Постанова
Іменем України
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 570/4030/18
провадження № 61-11228св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Шпанівська сільська рада Рівненського району Рівненської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Рівненського апеляційного суду від 03 червня 2021 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Гордійчук С. О., Хилевича С. В.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області (далі - Шпанівська сільська рада) про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_4 . Спадкоємцями майна померлого за законом, які прийняли спадщину у встановленому законом порядку, були він та його мати (дружина спадкодавця) - відповідач ОСОБА_2 . На підставі свідоцтва про право на спадщину він разом з матір'ю набули у власність по 1/2 частині належного спадкодавцю житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Наразі поділ будинку в натурі між співвласниками не проведений. Призначена для обслуговування вказаного домоволодіння земельна ділянка, закріплена за його покійним батьком на праві користування, на час оформлення спадщини не була приватизована. У 2018 році йому стало відомо, що рішеннями Шпанівської сільської ради від 18 грудня 2008 року № 725 та від 09 грудня 2009 року № 1098 ОСОБА_2 було передано у приватну власність всю земельну ділянку, яка призначена для будівництва та обслуговування вищезгаданого домоволодіння, а в подальшому - видано державний акт на право власності на землю серії ЯК № 400612. 24 жовтня 2012 року ОСОБА_2 подарувала належну їй частину житлового будинку та спірну земельну ділянку своєму синові (його братові) - ОСОБА_3 . Вважає, що оспорюваними рішеннями сільської ради, виданим на підставі цих рішень державним актом на право власності на землю та укладеним договором дарування земельної ділянки порушено його право співвласника житлового будинку та землекористувача. Крім того, він не погоджував межі спірної земельної ділянки. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати незаконним та скасувати рішення Шпанівської сільської ради від 18 грудня 2008 року № 725 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,15 га; визнати незаконним та скасувати рішення Шпанівської сільської ради від 09 грудня 2009 року № 1098 щодо земельної ділянки по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 400612; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 5624689500:06:040:0589, укладений 24 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Самсонюком Ф. П. (реєстровий номер 1009), та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 1858124, від 22 квітня 2013 року.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 03 вересня 2020 року у складі судді Красовського О. О. в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на землю. ОСОБА_1 не доведено обставин порушення відповідачами його прав у будь-який спосіб, а тому пред'явлені ним позовні вимоги є безпідставними.
Постановою Рівненського апеляційного суду від 03 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 03 вересня 2020 року скасовано. Позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Шпанівської сільської ради від 18 грудня 2008 року № 725 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,15 га в селі Малий Олексин Рівненського району Рівненської області. Визнано незаконним та скасовано рішення Шпанівської сільської ради від 09 грудня 2009 року № 1098 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0876 га в селі Малий Олексин Рівненського району Рівненської області. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 400612, виданий ОСОБА_2 на підставі рішень Шпанівської сільської ради від 18 грудня 2008 року № 725 та від 09 грудня 2009 року № 1098, на земельну ділянку площею 0,0876 га, розташовану в селі Малий Олексин Рівненського району Рівненської області. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 5624689500:06:040:0589, укладений 24 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Самсонюком Ф. П. (реєстровий номер 1009). В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду про відсутність порушених прав позивача є помилковими. У зв'язку з набуттям спільної часткової власності на успадкований житловий будинок у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникло також право спільного користування відповідною частиною земельної ділянки, на якій розміщений цей будинок. Таким чином, оспорюваними рішеннями сільської ради, виданим на підставі цих рішень державним актом на право власності на землю та укладеним договором дарування земельної ділянки порушено права позивача як співвласника житлового будинку та землекористувача. Разом з тим позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію земельної ділянки є зайвою з огляду на скасування правовстановлюючого документа, на підставі якого така реєстрація здійснювалася. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи сторони відповідачів про пропуск позовної давності, зазначивши, що під час приватизації ОСОБА_2 спірної земельної ділянки її межі з позивачем не узгоджувалися. ОСОБА_1 дізнався про порушення свого права (про наявність оспорюваних рішень сільської ради та державного акта на землю) лише у 2018 році, коли звернувся до Шпанівської сільської ради з метою приватизації земельної ділянки. До цього часу позивач вільно користувався як своєю частиною домоволодіння, так і вказаною земельною ділянкою.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У липні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 03 червня 2021 року, а рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 03 вересня 2020 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 158/689/16. ОСОБА_1 не доведено обставин порушення відповідачами його прав у будь-який спосіб, а тому пред'явлені ним позовні вимоги є безпідставними. Крім того, позивач був обізнаний про існування оспорюваного державного акта на землю ще у 2010 році, а про укладення договору дарування - у 2012 році, однак звернувся до суду з цим позовом лише в серпні 2018 року, тобто зі спливом позовної давності.
