20 жовтня 2021 р.Справа № 440/3985/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: Любчич Л.В. , П'янової Я.В. ,
за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.06.2021 року, головуючий суддя І інстанції: О.О. Кукоба, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 29.06.21 року по справі № 440/3985/21
за позовом Виробничого сільськогосподарського кооперативу "Злагода"
до Головного управління ДПС у Полтавській області
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
Виробничий сільськогосподарський кооператив "Злагода" (надалі - позивач, ВСК "Злагода") звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Полтавській області (надалі також відповідач), у якому позивач просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 05.04.2021 №00018400701 про збільшення суми грошового зобов'язання зі сплати податку на додану вартість загалом у розмірі 605512,50 грн.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 15.06.21 адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Полтавській області від 05 квітня 2021 року №00018400701.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Полтавській області на користь Виробничого сільськогосподарського кооперативу "Злагода" судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 9082,69 грн (дев'ять тисяч вісімдесят дві гривні шістдесят дев'ять копійок) та 10000,00 грн (десяти тисяч гривень) витрат на професійну правничу допомогу.
Повернуто Виробничому сільськогосподарському кооперативу "Злагода" з Державного бюджету України надміру сплачений платіжним дорученням від 14 квітня 2021 року №13130 судовий збір у розмірі 877,89 грн (вісімсот сімдесят сім гривень вісімдесят дев'ять копійок).
Відповідач, не погодившись з даним рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що приймаючи зазначене рішення суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків, які призвели до неправильного вирішення справи, неповно з'ясував всі обставини справи, що мають значення при вирішенні спору, невірно застосував до спірних правовідносин вимоги матеріального та процесуального права. Вважає, що задовольняючи позовні вимог, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про необґрунтованість встановлених податковим органом за наслідком проведеної перевірки порушень позивачем вимог діючого законодавства, та як наслідок, незаконності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення про збільшення позивачу суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість. Зазначив, що підприємством допущено порушення податкового законодавства, господарські операції з контрагентами не мали реальний характер, первинні документи складені між позивачем та підприємствами-контрагентами не відповідають вимогам Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність". Крім того, вказує, що наявна у контролюючого органу податкова інформація свідчить про неможливість виконання позивачем своїх зобов'язань за договором поставки товарів.
Представник позивача у письмовому відзиві заперечував проти апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.
В судове засідання суду апеляційної інстанції сторони не прибули, про дату, час і місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином.
Представник позивача надіслав на адресу суду клопотання про розгляд справи без його участі.
Представник відповідача 18.10.2021р. надіслав клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції.
Дослідивши вказане клопотання, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), учасники справи мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за умови наявності у суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов'язковою. Суд може постановити ухвалу про участь учасника справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду, визначеному судом.
Згідно ч.7 ст. 195 КАС України, у клопотанні про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду в обов'язковому порядку зазначається суд, в якому необхідно забезпечити її проведення. Таке клопотання може бути подано не пізніш як за п'ять днів до відповідного судового засідання.
Враховуючи, що клопотання надійшло на адресу суду пізніше як за п'ять днів до відповідного судового засідання, суд відмовляє в задоволенні заявленого клопотання.
Від представника відповідача надійшло також клопотання про відкладення розгляду справи.
Враховуючи, що вказана справа має бути розглянута протягом розумного строку, колегія суддів приходить до висновку, що відсутні підстави для задоволення вищезазначеного клопотання.
Крім того зазначає, що повідомлення учасників справи про дату, час та місце розгляду справи відбулося відповідно до приписів ст.268 КАС України.
Разом з тим колегія суддів зауважує, що з часу отримання судової повістки про виклик в судове засідання (12.10.2021р., про що свідчить звіт про направлення на офіційну адресу електронної пошти відповідача) до судового засідання, яке було призначене на 20.10.2021р., у представника відповідача було достатньо часу для того, щоб підготуватися до судового засідання та викласти свою правову позицію. Жодних належних та допустимих доказів, а саме будь-яких належним чином оформлених документів на підтвердження поважності причин неявки в судове засідання та необхідності перенесення розгляду справи до вказаного клопотання заявником не додано, як і не зазначено, які саме додаткові докази або пояснення відповідач бажав надати до суду апеляційної інстанції, і що суттєво могло б вплинути на розгляд справи та прийняття рішення.
