Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"22" жовтня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/3320/21
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Калініченко Н.В.
без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом Комунального підприємства "Харківські теплові мережі", місто Харків, до фізичної особи - підприємця Азарова Олександра Івановича, місто Харків,
про стягнення грошових коштів,-
Позивач, Комунальне підприємство "Харківські теплові мережі", звернувся із позовом до відповідача, фізичної особи-підприємця Азарова Олександра Івановича, про стягнення заборгованості в сумі 286 901,14 грн., трьох відсотків річних в сумі 15 401,23 грн., інфляційних втрат у сумі 37 982,65 грн.
28 серпня 2021 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито позовне провадження у справі № 922/3320/21. Розгляд справи № 922/3320/21 ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Крім того, встановлено, зокрема, відповідачу, згідно статті 251 Господарського процесуального кодексу України, п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали суду для подання відзиву на позов.
Відповідач відзиву на позовну заяву не подав, про відкриття позовного провадження був повідомлений належним чином, шляхом скерування судової кореспонденції за адресою, вказаною у позовній заяві позивачем та яка відповідає відомостям про місцезнаходження відповідача, внесеним до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 02 вересня 2021 року відповідач отримав ухвалу про відкриття провадження у справі, втім останній не скористався процесуальними правами, означеними в статтях 42, 165, 251 ГПК України, відзиву на позовну заяву не надав. В даному разі відсутність в матеріалах справи відзиву спричинено діями самого відповідача, які виявились у пасивності по відношенню до формування заяви по суті справи, а відтак суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (частина 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
За адресою вулиця Верстатобудівна, будинок 3 у місті Харкові знаходиться житловий будинок, в якому відповідач орендує нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 227 кв. м., згідно договору оренди № 17-а від 01 квітня 2001 року та додаткової угоди № 2 від 07 липня 2004 року. 01 листопада 2001 року між Комунальним підприємством "Харківські теплові мережі" (теплопостачальна організація, позивач у справі) та фізичною особою-підприємцем Азаровим Олександром Івановичем (споживач, відповідач у справі) укладено договір № 8255 про постачання теплової енергії (далі за текстом - договір), за умовами якого енергопостачальна організація бере на себе зобов'язання постачати споживачеві теплову енергію в гарячій воді в потрібних йому обсягах, а споживач зобов'язується оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені цим договором (пункт 1.1. договору). Розрахунковим періодом є календарний місяць, в якому споживач за 10 днів до його початку сплачує попередню оплату вартості, необхідного обсягу теплової енергії, що є заявкою на наступний розрахунковий період, з урахуванням залишкової суми (сальдо) розрахунків на початок розрахункового періоду (пункт 6.2., 6.3. договору). Відповідно до пункту 10.1. договір набув чинності з дня його підписання та діє до 31 грудня 2002 року. Договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про його припинення не буде письмово заявлено однією із сторін. Додатком № 1, № 2 та № 3 визначеного обсяги постачання теплової енергії, схему межі поділу теплової мережі, а також умови припинення постачання теплової енергії. Доказів розірвання чи припинення договору за взаємною згодою сторін чи за рішенням суду матеріали справи не містять. Позивачем в період з лютого 2017 року по квітень 2021 рік формувались акти підключення/відключення житлового будинку за адресою Верстатобудівна, будинок 3, залежно від опалювального сезону із зазначенням відповідача як споживача, що отримує теплову енергію. Протягом 2017 по 2021 років позивачем сформовано та направлено відповідачу рахунки-фактури, акти виконаних робіт, а також акти звіряння станом на 01 травня 2017 року, на 01 січня 2018 року, на 01 травня 2018 року, на 01 листопада 2018 року, на 01 червня 2019 року, на 01 травня 2020 року (а. с. 47-74, том 1). Втім, за даними позивача, відповідач заборгованість в повному обсязі не погасив. Станом на серпень 2021 року позивач рахує за відповідачем заборгованість за спожиту теплову енергію в сумі 286 901,14 грн., яка виникла за лютий 2017 - квітень 2021 роки, на яку нараховані похідні вимоги (інфляційні нарахування та 3% річних).
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Згідно зі статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором енергопостачання.
Відповідно до частини 1 статті 275 Господарського кодексу України визначено, що за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту виконання умов договору щодо постачання теплової енергії в гарячій воді, позивачем надані рахунки-фактури та акти виконаних робіт, які підтверджують фактичні об'єми поставленої теплової енергії позивачем на користь відповідача і її вартість, а представлені акти включення та відключення споживача, залежно від періоду опалювального сезону за період з 2017 по 2021 роки, які підписані уповноваженими представником (в даному випадку - балансоутримувачем житлового будинку ділянки № 48) та теплопостачальної організації.
Згідно з частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частинами 6, 7 статті 276 Господарського кодексу України встановлено, що розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію.
Як-то вказано у пунктах 6.2., 6.3. договору розрахунковим періодом є календарний місяць, в якому споживач за 10 днів до його початку сплачує попередню оплату вартості, необхідного обсягу теплової енергії, що є заявкою на наступний розрахунковий період, з урахуванням залишкової суми (сальдо) розрахунків на початок розрахункового періоду.
Відповідно до пункту 40 Правил користування тепловою енергією облік обсягу споживання теплової енергії (затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03 жовтня 2007 року № 1198) споживач теплової енергії зобов'язаний, зокрема, вчасно проводити розрахунки за спожиту теплову енергію та здійснювати інші платежі відповідно до умов договору та цих Правил.
В матеріалах справи відсутні, а відповідачем, в порушення статей 73, 74 ГПК України, не надано доказів, які б свідчили про своєчасну та повну оплату поставленої теплової енергії в період з лютого 2017 року по квітень 2021 рік, внаслідок за останнім рахується заборгованість на суму 286 901,14 грн.
Аналіз положень чинного законодавства України дає підстави для висновку, що установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання. Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов'язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов'язання та умовами обороту.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження здійснення оплати поставленого продукції. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв продукцію, однак не здійснив повний розрахунок її вартості, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги чинного законодавства, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 286 901,14 грн. основної суми заборгованості по сплаті договором є обґрунтованими, документально підтвердженими та такими, що підлягають задоволенню.
Разом із тим, у зв'язку з неналежним виконанням грошових зобов'язань в частині повної та своєчасної оплати поставленої теплової енергії, позивач просив стягнути з відповідача трьох відсотків річних в сумі 15 401,23 грн., а також інфляційних втрат у сумі 37 982,65 грн.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень нормативних законодавчих приписів, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень норми статті 625 Цивільного кодексу України позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річні, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3 % річних судом було встановлено, що такий розрахунок у повній мірі відповідає положенням законодавства та здійснений без арифметичних помилок, а відтак суд задовольняє позовні вимоги в означеній частини і стягує з відповідача три відсотка річних в сумі 15 401,23 грн., а також інфляційних втрат у сумі 37 982,65 грн.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з фізичної особи-підприємця Азарова Олександра Івановича ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства "Харківські теплові мережі" (61037, місто Харків, вулиця Мефодіївська, будинок 11, ідентифікаційний код юридичної особи 31557119) заборгованості в сумі 286 901,14 грн., три відсотки річних в сумі 15 401,23 грн., інфляційні втрати у сумі 37 982,65 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в розмірі 5 104,28 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України.
Повне рішення складено "22" жовтня 2021 р.
Суддя Н.В. Калініченко