У серпні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Курганська О. В. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи.
У вересні 2021 року ОСОБА_3 подав до суду заперечення на відзив на касаційну скаргу, в якому просив відхилити цей відзив у зв'язку з його необґрунтованістю.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Рівненського районного суду Рівненської області.
03 серпня 2021 року справа № 570/4030/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в касаційному порядку не оскаржується, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .
Іншим співвласником 1/2 частини вищезгаданого домоволодіння була мати позивача - ОСОБА_2 .
Зазначене нерухоме майно вони успадкували після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з архівною довідкою від 15 квітня 2019 року № 259/04-01, виданою архівним відділом Рівненської районної державної адміністрації, за відомостями погосподарської книги господарств по селу Малий Олексин в користуванні ОСОБА_4 перебувала земельна ділянка площею 0,09 га.
Рішенням Шпанівської сільської ради від 18 грудня 2008 року № 725 «Про передачу земельних ділянок у власність» ОСОБА_2 було передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га для будівництвата обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Рішенням Шпанівської сільської ради від 09 грудня 2009 року № 1098 у зв'язку з уточненням площі земельної ділянки були внесені зміни до вищевказаного рішення цієї ради від 18 грудня 2008 року № 725, а саме: ОСОБА_2 передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0,0876 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі Малий Олексин Рівненського району Рівненської області.
На підставі вищезазначених рішень сільської ради 26 травня 2010 року ОСОБА_2 було видано державний акт серії ЯК № 400612 на право власності на земельну ділянку площею 0,0876 га, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі Малий Олексин Рівненського району Рівненської області.
Згідно з нотаріально посвідченими договорами дарування від 24 жовтня 2012 року ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_3 прийняв у дар належні дарувальнику на праві власності 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , а також - розташовану за цією ж адресою земельну ділянку площею 0,0876 га, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування вищевказаного житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Висновком експерта Рівненського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 25 лютого 2020 року № 1.1-94/20 підтверджується, що підпис в розділі «Землевласники» біля прізвища « ОСОБА_1 » у плані розподілу земельної ділянки в селі Малий Олексин Шпанівської сільської ради, що розташований на умовно пронумерованому 15-му аркуші технічної документації із землеустрою про передачу у власність та складання державного акта на земельну ділянку для будівництва та обслуговування вищевказаного житлового будинку, господарських будівель і споруд гр. ОСОБА_2 виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до частин першої, третьої статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
За змістом пунктів 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України відносини спадкування регулюються нормами цього Кодексу, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року), або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, то до таких спадкових відносин застосовуються норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР).
Оскільки спадщина після смерті ОСОБА_4 відкрилася в період чинності ЦК Української РСР, то застосуванню підлягають норми цього Кодексу про належність спадщини спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого (частина перша статті 529 ЦК Української РСР).
Згідно з частиною першою статті 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Згідно з частиною другою статті 548 ЦК Української РСР прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до статті 560 ЦК Української РСР спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 цього Кодексу).
Згідно з частинами першою, другою статті 561 ЦК Української РСР свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.
Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Незважаючи на те, що документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво про право на спадщину, такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з часу відкриття спадщини.
Згідно з частинами першою, другою статті 30 Земельного кодексу України 1990 року, чинного на час прийняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спадщини, яка залишилася після смерті ОСОБА_4 (далі - ЗК України 1990 року) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку у разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.
Відповідно до статті 42 ЗК України 1990 року громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.
Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України 1990 року закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції, яка була чинною з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року (до набрання чинності Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям ЦК України»), при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.
Чинні редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України зі змінами, внесеними Законом України від 05 листопада 2009 року № 1702-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю», передбачають автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій прояв у правилах статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.
З огляду на викладене у зв'язку з набуттям спільної часткової власності на успадковане домоволодіння у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникло також право спільного користування відповідною частиною земельної ділянки, на якій розміщене це домоволодіння, і яка необхідна для його обслуговування.
