ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
03 листопада 2021 року м. Київ № 640/29399/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
ОСОБА_1
до Головного управління ДФС у м. Києві
про визнання протиправною та скасування вимоги,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у м. Києві, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДФС у місті Києві про сплату боргу (недоїмки) № Ф-53555-17У від 16.03.2018 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про безпідставність оскаржуваного рішення з огляду на нездійснення ним підприємницької діяльності. Водночас, позивач зазначив, що упродовж вказаного періоду, за який нарахований борг, він перебував у трудових відносинах, був застрахованою особою та єдиний внесок сплачував за нього роботодавець.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.11.2020 року було відкрито провадження в даній справі та вирішено здійснювати її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Відповідачем було надано відзив на адміністративний позов , в якому зазначає, що ознайомившись з доводами, викладеними в позовній заяві заперечує проти поданого Позивачем позову та вважає їх безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки оскаржувана вимога винесена у порядку та способі передбаченого чинним законодавством України.
Розглянувши подані позивачем документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
06.10.2010 року ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець, проте з 2016 року підприємницька діяльність позивачем не здійснювалась, станом на поточний момент ним прийняте рішення про припинення такої діяльності.
Окрім цього, впродовж цього періоду, ОСОБА_1 був працевлаштований, здійснював трудову діяльність, як найманий працівник.
24.07.2018 року державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шолох Ганною Сергіївною щодо ОСОБА_1 було відкрито виконавче провадження № 56836092.
Документом, на підставі якого відкрито виконавче провадження № 56836092 є вимога про сплату боргу № Ф-53555-17У від 16.03.2018 року.
З метою отримання примірника вимоги про сплату боргу, я звернувся до ГУ ДПС у м. Києві з відповідною заявою.
Однак, вимога про сплату боргу надіслана не була, тільки був надісланий лист № 53539/ФОП/2015-33-0510 від 04.11.2020 року в якому було зазначено про наявність заборгованості. Зазначений лист був отриманий позивачем 13.11.2020 року.
Вважаючи безпідставність оскаржуваного рішення відповідача, позивач звернувся з позовом до суду.
Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.
Положеннями статті 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі також - Закон).
Відповідно до положень статті 1 вказаного Закону (тут і далі нормативно-правові акти наведені в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, якщо не зазначено іншого), у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні, зокрема:
- єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування;
- органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що формує податкову і митну політику (в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів, єдиного внеску) та забезпечує її реалізацію (центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), та його територіальні органи.
При цьому, до вказаного Закону з 01 січня 2017 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII були внесені зміни, які запровадили, серед іншого, сплату єдиного внеску для фізичних осіб-підприємців (крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування) та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, у сумі, що не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, незалежно від отримання доходу (прибутку) у місяці нарахування єдиного внеску.
Так, стаття 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначає, що платниками єдиного внеску, в тому числі, фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування (п. 4 ч. 1).
Відповідно до ч. 2 статті 6 зазначеного Закону, платник єдиного внеску зобов'язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Згідно з п.п. 1, 2 ч. 1 статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відповідно до абз. 3 ч. 8 статті 9 Закону, у редакції, яка діяла до 31 грудня 2017 року, платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
При цьому, у редакції статті 9 Закону, яка діє з 01 січня 2018 року (в редакції Закону № 2148-VIII від 03 жовтня 2017 року) встановлено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 статті 9 Закону).
Суд зазначає, що мета участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування полягає у гарантуванні особі матеріального забезпечення у разі настання страхового випадку (як то безробіття, тимчасова непрацездатність, нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання, досягнення пенсійного віку тощо).
Платниками єдиного внеску є роботодавці та особи, які забезпечують себе працею самостійно (у т.ч. фізичні особи - підприємці).
В силу вимог статті 4 Закону роботодавців та фізичних осіб - підприємців визначено окремими платниками єдиного внеску.
Проте, слід врахувати різний статус цих осіб у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування. Так, у випадку з найманим працівником він є застрахованою особою, а роботодавець - страхувальником. У свою чергу, державна реєстрація фізичною особою індивідуальної підприємницької діяльності є формою самостійного забезпечення працею, а тому відповідна особа одночасно є і застрахованою особою і страхувальником.
В силу вимог Закону, за найманого працівника єдиний внесок сплачує роботодавець; фізична особа - підприємець сплачує єдиний внесок самостійно.
Зазначені механізми передбачені з метою участі усіх без винятку працюючих осіб (у тому числі, і тих, що забезпечують себе працею самостійно) у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Як вже зазначалось, 12 червня 2015 року ОСОБА_2 зареєструвався як фізична особа підприємець, що підтверджується Випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців..
Разом з цим, позивач, згідно з наявним у матеріалах справи документів, позивач є - найманим працівником.
Тобто, протягом всього періоду, в межах якого контролюючим орган було нараховано податкові зобов'язання, позивач був застрахованою особою і єдиний внесок за нього сплачував роботодавець, що підтверджується наданими доказами, а саме: довідки ПФУ за формою 5-ОК,7-ОК.
В контексті наведеного суд звертає увагу на те, що відповідачем за час розгляду справи судом не було спростовано або аргументовано заперечено вказані обставини, доказів, які б спростовували наведені твердження, на виконання вимог ч. 2 статті 77 КАС України, не надано. Так само, відповідачем не було надано доказів здійснення позивачем у вказаний період підприємницької діяльності.
Суд зауважує, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 440/2149/19 та від 02 квітня 2020 року по справі №140/2475/19.
Таким чином, у зв'язку із відсутністю доказів на підтвердження здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання доходу, а також нарахуванням та сплатою роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску, суд вважає, що у останнього відсутній обов'язок щодо сплати єдиного соціального внеску як фізичною особою-підприємцем.
