Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"18" жовтня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/2972/21
Господарський суд Харківської області у складі:
суддя Калініченко Н.В.
при секретарі судового засідання - Шевченко А.В.
за участю представників учасників процесу:
позивача - Перевощикова Т.М., адвокат, довіреність від 06.07.2021 р.
відповідача - не з'явився
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвекс Інтернешнл ГмбХ", місто Кельн,
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сталекс Профі", місто Вовчанськ,
про визнання пункту контракту недійсним,--
здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/2972/21.
Позивач, Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвекс Інтернешнл ГмбХ", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю "Сталекс Профі", про визнання недійсним положення пункту 8.1. контракту № UA-2019-35 від 22 липня 2019 року.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 30 липня 2021 року прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвекс Інтернешнл ГмбХ" до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд якої ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/2972/21 підготовче провадження. Відповідач відзиву на позовну заяву не надав, свого уповноваженого представника в судові засідання не направляв, про дати, час та місце судових засідань був повідомлений належним чином, втім поштові повідомлення, в яких знаходилась судова кореспонденція, повертались до суду із зазначенням причин - адресат відсутній за вказаною адресою. Враховуючи ненадання відповідачем відзиву, згідно з положеннями статті 178 ГПК України, суд розглядає справу за наявними матеріалами. 13 вересня 2021 року, протокольною ухвалою суду, на підставі пункту 18 частини 2 статті 182, пункту 3 частини 2 статті 185, частини 5 статті 185, статей 195, 232 ГПК України, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27 вересня 2021 року. 27 вересня 2021 року суд розпочав розгляд справи по суті, в засіданні суду оголошено перерву по розгляду справи по суті до 18 жовтня 2021 року. 08 жовтня 2021 року позивач подав письмові пояснення (вх. № 23788), в яких спираючись на необхідність подання додаткових пояснень, висвітлює свою позицію з окремого питання. 18 жовтня 2021 року суд не прийняв вказані письмові пояснення до розгляду з тих підстав, що позивач діє не у спосіб та не у порядку, визначені нормами ГПК України. 18 жовтня 2021 року у судовому засіданні, відповідно до статті 233 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини ухвали.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено такі обставини.
З матеріалів справи вбачається, що 22 липня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Конвекс Інтернешнл ГмбХ" (продавець, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Сталекс Профі" (покупець, відповідач у справі) укладено контракт UA-2019-35 за умовами якого продавець постачає та передає покупцю товар в кількості, комплектності, якості, з технічними характеристиками, за ціною та в строки відповідно до додатку до даного контракту, які діють з моменту їх підписання, але не раніше набуття чинності самого контракту, і є його невід'ємною частиною, а покупець приймає та оплачує товар. У розділі 8 сторони погодили, що всі спори та розбіжності підлягають розгляду в суді міста Кельн у відповідності до діючого законодавства Федеративної республіки Німеччина. До додатків № 1, № 2, № 3 до договору сторони господарського правовідношення обумовили найменування товару, кількість, вартість, а також умови поставки товару та умови оплати. Як зазначає позивач, він зі свого боку виконав зобов'язання з поставки обумовленого товару, втім відповідачем було здійснено часткову оплату поставленого товару. З метою мирного вирішення суперечок і розбіжностей з приводу господарських правовідносин, пов'язаних із виконанням умов контракту, позивачем було скеровано відповідачу листи із пропозицією сплатити заборгованість за договором, а також претензію № 13/07/1 від 13 липня 2021 року. Відповідач не сплатив заборгованість, надаючи лише формальну відповідь про сплату. Як зазначає позивач, вичерпавши всі можливі способи досудового врегулювання спору, позивач прагне стягнути залишок заборгованості в судовому порядку, представивши до компетентного суду позовну заяву, що на його думку є неможливим, оскільки пункт 8.1. контракту не дає чіткої відповіді на запитання до якої саме установи йому необхідно звернутись із позовом, що зумовило звернення до суду із даним позовом про визнання недійсним вказаного пункту контракту.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Предметом судового розгляду є встановлення факту наявності/відсутності підстав для визнання недійсним положення пункту 8.1. контракту № UA-2019-35 від 22 липня 2019 року на підставі того, що даний пункт є третейським застереженням, умови якого викладено не чітко без вказівки на організацію, яка компетентна розглядати спір, що виникне між сторонами контракту.
