12.10.2021м. СумиСправа № 908/1932/21
Господарський суд Сумської області у складі судді Котельницької В.Л., розглянувши матеріали справи №908/1932/21 у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін
за позовом Концерну “Міські теплові мережі” (юридична адреса: 69091, м.Запоріжжя, бул. Гвардійський, 137, код ЄДРПОУ 32121458; фактична адреса: 69005, м. Запоріжжя, вул. Адмірала Нахімова, 4),
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничої фірми “Запоріжспецекологія” (юридична адреса: 40011, Сумська область, м.Суми, вул. Супруна, буд. 11, код ЄДРПОУ 37891323),
про стягнення 22897 грн 67 коп.,
06.07.2021 позивач звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом, в якому просить суд стягнути з відповідача суму основного боргу в розмірі 22897,67 грн та суму судових витрат у розмірі 2270,00 грн.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 08.07.2021 позовну заяву Концерну “Міські теплові мережі”, м. Запоріжжя, до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича фірма “Запоріжспецекологія”, м. Суми, про стягнення 22897,67 грн основного боргу за відпущену теплову енергію за період з жовтня по грудень 2015 року (без договору) передано за територіальною підсудністю до Господарського суду Сумської області.
В позовній заяві позивач просить стягнути з відповідача 22897,67 грн основного боргу за відпущену теплову енергію за період з жовтня по грудень 2015 року та суму судових витрат у розмірі 2270,00 грн. Також в пункті 1 прохальної частини позову позивачем заявлене клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.
Ухвалою суду від 10.08.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №908/1932/21 в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами, задоволено клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, заявлене в п. 1 прохальної частини позову; установлено учасникам справи строки для надання заяв по суті справи. Копія зазначеної ухвали надіслана учасникам справи на адреси, зазначені позивачем у позовній заяві.
Копія ухвали від 10.08.2021 у справі №908/1932/21, надіслана на юридичну адресу Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничої фірми “Запоріжспецекологія”, зазначену позивачем у позові: 40011, Сумська область, м. Суми, вул. Супруна, буд. 11, була повернута відділенням поштового зв'язку на адресу суду з відміткою “адресат відсутній за вказаною адресою”.
Відповідно до витягу з ЄДРПОУ, сформованого за електронним запитом суду від 09.08.2021, місцезнаходженням ТОВ НВФ «Запоріжспецекологія» є: 40011, м. Суми, вул. Супруна, буд. 11.
Частиною четвертою статті 89 Цивільного кодексу України визначено, що відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.
За приписами частини першої статті 7 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”, Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Згідно з пунктами 4, 5 частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення, зокрема, є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 за № 270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою “Судова повістка” з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п'ять календарних днів з дня надходження листа до об'єкта поштового зв'язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Поштові відправлення повертаються об'єктом поштового зв'язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.
У разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд із додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася до суду у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки наведене зумовлено не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 16.05.2018 у справі № 910/15442/17, від 10.09.2018 у справі № 910/23064/17, від 24.07.2018 у справі № 906/587/17).
Таким чином, відповідач вважається таким, що належним чином був повідомлений про дату та час судового засідання.
Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки та подання заяв по суті справи, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам були створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами.
Судовий процес на виконання ч.3 ст. 222 ГПК України не фіксувався за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у цій справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне:
Як зазначено позивачем у позові, відповідно до статуту підприємства -Концерну «Міські теплові мережі» (далі - позивач), основною метою діяльності позивача є здійснення виробничо-технічної діяльності, спрямованої на надійне та безперебійне забезпечення споживачів тепловою енергією, одержання прибутку для здійснення діяльності позивача та задоволення на його основі соціально-економічних інтересів трудового колективу концерну.
Предметом діяльності підприємства є виробництво теплової енергії, розподілення теплової енергії для обігріву житла, а також побутових потреб населення та підприємств, установ, організацій та її збут й інше.
Позивачем у позові вказано, що у зв'язку із відсутністю укладеного договору, позивач здійснював облік відпущеної теплової енергії по особовому рахунку відповідача № 203587.
Згідно з Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №121268557 від 19.04.2018 та №66432889 від 23.08.2016 у власності Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничої фірми “Запоріжспецекологія” перебувають нежитлове приміщення ХХХІІІ підвалу літ. А-5 за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Сорок років Радянської України (рішення Запорізької міської ради від 19.02.2016 №101 перейменована в вул. Незалежної України), буд. 92 та нежитлове приміщення підвалу ХІХ літ. А-4 за адресою: Запорізька область, м.Запоріжжя, вул. Сорок років Радянської України (рішення Запорізької міської ради від 19.02.2016 №101 перейменована в вул. Незалежної України), буд. 86, офіс 7.
Не зважаючи на відсутність укладеного між сторонами договору, позивач у період з жовтня 2015 по грудень 2015 років відпустив Товариству з обмеженою відповідальністю Науково-виробничій фірмі «Запоріжспецекологія» теплову енергію до приміщень №33 (Літ. А-5) по вул. Незалежної України, буд. 92 та №19 (Літ. А-4) по вул. Незалежної України, буд 86.
Факт постачання теплової енергії підтверджується рахунками від 31.10.2015 №203587 та від 30.11.2015 №203587, а також актами приймання-передачі теплової енергії від 31.10.2015 №203587 на суму 9397,55 грн та від 30.11.2015 №203587 на суму17608,86 грн і актом №203587/1 від 31.10.2016 приймання-передачі теплової енергії, відповідно до якого здійснено позивачем перерахунок теплової енергії за листопад 2015 року.
Згідно з поданого позивачем розрахунку основного боргу відповідача заборгованість ТОВ НВФ «Запоріжспецекологія» за особовим рахунком №203587 за період жовтень 2015 року по 23.11.2015 склала 22897,67 грн.