Відповідно до ч.2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
У зв'язку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч.4 ст.229 КАС України не здійснювалось.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України та керуючись ст.229 КАС України.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ВСК "Злагода" (код ЄДРПОУ 03769706) зареєстроване як юридична особа 17.03.2000 та взяте на облік в органах державної податкової служби як платника податків, є платником податку на додану вартість, що не оспорюється сторонами.
Головним управлінням ДПС у Полтавській області проведено документальну планову виїзну перевірку ВСК "Злагода", результати якої оформлені актом від 15.03.2021 №1410/16-31-07-01-10/03769706 /а.с. 145-169/.
Правомірність підстав та порядку проведення перевірки позивач не оспорює.
За висновками акта перевірки відповідачем встановлено порушення ВСК "Злагода" вимог підпунктів 14.1.36, 14.1.181, 14.1.231 пункту 14.1 статті 14, пункту 44.1 статті 44, підпункту 192.1.1 пункту 192.1 статті 192, пунктів 198.1, 198.2, 198.6 статті 198, статті 201 ПК України, внаслідок чого занижено податок на додану вартість загалом у розмірі 484410,00 грн.
На підставі акта перевірки Головним управлінням ДПС у Полтавській області 05.04.2021 сформовано податкове повідомлення рішення №000184007701 про збільшення суми грошового зобов'язання зі сплати податку на додану вартість у загальному розмірі 605512,50 грн, з них: основний платіж - 484410,00 грн, штрафні (фінансові) санкції - 121102,50 грн /а.с. 14-15/.
Не погодившись з правомірністю зазначеного податкового повідомлення-рішення, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Як було встановлено під час розгляду справи, фактичною підставою для визначення позивачу суми грошового зобов'язання, слугували висновки податкового органу про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентом у перевіряємий період не мають на меті реального настання правових наслідків, оскільки здійснення господарських операцій не підтверджено документально, а саме належним чином оформленими первинними документами.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог та недоведеності відповідачем в ході судового розгляду справи правомірності прийнятого податкового повідомлення-рішення.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Відповідно до положень 14.1.36 ст.14 ПК України, господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
Згідно п. 22.1 ст. 22 ПК України, об'єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об'єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку.
Згідно п. 185.1 ст. 185, п. 187.1 ст. 187, п. 188.1 ст. 188 ПК України, об'єктом оподаткування податком на додану вартість є операції платників податку, окрім іншого, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України. Датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, або дата відвантаження товарів. База оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче звичайних цін, з урахуванням загальнодержавних податків та зборів.
Пунктом 200.1 ст. 200 вказаного Кодексу встановлено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.
В свою чергу, право на віднесення сум податку до податкового кредиту, згідно п. 198.1 ст. 198 виникає, окрім іншого, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. При цьому, відповідно до п. 198.2, 198.3, 198.6 ст. 198 ПК України датою віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг.
Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті.
Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними / розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
Таким чином, при складанні податкової звітності з метою правильного відображення господарської операції повинні враховуватись відповідні документи первинного обліку, а саме по зазначених операціях придбання результатів робіт (товарів) повинні бути в наявності як і акти виконаних робіт, так і результати таких виконаних робіт (товарів).
Як вбачається з матеріалів справи, ВСК «Злагода» у перевіряємий період мало господарські відносини із ТОВ "Укр Альфа Інвест".
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 р. №996-XIV (далі - Закон України №996-XIV), господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.
Згідно до ст. 3 Закону України №996-XIV, метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.
Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Статтею 9 Закону України №996-XIV визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.
Тобто, документальному підтвердженню підлягає одна із вищезазначених подій, і якщо дана подія оформлена первинним документом, що містить усі обов'язкові реквізити, визначені ч. 2. ст. 9 Закону України №996-XIV, то дана обставина є належним доказом реальності господарської операції.
Відповідно до вимог п. 1.2 ст. 1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.06.1995 р. за № 168/704, господарські операції відображаються у бухгалтерському обліку методом їх суцільного і безперервного документування. Записи в облікових регістрах провадяться на підставі первинних документів, створених відповідно до вимог цього Положення.