Однією з правових та основних форм, що опосередковує господарські зв'язки суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності є зовнішньоекономічний договір (контракт). Зовнішньоекономічний договір (контракт) - матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"). Укладання і виконання такого договору з іноземним контрагентом є, як правило, підсумковим результатом конкретної зовнішньоекономічної діяльності.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є: юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності. Згідно з статтею 129 Господарського кодексу України іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами. Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими цим Кодексом, іншими законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Статтею 42 Господарського кодексу України встановлено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Позивачем є нерезидент України іноземний суб'єкт господарської діяльності, що зареєстрований і діє за законодавством Німеччини. Відповідачем є резидент України юридична особа, що зареєстрована і діє за законодавством України.
Статтею 2 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлено, що цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом: визначення застосовуваного права; процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; підсудність судам України справ з іноземним елементом; виконання судових доручень; визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про міжнародне приватне право", право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України. Відповідно до статті 32 Закону України "Про міжнародне приватне право", зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом.
Так, спираючись на "дефект арбітражного застереження", позивач вважає пункт 8.1. контракту № UA-2019-35 від 22 липня 2019 року недійсним, втім суд вважає, що останній обрав не правомочну судову установу, яка вправі розглядати цей спір, з огляду на таке.
Джерела правового регулювання участі іноземного елемента у господарському процесі України поділяються на дві групи: національне законодавство та міжнародні договори, в яких бере участь Україна.
Загальні засади регулювання правовідносин з іноземним елементом встановлені Конституцією України, статті якої гарантують забезпечення, охорону і захист прав і свобод людини.
Частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 9 Конституції України).
Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства (частина перша статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України"). До міжнародних угод, якими врегульовано правила міжнародного господарського процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори, підписані Україною, та угоди колишнього СРСР, які зберігають юридичну силу для України. Відповідно до статті 24 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 року (ООН) двосторонній договір, що у момент правонаступництва був чинним щодо території, що є об'єктом правонаступництва держав, вважається чинним між новою незалежною державою й іншою державою-учасницею, коли: вони чітко про це домовилися; або якщо через свою поведінку вони мають вважатися такими, що про це домовилися. Згідно зі статтею 7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 року Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. За Договором між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Німецькою Демократичною Республікою про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікація від 28 березня 1958 року, безпосередньо у статті 1 передбачено право юридичної особи на вільне і безперешкодне звернення до органів іншої Сторони, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні та кримінальні справи; вони можуть виступати в цих органах, порушувати клопотання і пред'являти позови на рівних підставах з громадянами іншої Договірної Сторони.
Слід враховувати, що міжнародна підсудність - це компетенція національних судових установ держави щодо розгляду і вирішення по суті цивільних справ з іноземним елементом, яка встановлюється внутрішнім законодавством держави та укладеними нею міжнародними договорами. Необхідність визначення міжнародної підсудності постає винятково у тих випадках, коли спір виник з приватного правовідношення, в якому присутній іноземний елемент.
Питання про підсудність є першочерговими та основними, що постає перед суддею, який приймає рішення про порушення провадження з господарської справи з "іноземним" елементом. Визначення підсудності такої справи передбачає декілька етапів: І - встановлення міжнародної підсудності, тобто визначення, суди якої держави є компетентними здійснювати правосуддя у цій справі; II - встановлення родової або предметної підсудності (адже у більшості держав світу діє судова система, яка передбачає функціонування, поряд із судами загальної юрисдикції, судів, які спеціалізуються на вирішенні конкретних категорій приватно-правових спорів); III - визначення внутрішньої територіальної підсудності.
Визначення міжнародної підсудності має велике практичне значення для осіб, які беруть участь у справі, тому що вибір суду безпосередньо впливає, по-перше, на процесуальний порядок розгляду справи і, по-друге, на вибір колізійного та матеріального права, яке суд застосовуватиме при вирішенні справи по суті. Норми інституту міжнародної підсудності встановлюють: 1) критерії, на основі яких визначається міжнародна підсудність; 2) правила окремих видів міжнародної підсудності - загальної, альтернативної (спеціальної, за вибором позивача), договірної та виключної, та їх співвідношення; 3) правила врегулювання так званих "конфліктів юрисдикцій" або "конкуренції юрисдикцій" - ситуацій, коли одна й та сама цивільна справа приймається до провадження одночасно судами декількох держав або, навпаки, коли суд жодної держави не погоджується порушити провадження у справі, вважаючи себе некомпетентним; 4) правило неприпустимості зміни міжнародної підсудності у ході провадження у справі (perpetuatiofori); 5) правило міжнародної підсудності зустрічного позову.
