, зокрема статтями 16, 386, 391 ЦК України.
У відповідності до ч.2 ст.319 ЦК України, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник, згідно зі ст.391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
При цьому положення ст.391 ЦК України підлягають застосуванню у тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
Окрім того, Верховний Суд України в постанові від 16 листопада 2016 року в справі №6-709цс16 зазначив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Водночас, відповідно до ст.7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11 грудня 2003 року, зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.
Таким чином, як вбачається із вказаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: позбавлення права власності на житлове приміщення; позбавлення права користування житловим приміщенням; визнання особи безвісно відсутньою; оголошення фізичної особи померлою.
Отже, виходячи з того, що вказаний Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст.7 цього Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Тому, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з цим одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою та про оголошення фізичної особи померлою.
Статтею 41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 відповідно до Закону №475/97-ВР від 17.07.1997 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Досліджуючи питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права відповідачів на користування належним позивачу спірним будинком, суд бере до уваги, що ОСОБА_1 має перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своєю власністю, які вона має право вимагати усунути, факт реєстрації відповідачів у спірному будинку створює позивачу безумовні перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном та порушує право позивача на вільне володіння, користування та розпорядження своєю власністю, в тому числі реалізації її прав на соціальний захист та майнових прав як власника будинку.
Врахувавши вимоги про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом позбавлення ОСОБА_2 та її дітей, ОСОБА_5 права користування спірним житлом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд дійшов висновку про те, що припинення права користування відповідачів спірним житлом відповідає такій пропорційності, передбачене законом і є необхідним у зв'язку з наявністю у них іншого житла, окрім спірного. Таким чином, суд дійшов до висновку, що порушені реєстрацією відповідачів, які мають інше житло де і фактично проживають, права позивача на вільне володіння, користування чи розпорядження спірним майном як власника цього житла підлягають захисту.
Таким чином, інтереси ОСОБА_1 , як власника житла, переважають інтереси відповідачів, у яких припинилися правові підстави користування належним позивачу житловим будинком у зв'язку з припиненням обставин, які стали підставою для встановлення сервітуту.
Частиною 1 ст.81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим кодексом.
Відповідно до ст.ст.76-83 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
В судовому засіданні з пояснень представника позивача, свідків, досліджених письмових доказів, які не викликають сумніву у їх об'єктивності, встановлено, що відповідачі не проживають в належному позивачу будинку більше п'яти років, підстав для продовження терміну зберігання за ними права користування спірним житловим будинком не встановлено, особисті речі відповідачів в житловому приміщенні відсутні, участі в оплаті комунальних послуг за житловий будинок відповідачі не приймають, тривалий час проживають за іншими місцями проживання та не виявляли бажання проживати в спірному житлі, що свідчить про втрату ними інтересу до спірного житлового будинку як до свого постійного місця проживання, реєстрація відповідачів за місцем проживання у будинку, належному позивачу є перешкодою для розпорядженню нею своїм майном.
Отже, оскільки відповідачі мають інше житло, в якому вони фактично проживають, то визнання останніх такими, що втратили право користування спірним житловим будинком, не порушить їхніх законних прав та інтересів, тоді як власник будинку при реєстрації відповідачів, не вправі розпорядитися власністю, що і стало причиною звернення до суду.
Водночас, матеріали справи не містять жодних доказів, які б свідчили про наявність між сторонами спору угоди про встановлений порядок користування жилим приміщенням чи іншої домовленості з цього приводу.
Також суд виходить з того, що спірний житловий будинок знаходиться в напівзруйнованому стані, що підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами, поясненнями представника позивача, що свідчить про неможливість проживання там відповідачів.
У зв'язку з переходом права власності на вищевказаний житловий будинок до нового власника - ОСОБА_1 , керуючись ч.1 ст.391 ЦК України, суд доходить до висновку, що позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням знайшли своє ствердження в судовому засіданні, а тому підлягають до задоволення.
Одночасно, суд вважає, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, в цілому відновить порушене право позивача.
На підставі ст.ст. 383, 391 ЦК України, керуючись ст.10, 12, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд
позов ОСОБА_1 (жительки АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до ОСОБА_2 (зареєстрованої в АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 (зареєстрованої в АДРЕСА_1 ), ОСОБА_4 (зареєстрованого в АДРЕСА_1 ) в інтерсах яких діє ОСОБА_2 , ОСОБА_5 (зареєстрованої в АДРЕСА_1 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: служба в справах дітей виконавчого комітету Острозької міської ради (місце знаходження: м.Острог вул. М. Кривоноса,32, ЄДРПОУ 34070793), про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом задовольнити.
Усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та розпорядженні майном, визнавши ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - житловим будинком з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду через Острозький районний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 12.11.2021.
Суддя Острозького районного судуВенгерчук А.О.