Відповідно до пункту 2.1 зазначеного Положення, первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення; господарські операції -це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.
Аналіз вказаних норм свідчить про те, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.
З урахуванням викладеного для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.
Як вбачається з матеріалів справи, між ТОВ "Укр Альфа Інвест" (постачальник) та ВСК "Злагода" (покупець) 27.11.2018 укладений договір поставки №2711/18, за умовами якого постачальник зобов'язувався поставити покупцю, а покупець - прийняти та своєчасно оплатити засоби захисту рослин, мікродобрива та насіння сільськогосподарських культур /а.с. 204-207/.
У додаткових угодах до договору поставки від 27.11.2018 №01, від 30.11.2018 №02 сторонами узгоджено асортимент, кількість та вартість товарів /а.с. 208, 209/.
Факт відвантаження товарів постачальником на адресу покупця підтверджено залученими до матеріалів справи копіями видаткових накладних від 28.11.2018 №48, від 30.11.2018 №50 /а.с. 210, 211/, а їх отримання покупцем - копіями довіреностей від 28.11.2018 №271, від 30.11.2018 №272 та викопіюванням з Книги обліку приходу-витрат пестицидів по складу господарства /а.с. 106-114, 214-219/.
При цьому підпис відповідальної особи на видаткових накладних скріплений печаткою ТОВ "Укр Альфа Інвест".
Між сторонами проведені розрахунки за поставлену продукцію, що підтверджено залученими до матеріалів справи копіями платіжних доручень від 05.12.2018 №8994, від 10.12.2018 №9065, від 11.12.2018 №9074, від 22.12.2018 №9229 /а.с. 102-105/.
Оцінивши перелічені первинні документи за правилами ст.90 КАС України, колегія суддів дійшла висновку про те, що вони не мають дефектів форми, змісту або походження, котрі в силу ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", ст.44 Податкового кодексу України, п.2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затверджено наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995р. №88, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.06.1995р. за №168/704) спричиняють втрату первинними документами юридичної сили і доказовості, а відтак сприймаються судом як належні та допустимі докази.
На підставі викладеного, колегія суддів зазначає, що надані позивачем первинні документи у повній мірі розкривають зміст господарських операцій, а тому посилання податкового органу, з якими правомірно не погодився суд першої інстанції, на те, що подані платником документи не дозволяють встановити реальність виконання розглядуваних операцій є помилковими.
Натомість, відповідачем не надано доказів та не наведено жодних обставин, які б свідчили про невідповідність господарських операцій цілям та завданням статутної діяльності позивача, незвичності цих операцій для цих осіб, збитковості здійснених операцій, або інших обставин, які б окремо або в сукупності могли б свідчити про не пов'язаність операцій з господарською діяльністю позивача, про не вчинення операцій, про відсутність факту надання послуг.
Крім того, як слідує з матеріалів справи, висновки відповідача про нереальність господарських операцій позивача з його контрагентом ґрунтуються на відомостях Єдиного реєстру податкових накладних щодо відсутності даних про придбання товарів ТОВ "Велес насіння" у ланцюгу їх постачання до ТОВ "Укр Альфа Інвест".
Проте, колегія суддів вважає безпідставними посилання податкового органу в обґрунтування висновків щодо порушення позивачем вимог податкового законодавства на вказану інформацію, оскільки позивач як платник податку не має обов'язку та повноважень здійснювати контроль за дотриманням усіма постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності, дотримання вимог податкового законодавства тощо і в подальшому зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит чи бюджетне відшкодування за можливу неправомірну діяльність будь-кого з контрагентів. Отже, платник податків, який придбав товар та або/послуги в особи, що порушує вимоги податкового законодавства, не повинен притягуватися до відповідальності в тому випадку, якщо він здійснював реальну господарську операцію та не знав про певні порушення правил ведення господарської діяльності та оподаткування своїм контрагентом або постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання.
Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісними постачальниками з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальників чи сприяння ухиленню постачальниками товару від виконання податкових зобов'язань може слугувати підставою для відмови у праві на податковий кредит та праві на отримання бюджетного відшкодування. При цьому такі висновки не можуть ґрунтуватися на припущеннях, а можуть ґрунтуватися лише на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
За змістом ст.ст. 138, 198 Податкового кодексу України, для декларування валових витрат та податкового кредиту з ПДВ платник податків має підтвердити понесення ним витрати на придбання товарів та нарахований постачальниками товарів (робіт, послуг) ПДВ належним чином складеними податковими накладними, платіжними документами та іншими первинними документами, а також довести зв'язок такого придбання з власною оподатковуваною господарською діяльністю.
Отже, в силу закону отримання податковим органом податкової інформації, акту перевірки, довідки зустрічної звірки або акту про неможливість проведення зустрічної звірки, в котрих викладені висновки про наявність ознак фіктивної господарської діяльності, відсутність факту реального вчинення господарських операцій, вчинення контрагентом платника податків нікчемного правочину або відображення в звітності показників господарських операцій, які фактично не відбулись, не звільняє такий податковий орган від виконання обов'язку по самостійному встановленню та доведенню факту вчинення платником податків порушення закону, узагальнена податкова інформація не має преюдиціального значення при розгляді справи судом та не є документом, що достовірно та безсумнівно підтверджують обставини фактичної дійсності.
Разом з тим, матеріали справи не містять аналізу конкретних обставин здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а також жодних доказів, які свідчили б про безтоварність таких операцій.
Таким чином, не можуть бути єдиним та безумовним свідченням правомірності висновків податкового органу результати актів перевірок контрагента позивача та їх контрагентів по ланцюгу постачання або результати автоматизованого співставлення податкових зобов'язань і податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПС України.
З огляду на зазначене, колегія суддів зазначає, що позивачем під час судового розгляду було доведено належними та допустимими доказами факт реальності укладених із контрагентами господарських операцій, та як наслідок, правомірність формування податкового кредиту.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентами мали реальний характер, діяльність позивача була спрямована на отримання економічної вигоди від підприємницької діяльності, підприємства ознак фіктивності на час здійснення господарської операції не мали, що зумовлює хибність висновків податкового органу.
Відповідно до ч. 2 ст.8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Колегія суддів звертає увагу на те, що збільшення суми грошового зобов'язання (шляхом прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень) порушує право позивача мирно володіти своїм майном, визначення якого міститься у Першому Протоколі до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 20 березня 1952 року (надалі також "Протокол 1 до Конвенції"), яка є частиною національного законодавства України згідно із статтею 9 Конституції України.
Зокрема, стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції так визначає підстави, за яких особа може бути позбавлена свого майна: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права"
Роз'яснення цієї норми містяться в рішеннях Європейського суду з прав людини (надалі також "ЄСПЛ"). Дані рішення згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" мають в Україні значення джерела права. Більше того, ч.2 ст.8 КАС України вимагає врахування практики ЄСПЛ при вирішенні справ.
Так, у пункті 53 рішення в справі "Булвес" АД проти Болгарії ЄСПЛ визначив поняття власності, вказавши, що "власність" може включати як існуючу власність, так і активи, включаючи вимоги стосовно яких заявник може стверджувати, що у нього чи у неї є принаймні "правомірні очікування"отримати ефективне здійснення свого майнового права.
У рішенні в справі "Щокін проти України"(п. 49) ЄСПЛ вказав, що збільшення податковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням до майнових прав заявника, гарантованих статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції. Таке втручання за Конвенцією може бути визнане тільки якщо здійснене на умовах, передбачених законом. Так, у пп. 50-51 згаданого рішення ЄСПЛ зазначає: "Найпершою та найбільш важливою вимогою ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції є те, що будь-яке втручання державних органів у мирне володіння майном повинне бути законним: друге речення першого параграфу наділяє правом позбавляти майна лише "на умовах, передбачених законом" і другий параграф визначає, що Держава має право контролювати використання майна шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, притаманний всім статтям Конвенції. Це поняття (поняття "закону") вимагає, перш за все, щоб заходи, що застосовуються, ґрунтувалися на національному законодавстві. Воно також посилається на якість закону, що застосовується, вимагаючи його доступності для осіб, яких він стосується, точності та передбачуваності в його застосуванні."
Таким чином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна є незаконними, якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону.