Норми інституту міжнародної підсудності містяться, перш за все, в автономних законах про міжнародне приватне право або у відповідних розділах процесуальних кодексів чи законів про судоустрій. Видами міжнародної підсудності є: а) загальна; б) договірна; в) спеціальна; г) виключна.
Міжнародна загальна підсудність ґрунтується на одному із таких принципів - громадянство, доміцилій або звичайне місце перебування відповідача. Міжнародна договірна підсудність передбачає визначення міжнародної підсудності на основі пророгаційної угоди. В юридичній літературі пророгаційна угода визначається як: угода, яка "обумовлює, в який суд сторона, яка вважає, що її право порушено, має звернутися за захистом", угода, яка "встановлює вибір підсудності", угода, що застосовується у зовнішній торгівлі з метою встановлення підсудності спорів, які виникають із зовнішньоторговельних угод, суду певної держави, з відповідним виключенням компетенції судових установ іншої держави.
Сьогодні у більшості держав світу діють закони, які, по-перше, дозволяють сторонам укладати угоду про міжнародну договірну підсудність, а, по-друге, зобов'язують суди поважати таку угоду сторін. У Законі України "Про міжнародне приватне право" (стаття 76) укладення сторонами угоди, якою вони передбачили підсудність справи судам України, закріплюється як перша підстава визначення підсудності справ судам України, що свідчить про усвідомлення вітчизняним законодавцем значення договірної підсудності в сучасному міжнародному обігу.
Стаття 77 Закону України "Про міжнародне приватне право" визначає такі категорії справ, які становлять виключну компетенцію українських судів: 1) справи, предметом яких є права на нерухоме майно, що знаходиться на території України; 2) справи, які стосуються правовідносин між батьками і дітьми, якщо обидві сторони мають місце проживання в Україні; 3) спадкові справи, коли спадкодавець є громадянином України і мав в Україні місце проживання; 4) справи, пов'язані з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; 5) справи, пов'язані із реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців; 6) справи, що стосуються дійсності записів у державному реєстрі і кадастрі України; 7) справи про банкрутство, якщо боржник був створений відповідно до законодавства України; 8) справи, що стосуються випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; 9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснене або здійснюється на території України; 10) в інших випадках, визначених законами України.
Якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи судам України, спір підлягає вирішенню в судах загальної юрисдикції України (пункт 1 частини першої статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право") з урахуванням вимог ГПК України. Водночас підсудність справ з іноземним елементом, установлена статтею 77 Закону України "Про міжнародне приватне право", не може бути змінена угодою сторін.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. У випадку обрання сторонами права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин, суд застосовує це право у вирішенні спору. При цьому за приписами частин третьою та четвертої статті 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" вибір права може бути здійснений щодо угоди (правочину) в цілому або її окремої частини. Вибір права щодо окремих частин угоди повинен бути явно вираженим.
Розгляд господарських справ з іноземним елементом здійснюється за "законом суду", тобто юридичною підставою застосування іноземного права на території України є норми ГПК, Закон України "Про міжнародне приватне право" тощо.
Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 7 Закону України "Про міжнародне приватне право" при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.
Установлення змісту норми права іноземної держави регламентується статтею 8 Закону України "Про міжнародне приватне право".
Для правильного визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору за участю іноземної особи, судам необхідно з'ясувати право якої країни повинно застосовуватися. При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.
Зміст права може встановлюватися не тільки судом, але й сторонами, які зацікавлені в застосуванні даного права. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.
У процесі вирішення судами України господарських справ з іноземним елементом важливе значення має застосування доказаного права іноземної держави особливо тоді, коли зміст і форма правовідносин підпорядковані іноземному закону.
Згідно зі статтею 32 Закону України "Про міжнародне приватне право" зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом.
У Розділі VI Закону України "Про міжнародне приватне право" визначено норми щодо договірних зобов'язань. Зокрема, згідно зі статтею 43 зазначеного Закону сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. Тобто, за винятком випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України, сторони договору за статтею 43 Закону України "Про міжнародне приватне право" згідно із статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору в якій існує іноземний елемент, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.
