Справа № 296/1270/20
2/296/991/21
19 жовтня 2021 року м.Житомир
Корольовський районний суд м. Житомира в складі:
головуючої - судді Маслак В.П.,
при секретарі Рабчинська Я.В.,
за участі представника позивача ОСОБА_1 ,
представників відповідача Феклістова О.В. , Левшунова Д.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовною заявою ОСОБА_4 до Фонду соціального страхування України про поновлення на роботі, -
В лютому 2020р. ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому просив скасувати наказ від 21.12.2017р. про його звільнення та поновити його на посаді заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.
Обґрунтовуючи позов ОСОБА_4 зазначив, що 15.03.2013р. був призначений на посаду заступника директора Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності України. З 15.12.2015р. призначений головою ліквідаційної комісії ВД ФССТВП, з 28.12.2015р. - виконуючим обов'язки директора Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності України, з 03.03.2016р. був призначений на посаду директора Виконавчої дирекції Фонду. У зв'язку з припиненням діяльності Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності України та відповідно до наказу №241-к від 01.08.2017р. ОСОБА_4 працював на посаді заступника директора Фонду соціального страхування України, який став правонаступником Виконавчої дирекції ФСС з ТВП. Відповідно до наказу №317 від 21.12.2017р. його звільнено за власним бажанням згідно ст.38 КЗпП України. Підставою для винесення наказу слугувала написана ним під тиском (моральним та психологічним) заява з власної ініціативи від 11.12.2017р. Вважає, що звільнення та фактичне припинення трудових відносин вчинено без свідомого волевиявлення та всупереч вимог трудового законодавства. Заяву про звільнення ОСОБА_4 написав в стані, коли не усвідомлював значення своїх дій, оскільки був в тяжкому депресивному розладі і стан його здоров'я був вкрай незадовільним. Примушування до написання заяви про розірвання трудового договору «за власним бажанням» було здійснено під моральним та психологічним тиском, який розпочався щодо ОСОБА_4 з 2015р. Тиск був пов'язаний з тим, що позивач заперечував проти призначення ОСОБА_5 на посаду директора Виконавчої дирекції новоствореного Фонду соціального страхування України. Наслідком, в тому числі, таких дій позивача стали сфабриковані за ініціативою колишнього директора Виконавчої дирекції новоствореного Фонду соціального страхування України ОСОБА_5 протягом 2015р. - 2016р. кримінальні справи щодо ОСОБА_4 . Також протягом серпня 2017р. працівниками Генеральної прокуратури спільно із співробітниками Управління захисту економіки у місті Києві Департаменту захисту економіки Національної поліції України було проведено ряд обшуків за місцем проживання позивача, його родичів та у приміщенні Фонду. Посилаючись на моральний та психологічний тиск, який вчинявся щодо позивача та його родичів зі сторони ОСОБА_5 , ОСОБА_4 зазначає, що змушений був написати заяву про звільнення «за власним бажанням». При цьому, він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки перебував у депресивному розладі та стан його здоров'я був вкрай незадовільний.
Представник відповідача в заяві від 12.05.2020р. просив суд застосувати строки позовної давності. Посилаючись на те, що з наказом ОСОБА_4 був ознайомлений та отримав його копію 28.12.2017р. о 13:30, про що свідчить його підпис, просить застосувати строки позовної давності. На думку відповідача строк позовної давності для звернення до суду про скасування наказу про звільнення від 21.12.2017р. №817 закінчився 01.02.2018р.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав та просив його задовольнити.
Представники відповідача проти позову заперечили та просили відмовити у його задоволенні.
Суд дослідивши матеріали справи, вислухавши позивача, представника позивача та представників відповідача встановив наступне.
Як свідчать матеріали справи, постановою правління Фонду соціального страхування України від 24.05.2017р. №35 ОСОБА_4 призначено заступником директора виконавчої дирекції Фонду з 01.08.2017р. (а.с.15, т.2).
11.12.2017р. позивач власноручно напис заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням з 31.12.2017р. (а.с.6, т.1).
Наказом №817 від 21.12.2017р. виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_4 звільнено 31.12.2017р. з посади заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України за власним бажанням на підставі ст.38 Кодексу законів про працю України. Згідно вказаного наказу забезпечення виплати ОСОБА_4 грошової компенсації доручено Департаменту бухгалтерського обліку та консолідованої звітності виконавчої дирекції Фонду.
Як зазначено в наказі №817 від 21.12.2017р., підставою для його прийняття була: заява ОСОБА_4 від 11.12.2017р. та постанова правління Фонду соцілаьного страхування України №61 від 14.12.2017р. "Про звільнення заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_4 ".
Вважаючи вказаний наказ незаконним, оскільки заяву про розірвання трудового договору за власним бажанням позивача примусили написати під тиском (моральним та психологічним) ОСОБА_4 звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи пиання на предмет задоволення позову, суд враховує наступне.
Відповідно до ст.43 Конституції кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Трудові відносини усіх працівників регулюються Кодексом законів про працю України, зокрема частиною 1 статті 1 вказаного Кодексу передбачено, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
За приписами ч.1 ст.21 КЗпП, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Як визначено ч.ч.1,2 ст. ст.38 КЗпП, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
При цьому сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини. Якщо підприємство домовилося з працівником про звільнення «не за угодою сторін», а «за власним бажанням», то датою такого звільнення може бути будь-який день.
Отже, визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та працедавцем, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц (провадження № 61-14726св18).
Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст.24 КЗпП).
Отже, припинення трудового договору з ініціативи працівника відрізняється насамперед його волевиявленням.
Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов'язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.
Зі змісту заяви, яка міститься в матеріалах справи, вбачається, що позивач власноручно написав заяву про звільнення його з посади за власним бажанням з 31.12.2017р.
Також, вказана заява містить дату її складання - 11.12.2017р., підпис позивача, підставу для звільнення - за власним бажанням та дату звільнення - 31.12.2017р.
Продовженням таких недвозначних дій з боку позивача є ознайомлення із наказом про звільнення.
Окремо слід звернути увагу на те, що згідно присів п.1, 7 ч.1 ст.7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» правління Фонду обирає із своїх членів строком на два роки голову правління Фонду та двох його заступників; за поданням директора виконавчої дирекції Фонду призначає та звільняє його заступників.
Так, постановою правління Фонду соціального страхування України №61 від 14.12.2017р. звільнено ОСОБА_4 з посади заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України за власним бажанням (ст.38 КЗпПУ) на підставі поданої ним заяви. Цією ж постановою контроль за виконанням постанови покладено на директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_5 ( а.с. 24 т.2)
Вказана постанова правління Фонду соціального страхування України є чинною, в матеріалах справи відсутні докази про те, що вона була предметом оскарження, в тому числі ОСОБА_4 .
Крім того, як вбачається зі стенограми та протоколу №10 від 14.12.2017р. позачергового засідання правління Фонду соціального страхування України, до порядку денного засідання правління Фонду внесено зміни та включено питання про звільнення заступника директора виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_4 (а.с.28-96, т.2).
Рішення про звільнення заступника директора виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_4 прийнято правлінням одноголосно.
Позивач, який в тому числі був присутній на позачерговому засіданні правління Фонду соціального страхування України, при цьому, не висловив заперечень щодо винесення рішення про його звільнення.
Суд також зауважує, що до моменту звільнення - 31.12.2017р. позивач не виявив наміру відкликати заяву про звільнення за власним бажанням, хоча мав на це право.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частинами 1, 2 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» від 17 червня 2011 року суд при оцінці доказів має керуватись критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), Series A № 25, cc. 64-65, n. 161). Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.
Доводи позивача щодо скасування наазу про його звільнення ґрунтуються на тому, що заява про звільнення з посади заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України була складена ним під впливом психологічного та морального тиску.
Так, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6.11.92 №9 роз'яснено, що по справах про звільнення за ст.38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст.38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
В позові ОСОБА_4 зазначає про те, що в 2017р. за місцем його проживання та його родичів, а також у приміщенні самого Фонду соціального страхування України було проведено ряд обшуків. Також, протягом 2015-2016 років проти нього було сфабриковано кримінальні справи.
З цього приводу слід вказати, що наведене стосуються лише фактів, які мали місце протягом певного періоду, а саме 2015-2017рр.
При цьому, жодних доказів вчинення на позивача відповідачем (директором виконавчої дирекції Фонду соціального страхування ОСОБА_5 ) тиску, погроз, примушування до написання заяви про звільнення матеріали справи не містять.
До правоохоронних органів із цього приводу позивач також не звертався ( в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про протилежне).
Наявна в матеріалах справи копія висновку за результатами моніторингу фінансування та використання грошових коштів Фондів соціального страхування з тимчасової втрати працездатності з 27.10.2016р. по 01.05.2017р. за підписом директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування ОСОБА_5 складено останнім на виконання своїх повноважень в зв'язку з наявною інформацією про грубе порушення службовими особами Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності фінансової дисципліни та нецільового використання отриманого фінансування на загальну суму 101418210,19 грн. (а.с.9 - 11 т.1)
Не заслуговують на увагу твердження позивача про те, що на нього здійснювався психологічний та моральний тиск з метою його звільнення, оскільки будь-яких скарг на дії керівництва та/або заяв з приводу вчинення на позивача психологічного тиску з метою примушування його до звільнення та/або іншого порушення його трудових прав позивач не подавав, до контролюючих/правоохороних органів з цього приводу не звертався ( в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про протилежне).
Також позивачем не доведено, що завдання йому психологічного та морального тиску з метою схилити написати заяву про звільнення стало причинно-наслідковим зв'язком порушених проти нього кримінальних справ протягом 2015-2016рр.
Суд констатує, що позивачем не надано доказів щодо застосування до нього морального та психологічного тиску.
Не доведено позивачем належними та допустимими доказами, зокрема висновками спеціалістів, що при написанні заяви про звільнення він перебував у тяжкому депресивному розладі та стан його здоров'я був незадовільним.
Враховуючи, що позивачем підписано заяву про звільнення власноручно, з копією наказу про звільнення він також ознайомився 28.12.2017р., суд приходить до висновку про те, що при звільненні ОСОБА_4 відповідачем було дотримано вимог трудового законодавства, а тому відсутні підстави для скасування наказу про його звільнення та поновлення на посаді заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.
Зважаючи на те, що трудова книжка ОСОБА_4 відсутня у відповідача, про що свідчать службова та доповідна записки начальника управління по роботі з персоналом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України (а.с.19,20, т.2), не надано її і позивачем, суд позбавлений можливості надати оцінку доводам позову щодо невідповідності номеру наказу про звільнення, який вказано у трудовій книжці.
Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України ( в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.
Як встановлено судом ОСОБА_4 було ознайомлено з наказом про звільнення 28.12.2017р., позовну заяву подано 12.02.2020р., тобто з пропуском строку позовної давності.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).
Дослідивши матеріали справи, заслухавши сторін, суд встановив відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки не доведено належними та достатніми доказами, що охоронюваний законом інтерес, права позивача порушено, а тому в задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.
Питання про розподіл судових витрат суд вирішує відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України і покладає судовий збір на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Оскільки суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову, а позивач звільнений від оплати судових витрат на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76 - 91, 141, 258, 259, 265, 268, 273, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Житомирського апеляційного суду через Корольовський районний суд м.Житомира протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя В. П. Маслак