Оцінюючи дії відповідача на відповідність критеріям зазначеним в ч. 2 ст. 2 КАС України, колегія суддів прийшла до висновку, що приймаючи спірне податкове повідомлення-рішення про нарахування позивачу суми грошового зобов'язання, податковий орган дійшов до неправомірного висновку про порушення позивачем вимог діючого законодавства, а тому воно є незаконним та підлягає скасуванню.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Таким чином, оскільки належними та допустимими доказами відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення, не довів обґрунтованість висновків акту перевірки, колегія суддів вважає, що правочин відповідає положенням норм чинного законодавства України.
Натомість позивач, на виконання вимог ч.1 ст. 77 КАС України, довів обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов до правомірного висновку щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги про те, що підприємством допущено порушення податкового законодавства, господарські операції з контрагентами не мали реальний характер не знайшли свого підтвердження ні в ході судового розгляду справи судом першої інстанції, ні під час апеляційного провадження. Крім того, зазначені висновки спростовуються наявними в матеріалах справи належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами.
Твердження скаржника про те, що задовольняючи позовні вимог, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про необґрунтованість встановлених податковим органом за наслідком проведеної перевірки порушень позивачем вимог діючого законодавства, та як наслідок, незаконності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення про нарахування позивачу суми грошового зобов'язання ґрунтуються на субєктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів, а також на невірному тлумаченні норм матеріального права. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Стосовно задоволення вимог позивача щодо розподілу судових витрат судова колегія зазначає наступне.
Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи (частина перша статті 132 КАС України).
Відповідно до частини першої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі - КАС України) витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно із частиною другою статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Зазначені положення кореспондуються із пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7, де передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Відповідно до пунктів 1, 5, 6 статті 1 Закону України “Про адвокатуру і адвокатську діяльність” адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
З приводу зазначеного питання висловлювався і Конституційний Суду України, так, пунктом 3.2 рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Також Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги.
Отже, з викладеного слідує, що до правової (правничої) допомоги належать, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру тощо.
За змістом пункту першого частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Частиною четвертою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).
Відповідно до статті 30 Закону України “Про адвокатуру і адвокатську діяльність” гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості, як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб'єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Аналогічна позиція викладена в Верховним Судом в додатковій постанові по справі №820/4280/17 від 24.10.19р.
Понесені позивачем витрати у відповідності до вимог чинного законодавства є складовою судових витрат і не відносяться до позовних вимог, які є способами захисту прав позивача.
Відповідно до ст. 30 Закону № 5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Без сумніву, суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Водночас, для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Закону № 5076-VI.
Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції.
Так, у справі “East/West Alliance Limited” проти України” Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі “Ботацці проти Італії” (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі “Іатрідіс проти Греції” (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Згідно статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Таким чином, за результатами аналізу наведених положень Кодексу адміністративного судочинства України та Закону 5076-VI, колегія суддів дійшла висновку, що розмір витрат на оплату послуг адвоката обмежений їх співмірністю із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
З матеріалів справи встановлено, що представник позивача заявив до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15800,00 грн.
На підтвердження понесення цих витрат позивачем надано копії договору про надання професійної правничої допомоги від 15.03.2021 №08/21-ЛБГ, розрахунку витрат від 19.04.2021 №23/2, платіжного доручення від 19.04.2021 №448 /123-126/.
Матеріалами справи також встановлено, що спір виник у справі незначної складності та не характеризується наявністю виключної правової проблеми, значним суспільним інтересом до її розгляду, великою кількістю зібраних і поданих до суду доказів тощо. Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження. У справі проведено два судові засідання загальною тривалістю 40 хв.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов'язаних з оплатою професійної правничої/правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним статтями 19 та 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також враховуючи предмет позову та обставини справи, яка не є складною, суті виконаних послуг, колегія суддів зазначає, що заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на правничу допомогу в розмірі 15800,00 грн. є очевидно завищеним та погоджується з судом першої інстанції з висновком про те, що адекватний та справедливий розмір понесених витрат на оплату послуг адвоката складає 10000,00 грн.
Інші доводи апеляційної скарги не впливають на прийняте колегією суддів рішення.
Таким чином, рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Полтавській області - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.06.2021 року по справі № 440/3985/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді Л.В. Любчич Я.В. П'янова
Повний текст постанови складено 28.10.2021 року