Поняття "іноземний елемент" визначено Законом України "Про міжнародне приватне право" та виявляється в одній або кількох з таких форм: - хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; - об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; - юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
Визначення підсудності справ з іноземним елементом залежить від категорії спору.
Перше процесуальне питання, яке вирішується судом України у зв'язку з іноземним елементом, - це з'ясування питання про те, чи поширюється його територіальна компетенція на розгляд даної справи. Отже, перш за все судом з'ясовується на території якої саме держави повинна бути розглянута конкретна цивільна справа або вчинені певні процесуальні дії, а вже потім визначався конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.
Правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором не встановлено інші.
Слід зазначити, що правила підсудності, які передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права. При цьому, чинним законодавством України визначено перелік справ, які розглядаються виключно судами України, зокрема, статтею 77 Закону України "Про міжнародне приватне право"
Відповідно до частини 1 статті 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, набрала чинності для України 14 квітня 1995 року, (далі - Конвенція), якщо в частинах II-V цього розділу не встановлено інше, позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірних Сторін, подаються, незалежно від їх громадянства, в суди цієї Договірної Сторони, а позови до юридичних осіб подаються в суди Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філія. Згідно статті 21 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, суди Договірних Сторін можуть розглядати справи й в інших випадках, якщо мається письмова угода сторін про передачу спору цим судам. При цьому виключна компетенція, що випливає з пункту 3 статті 20 і інших норм, установлених частинами II-V цього розділу, а також із внутрішнього законодавства відповідної Договірної Сторони, не може бути змінена угодою сторін.
Слід зазначити, що у Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року №9-зп роз'яснено, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.
Враховуючи викладене, судом і було відкрите провадження у справі для з'ясування предмету спору, який виник, та можливість розгляду даного спору національним судом.
Загальне правило територіальної підсудності щодо пред'явлення позову за місцезнаходженням відповідача застосовується лише у випадку, коли інші правила підсудності не встановлені положеннями господарського процесуального кодексу України.
Параграфом 3 ГПК України встановлена територіальна юрисдикція пред'явлення позову (підсудність). Так, позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживанням відповідача, якщо інше не встановлено цим кодексом (частина 1 стаття 27). Водночас, стаття 366 ГПК України встановлює, що підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВРУ.
При цьому, тлумачення часини 1 статті 27 ГПК України повинно відбуватися з урахуванням принципу правової визначеності, який, в аспекті даного спору, полягає у забезпеченні здатності вірного тлумачення закону пересічною особою. Зокрема, встановлюючи підхід до тлумачення правових норм, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13 липня 1995 року у справі "Толстой-Милославський" (TolstoyMiloslavsky) проти Сполученого Королівства (скарга №18139/91), визначаючи зміст терміну "передбачений законом" сформулював наступну умову: положення національного законодавства повинні бути настільки ясними, зрозумілими і визначеними, щоб будь-яка людина, за необхідності скориставшись порадою юриста, могла б повністю зрозуміти зміст закону.
З огляду на зазначений підхід Європейського суду з прав людини до тлумачення правових норм, положення частини 1 статті 27 Цивільного процесуального кодексу України означають, що спір має розглядатися за волевиявленням позивача за місцезнаходженням відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВРУ
Порядок врегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з іншими, ніж український, визначений Законом України "Про міжнародне приватне право", в якому встановлені підстави визначення підсудності справи з іноземним елементом судам України, що по відношенню до норм ГПК України, які визначають загальні правила підвідомчості та підсудності справ, є спеціальними.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо сторони прямо передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності, коли таке право у сторін відсутнє (стаття 77 вказаного Закону). Предмет спору по даній справі не підпадає в перелік справ, до яких застосовується виключна підсудність, обумовлена у статті 77 названого Закону.
Таким чином, Закон України "Про міжнародне приватне право" закріплює право сторін відповідної угоди на вибір підсудності справи з іноземним елементом, тобто на укладення так званої "пророгаційної угоди", що, в свою чергу, не лише обґрунтовує компетенцію обраного суду, але й виключає можливість вирішення такого спору в суді іншої держави.
Згідно із статтею 43 Закону України "Про міжнародне приватне право" сторони договору відповідно до статті 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.
Водночас стаття 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачає й інші випадки підсудності справ з іноземним елементом судам України, зокрема якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.
Однак, на переконання суду, ці підстави є "послідуючими" після договірної підсудності і є визначальними лише у випадку відсутності будь-якої домовленості сторін про вибір суду.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про міжнародне приватне право" приватноправові відносини визначені як відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи.
Отже, досягнення домовленості про застосування права іншої країни і визначення виключної юрисдикції компетентного суду цієї країни у правовідносинах сторін, що ґрунтуються на вказаних принципах, вказує на пріоритетний характер такої домовленості, оскільки вона не суперечить встановленому національним законодавством порядку врегулювання таких правовідносин (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 907/637/17).
Аналізуючи умови розділу 8 контракту, якій є предметом спору у даній справі, суд констатує, що сторонами було погоджено, що всі спори та розбіжності підлягають розгляду в суді міста Кельн у відповідності до діючого законодавства Федеративної республіки Німеччина.
Тобто, виконання договору, пов'язано із застосуванням законодавства Федеративної республіки Німеччина із представленням позовів виключно до судів міста Кельн.
Між тим, представником позивача не надано доказів, що останній звертався до компетентного суду міста Кельн щодо стягнення із відповідача грошових коштів за невиконання умов контракту № UA-2019-35 від 22 липня 2019 року, про це також і не зазначено у пред'явлених вимогах за даним позовом до відповідача.
При цьому, згідно статті 92 Конституції, суди у Німеччині поділяються на суди загальної юрисдикції та спеціальної. Судова система Німеччини має п'ять галузей юрисдикції.
Відповідно до параграфу 12 Закону Німеччини про судоустрій, система судів загальної юрисдикції ділиться на 4 інстанції та за приписами статі 23 даного закону, районні суди вирішують цивільні справи, якщо вартість позову не перевищує 5 тисяч євро.
Виписане свідчить про безпідставність посилання адвоката позивача про визначення компетентним суд України з посиланням на статтю 27 ГПК України.
За такого, незважаючи на те, що відповідач має місце реєстрації юридичної особи - Україну, заявлені у даній справі до нього вимоги не належить до юрисдикції господарського суду Харківської області, оскільки спірні правовідносини виникли з підстав неналежного виконання контракту № UA-2019-35 від 22 липня 2019 року у якому сторони обрали не лише право, яке застосовується до правовідносин між учасниками зобов'язання (право Німеччини), а також суд, який компетентний розглядати такі спору (місто Кельн), у в'язку з чим, враховуючи, положення статті 9 Конституції України, пункту 2 частини 1 статті 1 та статей 5, 25, 26 Закону України "Про міжнародне приватне право", а також статтю 509 Цивільного кодексу України при вирішенні цих правовідносин слід застосовувати умови основного договору, в яких міститься застереження щодо порядку розгляду спору.
Згідно з частиною третьою статті 3 ГПК України провадження в господарських справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 2 ГПК України завданнями господарського судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до норм статті 14 ГПК України, суд розглядає господарські справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 366 ГПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
У міжнародному праві категорія "підсудність" застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.
Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог статей 3, 366 ГПК України повинні керуватися нормами Закону України "Про міжнародне приватне право" та нормами відповідних міжнародних договорів.
Суд згідно з принципом juranovitcuria ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору.
Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 у справі № 917/1739/17 (провадження 12-161гс19) та від 25 червня 2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Позивач повинен подавати відповідний позов, виходячи з умов п. 8.1 контракту, до суду міста Кельн (у відповідності до діючого законодавства Федеративної республіки Німеччина) та з врахуванням поділу та галузей юрисдикції та інстанційності до законодавства Німеччини.
За такого, провадження у справі підлягає закриттю.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись статтями 2, 13, 27, 231, 232-236, 366 ГПК України, Конституцією України, Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, Законом України "Про міжнародне приватне право", господарський суд Харківської області,-
Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвекс Інтернешнл ГмбХ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сталекс Профі" про визнання пункту контракту недійсним - закрити.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та може бути оскаржена протягом десяти днів безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду відповідно до статей 255-257 Господарського процесуального кодексу України.
Копію ухвали надіслати учасникам справи.
Повну ухвалу складено 19 жовтня 2021 року.
Суддя Н.В. Калініченко
справа № 922/2972/21