25.06.2021 позивач надіслав відповідачу вимогу щодо погашення заборгованості за теплову енергію, відповідно до якої зазначив про термінове вирішення відповідачем питання щодо оплати 22897,67 грн вартості відпущеної теплової енергії.
Водночас, зазначена заборгованість відповідачем не сплачена, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом.
Правовідносини між Теплопостачальною організацією та Споживачем в сфері виробництва, транспортування та постачання теплової енергії регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України “Про теплопостачання” від 02.06.2005 № 2633-IV (далі - Закон України від 02.06.2005 № 2633-IV), «Правилами користування тепловою енергією», затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України, від 03.10.2007 № 1198 (далі - Правила від 03.10.2007 №1198) та іншими нормативно-правовими актами України.
З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.
Згідно ст. 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
Згідно з частиною першою статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Аналогічні приписи містить частина сьома статті 193 Господарського кодексу України.
Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність.
Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утримуватися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Відповідно до частини першої статті 275, частини шостої статті 276 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію. Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону.
Згідно з приписами ч.ч. 3-4 ст. 25 Закон України від 02.06.2005 № 2633-IV) теплопостачальні організації, які здійснюють діяльність із постачання теплової енергії з використанням власних теплових мереж, зобов'язані забезпечити рівноправний доступ до цих мереж усіх суб'єктів господарської діяльності відповідно до укладених договорів. У разі наявності технічної можливості теплопостачальні організації, що здійснюють постачання теплової енергії на закріпленій території, не мають права відмовити споживачу, який розташований на цій території, в укладенні договору.
Статтею 24 Закон України від 02.06.2005 № 2633-IV передбачений, зокрема, обов'язок споживача на своєчасне укладення договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії; додержання вимог договору та нормативно-правових актів.
Зазначені положення кореспондуються з пунктами 4, 14 наведених вище Правил від 03.10.2007 №1198, якими передбачено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії, споживач зобов'язаний до початку подачі теплоносія до системи теплоспоживання укласти з теплопостачальною організацією такий договір.
Відповідно до п. 3 цих Правил від 03.10.2007 №1198 споживач теплової енергії це фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.
Статтею 1 Закону України від 02.06.2005 № 2633-IV встановлено, що у цьому Законі основні терміни вживаються в такому значенні: теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу; споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.
Комунальні послуги надаються споживачеві згідно з договором, що укладається у відповідності до типового договору, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630, а сторони не можуть відступати від затверджених норм, а можуть тільки уточнювати окремі норми типового договору.
Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 № 1875-ІV, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, визначено основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.
У статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 №1875-ІV визначено, що споживач це фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.
Згідно з ч.ч. 1-4 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 № 1875-ІV відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник. Виробник послуг може бути їх виконавцем. Виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 № 1875-ІV споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.
Відповідно до п. 8 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630, послуги надаються споживачеві згідно з договором, що оформляється на основі типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення. Даною постановою також затверджено форму та зміст (умови) Типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення.
Як слідує з матеріалів справи договірні відносини між позивачем та відповідачем відсутні, розрахунки за теплову енергію здійснювались на підставі особового рахунку №203587.
У той же час, частиною шостою статті 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Суд зауважує, що відсутність договору про постачання теплової енергії при підтвердженні факту її постачання обставинами справи не звільняє відповідача від обов'язку оплати за фактично спожиту теплову енергію (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 30.10.2013 у справі № 6-59цс13).
Споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (правовий висновок у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15).
Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 11.04.2018 р. у справі № 904/2238/17 та від 16.10.2018 р. у справі № 904/7377/17; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 р. у справі № 7128916/17-ц).
У постанові Верховного Суду від 25.03.2019 року у справі № 910/12510/17 викладено правовий висновок, відповідно до якого: "укладення договору з теплопостачання відповідно до статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" та Правил користування тепловою енергією, є не правом споживача послуг, а його обов'язком. А, сам лише факт не укладення такого договору не може слугувати підставою для звільнення споживача від сплати за фактично спожиту теплову енергію в спірний період".
Отже, навіть за відсутності договору, втім, з належним підтвердженням матеріалами справи факту її поставки споживачу, останній не звільняється від оплати такого товару.
Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до ст. 78 даного Кодексу достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Статтею 79 ГПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Наявними у справі доказами, поданими позивачем, підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань щодо оплати 22897,67 грн вартості відпущеної теплової енергії за період з жовтеня 2015 року по листопад 2015 року.
Таким чином, на підставі досліджених матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі, вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами.
Нормою статті 129 ГПК України встановлено, що судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, відповідно ст. 129 ГПК України, враховуючи задоволення судом позову, позивачу за рахунок відповідача підлягає відшкодуванню 2270,00 грн судового збору.
На підставі викладеного, керуючись статтями 123, 126, 129, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничої фірми “Запоріжспецекологія” (юридична адреса: 40011, Сумська область, м. Суми, вул. Супруна, буд. 11, код ЄДРПОУ 37891323) на користь Концерну “Міські теплові мережі” (юридична адреса: 69091, м. Запоріжжя, бул. Гвардійський, 137, код ЄДРПОУ 32121458; фактична адреса: 69005, м. Запоріжжя, вул. Адмірала Нахімова, 4) 22897,67 грн (двадцять дві тисячі вісімсот дев'яносто сім грн 67 коп.) заборгованості, а також 2270,00 грн (дві тисячі двісті сімдесят грн 00 коп.) судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Згідно зі ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.
Повний текст рішення складено та підписано 22.10.2021.
Суддя В.Л. Котельницька