Суд наголошує, що сплата позивачем єдиного внеску ще й як фізичною особою-підприємцем не призведе до покращення його становища у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, оскільки у такому разі він не набуде права на отримання додаткових видів соціального забезпечення чи збільшення їх розміру у разі настання страхового випадку.
Натомість, покладення на нього обов'язку зі сплати єдиного внеску у такому випадку буде надмірним тягарем та фактично подвійним обкладенням єдиного соціального внеску.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, у даному випадку позивач є учасником системи загальнообов'язкового державного соціального страхування як найманий працівник, та як вже встановлено судом, саме на роботодавця покладено обов'язок щодо сплати єдиного внеску з його заробітної плати.
Суд враховує правові висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні від 11 квітня 2013 року по справі «Вєренцов проти України», в якому суд зазначив, що саме законодавство має бути сформульованим з достатньою чіткістю, щоб надати особі можливість визначити, чи буде її поведінка суперечити закону, та якими можуть бути вірогідні наслідки порушень. Передбачення у національному законодавстві чітких визначень є істотною умовою для того, щоб закон залишався нескладним для розуміння та застосування, а також для запобігання спробам регулювати діяльність, яка не підлягає регулюванню.
Крім того, у рішенні від 03 квітня 2008 року по справі «Корецький та інші проти України», Європейський суд з прав людини наголосив, що закон має бути сформульований з достатньою чіткістю. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права особи.
У рішенні від 09 січня 2013 року по справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11 судом наголошено, що чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону визначають принцип законності, який частково співпадає з принципом верховенства права, одним з визначальних проявів якого є принципи «доброго врядування» і «належної адміністрації».
Відповідно до статті 6 КАС України та статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», висновки Європейського суду з прав людини є джерелом права.
Суд звертає увагу на те, що у період, за який відповідачем нараховано позивачу суму недоїмки зі сплати єдиного внеску, останній не здійснював підприємницької діяльності як фізична особа-підприємець, доходу від такої діяльності не отримував, разом із тим працював у зазначений період як найманий працівник, отримував заробітну плату за офіційним місцем роботи як найманий працівник і роботодавець сплачував відповідні внески. Зворотного відповідачем у справі не доведено.
Враховуючи вищенаведене, у відповідача не було правових підстав для нарахування позивачу єдиного соціального внеску та відповідно, прийняття оскаржуваної вимоги про сплату боргу (недоїмки), тому вона визнається судом протиправною та такою, що підлягає скасуванню.
При вирішенні даної справи суд враховує, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За наслідком здійснення аналізу оскаржуваного рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки оскаржуване рішення не відповідає у повній мірі наведеним критеріям.
Керуючись ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, Позивач заявив вимогу про стягнення з Відповідача суми витрат на оплату послуг правничої допомоги адвокатів у зв'язку з супроводом справи в Окружному адміністративному суді міста Києва.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Згідно з абз. 2 ч. 7 ст. 139 КАС України такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Таким чином, оскільки сторонами у справі надано всі необхідні пояснення по суті спору, керуючись ст. 134, 139, 143 КАС України, Позивач звертається до суду з Заявою про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 7150,00 грн. та надає докази фактичного понесення даних витрат, а саме: Копія договору про надання юридичних послуг та чеків про оплату.
Отже, суд встановив, що позивач загалом витратив на професійну правничу допомогу, пов'язану з супроводом справи № 640/29399/20, суму у розмірі 7150,00 грн.
Згідно зі ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, відшкодування судових витрат сторони, чиї права порушено, є однією із цілей правосуддя, а право Позивача на компенсацію витрат на юридичний супровід спору прямо передбачено законодавством України.
Згідно з пп. 1 п. 3 ст. 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті.
Як визначено ч. 5 ст. 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, згідно з усталеною судовою практикою, (зокрема, Постановою Верховного Суду від 15.05.2018 р. у справі № 821/1594/17), компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому статтею 134 КАС України, яка не обмежує розмір таких витрат. Аналогічну позицію Верховний Суд висловлює Постановах від 25.02.2020 р. у справі № 260/718/19, від 24.03.2020 р. у справі № 1740/2428/18. Тому, відшкодування витрат на правничу допомогу має здійснюватися у повному розмірі.
Окрім того, відповідно до судової практики, (Постанова Великої палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. у справі № 826/1216/16), витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів тощо). Підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат є відсутність їх документального підтвердження.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. у справі № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Верховний Суд у Постанові від 17.03.2020 р. у справі № 820/3308/17 вказує, що до правової допомоги належать й консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо. При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Більше того, Верховний Суд у Додатковій постанові від 05.09.2019 р. у справі № 826/841/17 вказує, що: розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
У контексті цієї справи суд також зазначає, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб'єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Надані документи також підтверджують фактичну сплату Позивачем вартості правової допомоги у розмірі 7150,00 грн., яка встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги.
Відповідно до вимог статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи зазначене, суд вважає необхідним стягнути на користь позивача понесені ним судові витрати у розмірі 1681,60 грн. (судовий збір), за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДФС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, ЄДРПОУ 39439980) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) - задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати вимогу головного управління ДФС у місті Києві про сплату боргу (недоїмки) № Ф-53555-17У від 16.03.2018 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, ЄДРПОУ 39439980) понесені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1681,60 грн. (одна тисяча шістсот вісімдесят одна гривня 60 копійок) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, ЄДРПОУ 39439980) витрати на правову допомогу у розмірі 7150,00 грн. (Сім тисяч сто п'ятдесят гривень 00 копійок) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України.
Суддя І.А. Качур