09 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 420/4220/20
адміністративне провадження № К/9901/39079/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В., перевіривши касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області
на окрему ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року
у справі № 420/4220/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області
про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
Окремою ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року, залишеною без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо невиконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року у справі №420/4220/20, яке набрало законної сили 21 грудня 2020 року, в частині здійснення перерахунку та виплати позивачу пенсії з 01 січня 2020 року відповідно до статті 81, частини двадцятої статті 86 Закону України «Про прокуратуру», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України» в розмірі 90% від суми заробітку за відповідною посадою, з урахуванням виплачених сум. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області вжити заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року у справі №420/4220/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про зобов'язання провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату пенсії з 01 січня 2020 року відповідно до статті 81, частини двадцятої статті 86 Закону України «Про прокуратуру», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України» в розмірі 90% від суми заробітку за відповідною посадою, з урахуванням виплачених сум.
Не погодившись із вищевказаними судовими рішеннями, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - скаржник, Управління) 23 жовтня 2021 року звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на окрему ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року, в якій скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 .
Перевіряючи касаційну скаргу на відповідність вимогам процесуального закону, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті касаційного провадження, з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно частини другої статті 328 КАС України у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3, 4, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу (а саме щодо повернення заяви позивачеві (заявникові); відмови у відкритті провадження у справі; залишення позову (заяви) без розгляду; закриття провадження у справі; відмови у відкритті провадження про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами; заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження), після їх перегляду в апеляційному порядку.
Відтак, можливість касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, прийнятої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про часткове задоволення заяви про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, вчинених на виконання рішення суду, поданої в порядку статті 383 КАС України, чинним процесуальним законом не передбачена.
Аналогічна правова позиція щодо неможливості касаційного оскарження ухвал суду першої інстанції про задоволення/відмову у задоволенні заяви про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, вчинених на виконання рішення суду, поданої в порядку статті 383 КАС України, а також постанови суду апеляційної інстанції, прийнятої за наслідками перегляду таких ухвал, висловлена в ухвалах Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 760/1802/17, від 13 січня 2021 року у справі № 826/13512/18, від 21 січня 2021 року у справі № 640/6435/19, від 11 лютого 2021 року у справі № 810/1385/17, 19 березня 2021 року у справі № 120/2825/20-а, від 17 червня 2021 року у справі № 640/22298/18, від 07 липня 2021 року у справі № 280/523/19 та від 29 вересня 2021 року у справі № 420/733/20.
Крім того, Суд враховує, що скаржником не наведено виняткових обставин для перегляду у касаційному порядку окремої ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року та постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року.
За правилами пункту 1 частини першої статті 333 КАС України, суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Слід зазначити, що частиною другою статті 129 Конституції України як одну з основних засад судочинства визначено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Суд враховує позицію Європейського cуду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справах "Golder v. the United Kingdom" № 4451/70, пункт 36, "Воловік проти України" № 15123/03, пункти 53, 55; "Пелевін проти України" № 24402/02, пункт 27; "Перетяка та Шереметьєв проти України" № 45783/05, пункт 33); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справі "Kreuz v. Poland" № 28249/95, пункт 53); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляд судом апеляційної інстанції ("Levages Prestations Services v. France" № 21920/93, пункт 48).
Також Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у рішенні "Zubac v. Croatia" [GC] (№ 40160/12, пункти 83-88, 96), згідно з якою визнано відсутність порушення судом касаційної інстанції пункту 1 статті 6 Конвенції під час визнання касаційної скарги неприйнятної ratione valoris та відмови у перегляді рішень судів першої та апеляційної інстанції у справі. Суд, зокрема виходив з наступного: застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості; Суд враховував обсяг, в якому справу було розглянуто в судах нижчої інстанції, наявність чи відсутність питань, пов'язаних зі справедливістю судового розгляду, проведеного в судах нижчої інстанції, а також характер повноважень суду, що розглядається; застосовуючи встановлені законодавством обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції, Суд повинен у різній мірі враховувати деякі додаткові фактори, зокрема, передбачуваність обмеження та чи можна стверджувати, що ці обмеження пов'язані з "надмірним формалізмом"; саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду; узгоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики, як правило, задовольняють критерій передбачуваності стосовно обмеження доступу до суду вищої інстанції; Суд наголошує на цінності та важливості дотримання формалізованих норм процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору, оскільки завдяки цьому може, зокрема, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися юридична визначеність та повага до суду.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Науменко проти України" (заява № 41984/98, пункт 52), правова певність (визначеність) передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи; цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи; повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень; перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду; відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами. Такий підхід повною мірою відповідає принципу субсидіарності (the principle of subsidiarity), який гарантує вирішення питання на тому рівні, який є достатнім з огляду на складність такого питання.
З урахуванням вищенаведеного, а також відсутності виняткових обставин для касаційного перегляду судових рішень у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про те, що у відкритті провадження за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на окрему ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року слід відмовити.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 355, 359 КАС України, суд
1.Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на окрему ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року у справі № 420/4220/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії.
2.Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3.Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя -доповідач Я.О. Берназюк
Судді І.В. Желєзний
Н.В. Коваленко