Згідно зі статтею 328 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Частинами першою, третьою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час приватизації ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
Право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п'ята статті 319 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодуванням завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України, зокрема: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.
Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
В постанові Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17 зазначено, що позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав. При цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше регулятивне, друге охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що за домоволодінням по АДРЕСА_1 була закріплена земельна ділянка площею 0,9 га, необхідна для його обслуговування, і що ОСОБА_1 у порядку спадкування набув у власність 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що позивач також набув право користування земельною ділянкою, яка зайнята його частиною домоволодіння та є необхідною для його обслуговування. Оскільки рішеннями Шпанівської сільської ради ОСОБА_2 передано у власність загалом спірну земельну ділянку, чим фактично позбавлено позивача права вільно користуватися та володіти успадкованим майном, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що вказані рішення підлягають скасуванню у зв'язку з порушенням визначеного земельним законодавством порядку передачі земельних ділянок у власність громадянам. Оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку був виданий на підставі зазначених рішень сільської ради, тому цей акт, як і укладений на його підставі договір дарування, також підлягають визнанню недійсними.
При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив доводи сторони відповідачів про пропуск позивачем трирічної позовної давності та правильно виходив з того, що ОСОБА_1 дізнався про порушення своїх прав лише у 2018 році, коли при спробі приватизувати частину спірної земельної ділянки Шпанівська сільська рада повідомила йому про передачу ділянки в цілому ОСОБА_2 . До цього часу позивач як співвласник успадкованого домоволодіння вільно користувався вказаною земельною ділянкою, під час її приватизації матір'ю та виготовлення технічної документації з ним не погоджувалися її межі. Відповідачами не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, які б могли вказувати на інший початок перебігу позовної давності.
Зазначене узгоджується з правим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 357/9680/18 (провадження № 61-579св20).
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 158/689/16, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
В постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 158/689/16 (провадження № 61-29998св18) заначено, що відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсним рішення міської ради «Про передачу земельних ділянок у приватну власність на постійне користування» в частині безкоштовної передачі для відповідачки у приватну власність земельної ділянки площею 0,0754 га та визнання недійсним виданого їй державного акта про право приватної власності на землю, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з безпідставності позовних вимог, оскільки відсутність порушеного права позивача у зв'язку з прийняттям міською радою оспорюваного рішення та видачею відповідного державного акта встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили і мають преюдиційне значення для вирішення цього спору. Зокрема, за змістом цих судових рішень позивач не є ні власником, ні землекористувачем спірної земельної ділянки, а також відсутніобставини, які свідчать про наявність у неї відповідного речового права щодо цієї земельної ділянки, яка є сформованою за виготовленим на замовлення відповідача проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зареєстрованою у Державному земельному кадастрі.
Однак, на відміну від справи № 158/689/16, в цій справі прийняттям сільською радою оспорюваних рішень та видачею відповідного державного акта на спірну земельну ділянку в цілому порушені права позивача, оскільки у зв'язку з набуттям спільної часткової власності на успадковане домоволодіння у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникло також право спільного користування відповідною частиною земельної ділянки, на якій розміщене це домоволодіння, і яка необхідна для його обслуговування. Проте, передавши ОСОБА_2 у власність усю спірну земельну ділянку, сільська рада порушила загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, та фактично позбавила позивача права вільно користуватися та володіти часткою в успадкованому майні. Крім того, у справі № 158/689/16 існувало преюдиційне рішення суду, яким було встановлено відсутність у позивача будь-якого речового права на відповідну земельну ділянку, а отже, й права вимагати визнання недійсними рішення міської ради та виданого на ім'я відповідача державного акта на землю.
Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданій постанові суду касаційної інстанції, на яку послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справі № 158/689/16.
Проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі відповідають правовій позиції, викладеній Верховним Судом в постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 357/9680/18 (провадження № 61-579св20).
З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання постанови Рівненського апеляційного суду від 03 червня 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 469,86 грн судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та 704,80 грн - за розгляд справи судом апеляційної інстанції було зупинене ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2021 року, то у зв'язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити її виконання у вказаній частині.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 03 червня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки залишити без змін.
Поновити виконання постанови Рівненського апеляційного суду від 03 червня 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 469,86 грн судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та 704,80 грн - за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук