22.10.2021м. СумиСправа № 920/893/21
Господарський суд Сумської області у складі судді Котельницької В.Л., розглянувши матеріали справи № 920/893/21 у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Суми-Електрод” (40004, Суми, вул. Горького, 58; код ЄДРПОУ 36066802),
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “Технопром” (41300, Сумська область, м. Кролевець, провулок Роменця, буд. 18; код ЄДРПОУ 31117131),
про стягнення 66437 грн 56 коп.,
Встановив:
12.08.2021 позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача заборгованість в сумі 50306,40 грн, інфляційні втрати в сумі - 11669,74 грн, 3%річних в сумі - 4461,42 грн та витрати по сплаті судового збору в сумі 2270,00 грн.
Ухвалою від 07.04.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 920/348/21; задоволено клопотання позивача, заявлене в п. 1 прохальної частини позову про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження; справу постановлено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін; встановлено сторонам строки для подання до суду заяв по суті справи. Копія зазначеної ухвали надіслані на адресу учасників справи.
Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення 23.08.2021 відповідач був повідомлений належним чином про розгляд даної справи судом.
01.09.2021 відповідач подав відзив на позовну заяву (вх№7659/21), в якому факт укладення між сторонами спору договору поставки від 10.01.2017 №08/01-17Ф не заперечує, але зазначає, що позивачем 08.08.2018 та 13.08.2018 було здійснено поставку товару (електроди) на загальну суму 50306, 40 грн., що підтверджується накладними від 08.08.2018 №1123.01/602 та від 13.08.2018 №1123.01/617, а відповідач в свою чергу здійснив оплату за поставлений товар в сумі 50000,00 грн, що підтверджується виписками з банку за періоди з 08.08.2018 по 08.08.2018 №1504, з 13.08.2018 по 13.08.2018 №1507, а також платіжними дорученнями №1507 від 13.08.2018 в сумі 30000,00 грн та №1504 від 08.08.2018 в сумі 20000,00 грн. Таким чином, відповідач вважає позов необґрунтованим та просив в відмовити в його задоволенні. Зазначений відзив з доданими документами долучено до матеріалів справи.
27.09.2021 позивач надав відповідь на відзив (вх№8295/21), відповідно до якої наголосив на тому, що відповідач при здійсненні оплати за поставлений Товар, в графі призначення платежу зазначав, - «Оплата за електроди згідно договору поставки № 08/01-17Ф від 10.01.2017р.». Разом з тим, оскільки оплата за поставлений Товар здійснювалась відповідачем не в повному обсязі і з затримками, то отримані грошові кошти за платіжними дорученнями, на які відповідач посилається у відзивів на позов, як на доказ відсутності заборгованості, що є предметом даного спору, були зараховані позивачем з урахуванням вимог статті 534 Цивільного кодексу України, а саме в першу чергу погашалась основна сума боргу за Договором. Таким чином факти, викладені відповідачем у відзиві на позов, позивач вважає необґрунтованими та недоведеними та просить суд позовні вимоги задовольнити. Дану відповідь на відзив з доданими документами долучено до матеріалів справи.
Згідно із статтею 252 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими Господарським процесуальним кодексом України для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.
За приписами статті 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
За змістом статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до частини четвертої статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам були створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами.
Судовий процес на виконання ч. 3 ст. 222 ГПК України не фіксувався за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.
10.01.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Суми-Електрод» (далі - позивач, постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Технопром» (далі - відповідач, покупець) укладено договір поставки № 08/01-17Ф (далі - договір).
Відповідно до п. 1.1. договору постачальник зобов'язується передати у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти і сплатити на умовах Договору продукцію, що іменується надалі «Товар» ціна і кількісні характеристики якої визначаються рахунками-фактурами та видатковими накладними, які надаються постачальником.
Згідно з п. 2.1. договору загальна сума договору складає суму, рівну вартості всіх рахунків-фактур виставлених постачальником та сплачених покупцем відповідно до цього Договору.
Пунктом 3.1. договору встановлено, що термін, порядок та форма розрахунків: оплата здійснюється на розрахунковий рахунок постачальника за безготівковим розрахунком. Оплата за продукцію здійснюється на умовах 100% (стовідсоткової) оплати протягом (десяти) календарних днів з дати поставки продукції. При цьому загальна заборгованість покупця за поставлений Товар не повинна перевищувати 50 тис. грн. з урахуванням ПДВ, в іншому випадку необхідно здійснювати передоплату.
Відповідно до п. 3.2. договору форма розрахункових документів - платіжне доручення.
Датою оплати вважається дата надходження грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника ( п. 3.3. договору).
Згідно з п. 5.6 договору датою поставки вважається дата зазначена у видатковій накладній.
Пунктом 5.8 договору визначено, що постачальник надає покупцю разом із Товаром наступні товаросупровідні документи: видаткова накладна; товаротранспортна накладна; рахунок-фактура із зазначенням ціни, вартості Товару.
Зобов'язання покупця за Договором вважаються виконаними з моменту отримання постачальником оплати в розмірі загальної вартості Договору, зазначеної в пункті 2.1 Договору ( п. 6.7 договору).
Відповідно до п. 8.1. договору у разів порушення умов договору сторони несуть відповідальність у порядку, передбаченому чинним законодавством України.
Відповідно до накладної №1123.01/602 від 08.08.2018 на суму - 18392,40 грн та накладної №1123.01/617 від 13.08.2018 на суму - 31914,00 грн, на виконання умов укладеного договору, позивач здійснив поставку товару відповідачу на загальну суму - 50306,40 грн.
Разом з тим, в порушення умов п. 3.1. договору, свої зобов'язання по оплаті отриманого товару відповідач не виконав, не оплативши:
- в строк до 18.08.2018 грошові кошти в сумі 18392,40 грн. за товар поставлений згідно з накладної № 1123.01/602 від 08.08.2018;
- в строк до 23.08.2018 грошові кошти в сумі 31914,00 грн. за товар поставлений відповідно до накладної №1123.01/617 від 13.08.2018.
В той час як посилання відповідача у відзиві на позов про оплату товару поставленого за вищезазначеними накладними, спростовується матеріалами справи.
Так, відповідно до 51 накладної за період з 11.01.2017 по 13.08.2018, копії яких надані позивачем разом із позовною заявою та відповіддю на відзив, позивач на виконання договору здійснив поставку товару відповідачу на загальну суму 1819972 ,02 грн.
Водночас, відповідно до виписок з банківського рахунку за період з 10.01.2017 по 13.08.2018, які додані позивачем до відповіді на відзив, відповідач здійснив оплату за поставлений товар по договору на загальну суму 1405804,69 грн.
Таким чином, відповідачем було здійснено частково оплату товару поставленого за договором, разом з тим частина накладних на суму 414167,33 грн (1819972,02 грн -1405804,69 грн) (в т.ч. накладна №1123.01/602 від 08.08.2018 на суму -18392,40 грн та накладна №1123.01/617 від 13.08.2018 на суму 31914,00 грн) залишилось не оплаченим відповідачем.
Водночас, відповідач при здійсненні оплати за поставлений товар (в т.ч.: і в накладних №1123.01/602 від 08.08.2018 та №1123.01/617 від 13.08.2018, на підставі яких позивач просить суд стягнути з відповідача 50306,40 грн вартості поставленого товару) в графі призначення платежу зазначав: «Оплата за електроди згідно договору поставки №08/01-17Ф від 10.01.2017».
Відповідно до статті 534 Цивільного кодексу України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.
Як зазначає позивач, оскільки оплата за поставлений Товар здійснювалась відповідачем не в повному обсязі та несвоєчасно, то отримані грошові кошти зараховувались позивачем з урахуванням вимог статті 534 Цивільного кодексу України, а саме в першу чергу погашалась основна сума боргу за договором.
Водночас, відповідач свої зобов'язання за договором не виконав, вартість поставленого товару, в т.ч.: за накладними №1123.01/602 від 08.08.2018 на суму -18392,40 грн та накладна №1123.01/617 від 13.08.2018 на суму 31914,00 грн не оплатив, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Статтею 174 ГК України визначено, що підставою виникнення господарських зобов'язань зокрема є господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачених законом, але такі, які йому не суперечать.
Відповідно до вимог частини першої статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Статтею 193 ГК України встановлено обов'язок суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Виходячи з правової природи укладеного правочину суд дійшов висновку, що між сторонами склались відносини з поставки товару, які врегульовані § 1 та § 3 Глави 54 ЦК України.
За приписами статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати в установлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його в підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Наявними у справі доказами, поданими позивачем, підтверджується факт неналежного виконання відповідачем договору щодо оплати вартості Товару, поставленого за накладними №1123.01/602 від 08.08.2018 та №1123.01/617 від 13.08.2018.
Враховуючи зазначене, а також факт відсутності в платіжному дорученні від 08.08.2018 №1504 на суму 20000,00 грн та платіжному дорученні від 13.08.2018 №1507 на суму 30000,00 грн в призначенні платежу посилання безпосередньо на накладні №1123.01/602 від 08.08.2018 та №1123.01/617 від 13.08.2018 за договором, заперечення відповідача, викладені у відзиві на позов, щодо оплати останнім відповідно до платіжних доручень від 08.08.2018 №1504 і від 13.08.2018 №1507 вартості товару, поставленого за накладними №1123.01/602 від 08.08.2018 та №1123.01/617 від 13.08.2018, яку позивач просить суд стягнути з відповідача, спростовуються матеріалами справи, а тому не приймаються судом до уваги за їх необґрунтованістю та недоведеністю.
Таким чином, вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 50306,40 грн вартості поставленого Товару відповідно до накладних №1123.01/602 від 08.08.2018 та №1123.01/617 від 13.08.2018 за договором суд вважає законними, обґрунтованими, доведеними матеріалами справи, а отже, та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо стягнення з відповідача інфляційні втрати в сумі - 11669,74 грн та 3%річних в сумі - 4461,42 грн суд зазначає наступне:
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 ЦК України).
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).
За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до поданого позивачем розрахунку, доданого до позовної заяви, останнім нараховано відповідачу 4461,42 грн 3% річних за період з 27.08.2018 по 10.08.2021 та 11669,74 грн інфляційних збитків за період з вересня 2018 року по липень 2021 року.
З огляду на вищенаведене, перевіривши обставини, пов'язані з правильністю здійснення розрахунку 3% річних та інфляційних нарахувань, враховуючи встановлений судом факт неналежного виконання умов договору, суд вважає правомірними та обґрунтованими вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 4461,42 грн 3% річних та 11669,74 грн інфляційних збитків.
Відповідно до частини першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 79 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України.
Відповідно до частини п'ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позивачем доведено належними та допустимими доказами ті обставини, на які він посилався, як на підставу позову, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про задоволення позову.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі “Проніна проти України”, в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах “Трофимчук проти України”, “Серявін та інші проти України” обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами у справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Щодо інших доводів сторін, які детально не зазначені в рішенні, то вони не підлягають врахуванню, оскільки суперечать встановленим судом фактичним обставинам справи та не стосуються предмета доказування у даній справі.
При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі, вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами.
Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір в сумі 2270,00 грн покладається на відповідача.
Керуючись статтями 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Технопром” (41300, Сумська область, м. Кролевець, провулок Роменця, буд. 18; код ЄДРПОУ 31117131) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Суми-Електрод” (40004, Суми, вул. Горького, 58; код ЄДРПОУ 36066802) 50306,40 грн (п'ятдесят тисяч триста шість грн 40 коп.) заборгованості по договору поставки від 10.01.2017 №08/01-17Ф, 11669,74 грн(одинадцять тисяч шістсот шістдесят дев'ять грн 74 коп.) інфляційних втрат, 4461,42 грн (чотири тисячі чотириста шістдесят одну грн 42 коп.) 3% річних, а також 2270,00 грн (дві тисячі двісті сімдесят грн 00 коп.) витрат зі сплати судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст. 256 ГПК України).
Повний текст рішення складено та підписано 02.11.2021.
Суддя В.Л. Котельницька