Постанова
Іменем України
27 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 265/3689/20
провадження № 61-5669св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
суддів:Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя, у складі судді Козлова Д. О., від 11 листопада 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Баркова В. М., Биліни Т. І., Принцевської В. П., від 25 лютого 2021 року,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування грошових коштів недійсним, визнання квартири об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнання договору дарування квартири недійсним.
Позов мотивовано тим, що з 24 листопада 2012 року він перебував з відповідачкою ОСОБА_2 у шлюбі, який розірвано 11 березня 2019 року за рішенням суду. Під час шлюбу ними придбані квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
У серпні 2019 року, після звернення до суду із позовом про поділ майна подружжя, йому стало відомо, що 13 серпня 2015 року ОСОБА_2 та її мати ОСОБА_3 уклали договір дарування, на підставі якого ОСОБА_2 отримала в дар 145 000 грн для придбання квартири АДРЕСА_1 , яку в подальшому 17 січня 2019 року подарувала ОСОБА_3 .
Посилаючись на те, що вказаний договір дарування грошей є фіктивним, оскільки укладений з метою визнання в подальшому квартири АДРЕСА_1 приватною власністю ОСОБА_2 , позивач просив суд визнати недійсним договір дарування грошових коштів від 13 серпня 2015 року; визнати квартиру АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір дарування цієї квартири, укладений 17 січня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя
від 11 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 10 серпня 2020 року у вигляді арешту спірної квартири.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що фактичне виконання спірного договору дарування грошей від 13 серпня 2015 року та їх використання при придбанні квартири 31 серпня 2015 року за договором купівлі-продажу, виключає фіктивність договору.
Також врахувавши, що спірна квартира була набута у власність ОСОБА_2 31 серпня 2015 року за грошові кошти, отримані нею 13 серпня 2015 року на підставі договору дарування, а тому є її особистою власністю, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання цієї квартири об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 11 листопада
2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, врахувавши при цьому, що договір дарування грошових коштів та договір дарування квартири оформлені в установленому законом порядку і позивачем не доведено відсутності факту передання грошових коштів за договором дарування від 13 серпня 2015 року та неможливість ОСОБА_3 фактично мати у власності 145 000 грн, які вона передала ОСОБА_2 за договором дарування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
02 квітня 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя
від 11 листопада 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду
від 25 лютого 2021 року, ухваливши нове рішення про задоволення його позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 700/2095/15-ц, від 06 лютого
2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі
№ 404/1515/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 464/7011/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі
№ 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц,
від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду, зокрема щодо застосування норм права при вирішенні питань про визнання недійсними договорів дарування грошових коштів між родичами, як способу привласнення майна подружжя (пункт 3 частини другої статті 389
ЦПК України).
Вказує, що суди попередніх інстанцій належним чином не встановили, чи дійсно при укладені договору дарування грошових коштів мало місце фактичне передання їх ОСОБА_3 своїй дочці. При цьому, ОСОБА_3 не надала жодних доказів, які б підтверджували наявність в неї грошових коштів у розмірі 145 000 грн, в той час як обдаровувана на момент укладання оспорюваного договору дарування грошових коштів мала у користуванні суму в розмірі більше 15 000 доларів США.
Суди попередніх інстанцій не встановили обставин, а відповідачі не навели жодних мотивів передачі та отримання в дар грошових коштів.
Крім того, суди не перевірили, чи передбачали відповідачі настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами, чи не направлені дії відповідачів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування спірної квартири є похідними від вимог про визнання недійсним договору дарування грошей та визнання спірної квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на касаційну скаргу, в якому останні просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що за грошові кошти отримані за договором дарування ОСОБА_2 придбала спірну квартиру, тому вказаний договір дарування грошових коштів не може бути кваліфікований як фіктивний.
Посилання позивача на неотримання ОСОБА_2 від ОСОБА_3 грошових коштів за договором дарування, відсутність у дарувальника грошових коштів вказаних у договорі та бажання приховати майно від поділу, вважали нічим не доведеними припущеннями.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з
24 листопада 2012 року, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 11 березня 2019 року у справі № 263/997/19.
На підставі посвідченого нотаріально договору дарування від 13 серпня 2015 року ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла у дар грошові кошти в сумі 145 000 грн на купівлю квартири
АДРЕСА_1 . У вказаному договорі (пункт 9) сторони угоди підтвердили, що договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладений без застосування обману та приховування фактів, що мають значення.
31 серпня 2015 року ОСОБА_2 , за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, придбала квартиру
АДРЕСА_1 вартістю 145 000 грн за грошові кошти, отримані в дар, які є її особистою приватною власністю (пункт 9 договору).
За нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 08 вересня
2015 року, ОСОБА_2 набула у власність двокімнатну квартиру
АДРЕСА_2 за 75 000 грн, на укладення якого була отримана згода ОСОБА_1 (пункт 9 договору).
За нотаріально посвідченим договором дарування від 17 січня 2019 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 квартиру
АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1
частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, а також якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до частини п'ятої статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п'ятдесяти кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин першої та другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.
Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.
Крім того вважається, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження
№ 14-260цс19), а також у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 712/15231/17 (провадження № 61-42614цс18).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що договір дарування грошових коштів та договір дарування квартири оформлені в установленому законом порядку та позивачем не доведено відсутності факту передачі грошових коштів за договором дарування від 13 серпня
2015 року, натомість суди вважали доведеним фактичне використання цих коштів при придбанні спірної квартири 31 серпня 2015 року, що виключає фіктивність правочину за статтею 234 ЦК України.
Судами вмотивовано відхилено доводи позивача про неможливість
ОСОБА_3 мати у власності 145 000 грн на час укладення договору
від 13 серпня 2015 року та посилання позивача, що на придбання спірної квартири були використані спільні кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
З урахуванням обставин, встановлених у розглядуваній справі, висновки судів попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 700/2095/15-ц, від 06 лютого
2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі
№ 404/1515/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 464/7011/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі
№ 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц,
від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Суди попередніх інстанцій на підставі аналізу наданих сторонами доказів дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 спростована презумпція спільності права власності подружжя щодо спірної квартири, яка набута у власність ОСОБА_2 31 серпня 2015 року за грошові кошти, отримані нею в дар 13 серпня 2015 року та які належали їй особисто, тому ця квартира не належить до об'єктів спільної сумісної власності подружжя і ОСОБА_2 мала право розпоряджатися нею на свій розсуд без згоди позивача.
Отже відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 і в частині визнання квартири об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнання договору дарування квартири недійсним.
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін і надано належну оцінку поданим сторонами доказам.
Доводи касаційної скарги переважно спрямовані на необхідність переоцінки Верховним Судом доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення оскаржених судових рішень - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя
від 11 листопада 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду
від 25 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: В. В. Шипович О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта