18 жовтня 2021 р. Справа № 520/7156/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.06.2021, головуючий суддя І інстанції: Севастьяненко К.О., м. Харків, повний текст складено 22.06.21 по справі № 520/7156/21
за позовом ОСОБА_1
до Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач, заявник) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку (далі та текстом також - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправними дії Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку, які полягають у необ'єктивному розгляді звернення ОСОБА_1 від 10 листопада 2020, відповідь на яке оформлено листом Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку від 22.04.2021 за № 1448;
- зобов'язати Харківський зональний відділ Військової служби правопорядку повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 10 листопада 2020 та в процесі розгляду звернення перевірити та встановити чи вчинялися ОСОБА_1 правопорушення у період проходження ним військової служби та чи є його поранення та контузії наслідком: вчинення ним злочину або адміністративного правопорушення, вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров'ю;
- зобов'язати Харківський Зональний відділ Військової служби правопорядку відповідно до ст. 382 КАС України подати у 15 - денний строк після набрання чинності рішення, звіт про виконання судового рішення.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22 червня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення ухвалене з неправильним застосування норм матеріального та порушенням норм процесуального права, за умов недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими.
В обґрунтування вимог скарги посилається на те, що судом першої інстанції не застосовано норми права, які регулюють спірні відносини, а саме: п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про військову службу правопорядку у Збройних силах України». Зазначає, що Законом України «Про військову службу правопорядку у Збройних силах України» та його прикінцевими положеннями жодним чином не обмежено Військову службу правопорядку виявляти кримінальні та інші правопорушення, які були вчиненні до утворення Військової служби правопорядку. Сплив строків давності для притягнення до відповідальності не є підставою для звільнення від обов'язку компетентного органу виявляти правопорушення. Оскільки у зверненні позивача порушувалися питання виявлення кримінальних та інших правопорушень у період проходження ним військової служби у Збройних Силах, то саме до компетенції Військової служби правопорядку входить вирішення порушених питань у зверненні позивача. Зазначає, що відповідач при розгляді звернення не надав жодної оцінки поясненням позивача наданих у зверненні. Вказує, що відповідач має та мав можливість встановити, чи притягався позивач до кримінальної відповідальності у період військової служби дослідивши 4 сторінку військового квитка позивача, на якій зазначені військові частини, де проходив військову службу позивач, оскільки дисциплінарні батальйони, в яких відбувають кримінальні покарання військовослужбовці, є окремими дисциплінарними ротами (військовими частинами), які утримуються за окремим штатом та мають окремий номер військової частини.
Посилається на правову позицію Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 826/6825/16. Зазначає, що позиція позивача у справі повністю узгоджується з висновками ЄСПЛ, викладеними у рішенні від 13.01.2011 у справі "Чуйкіна проти України", висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 16.09.2015 у справі № 826/4418/14.
За результатами апеляційного розгляду позивач просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з дослідженням усіх доказів та встановленням усіх обставин у справі. Вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу просить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України), суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач 10.11.2020 звернувся на адресу відповідача із заявою, в якій просив:
1) перевірити та виявити чи вчинялись позивачем у період проходження ним військової служби кримінальні, адміністративні та дисциплінарні правопорушення, а також під час отримання ним поранення та контузії у період проходження військової служби?
2) в процесі розгляду даного звернення перевірити та встановити чи є поранення та контузії позивача наслідком:
2.1. вчинення позивачем злочину або адміністративного правопорушення?
2.2. вчинення позивачем дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння?
2.3. навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров'ю?
З наявної в матеріалах справи копії вказаної заяви вбачається, що позивач також вказав, що бажає взяти участь у розгляді даного звернення через свого представника - адвоката Уманця Андрія Ігоровича.
Листом Харківського зонального відділу військової служби правопорядку від 17.11.2020 за № 3350 позивача та представника позивача повідомлено, що посадовим особам Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку дати відповіді на питання позивача неможливо в зв'язку з тим, що Військова служба правопорядку у Збройних Силах України створена 07.03.2002 (Відомості Верховної Ради України, 2002, № 32, ст. 225) та не є правонаступником будь-якого правоохоронного органу (позивач проходив військову службу в Збройних Силах Союзу PCP з 16.11.1985 по 18.12.1987). Водночас, вказано, що під час розгляду звернення позивач просить врахувати нормативно-правові документи Союзу PCP, а саме: Закон “Про загальний військовий обов'язок”, Закон “Про затвердження основ кримінального судочинства Союзу PCP”, Дисциплінарний статут Збройних Сил СРСР. Одночасно вказано, що відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Також, зазначено, що відповідно до ст. 2, п. 1 ст. 3 Закону України “Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України”: ст. 2 Правова основа та принципи діяльності Служби правопорядку. Крім того, вказано, що служба правопорядку у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом та іншими виданими у відповідності з ними нормативно-правовими актами; п. 1 ст. 3. Основними завданнями Служби правопорядку є: виявлення причин, передумов і обставин кримінальних та інших правопорушень, вчинених у військових частинах та на військових об'єктах; розшук осіб, які самовільно залишили військові частини (місця служби); будь-які нормативно-правові акти Союзу PCP врахувати під час розгляду звернення посадовими особами Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку не убачається за можливе.
Позивач, не погоджуючись з порядком розгляду поданої заяви, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.04.2021 у справі № 520/1081/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до Харківського зонального відділу військової служби правопорядку про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка полягає у незапрошенні адвоката Ільїнова Вадима Дмитровича на розгляд заяви ОСОБА_1 від 10 листопада 2020, адресованої Харківському зональному відділу військової служби правопорядку.
Зобов'язано Харківський зональний відділ військової служби правопорядку повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 10 листопада 2020, адресовану Харківському зональному відділу військової служби правопорядку з дотриманням вимог статей 18 та 19 Закону України "Про звернення громадян", з урахуванням висновків суду.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2021 відкрито апеляційне провадження у справі.
Відповідач, не дочекавшись набрання чинності рішенням Харківського окружного адміністративного суду, повторно розглянув заяву позивача.
Не погоджуючись з результатами розгляду його звернення, оформленого листом Харківським зональним відділом Військової служби правопорядку від 22.04.2021, ОСОБА_1 звернувся до суду.
Ухвалюючи рішення про залишення без задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач надав відповідь у межах, дозволених законом, та правомірно не здійснював констатацію обставин, що відображені у доданих до звернення документах, оскільки не мав на це правових підстав.
Водночас, суд першої інстанції зазначив, що дії відповідача відповідають критеріям, встановленим частиною 2 статті 2 КАС України, зокрема, вчинені на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки вони знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи та виходить з такого.
Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суспільні відносини з приводу розгляду та вирішення звернень громадян, а також обігу наданої у відповідь на такі звернення інформації унормовані, насамперед, приписами Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992 № 2657-XII, Закону України "Про розгляд звернень громадян" від 02.10.1996 № 393/96-ВР, Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 № 2939-VI.
Відповідно до ст. 5 Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992 за № 2657-XII (далі за текстом - Закон № 2657-XII) кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Статтею 20 Закону № 2657-XII визначено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 за № 2939-VI (далі за текстом - Закон № 2939-VI) публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.
Статтею 12 Закону № 2939-VI встановлено, що суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є:
1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень;
2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону;
3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання. У п. 6 ч. 1 ст. 14 Закону № 2939-VI визначено, що розпорядники інформації зобов'язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Колегія суддів звертає увагу, що з урахуванням наведених вище норм у спірних правовідносинах у цій справі відповідач, Харківський зональний відділ Військової служби правопорядку, належить до категорії осіб - розпорядників публічної інформації.
Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону № 2939-VI доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного та оперативного оприлюднення інформації та надання інформації за запитами на інформацію.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 24 Закону № 2939-VI відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень: надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації.
Питання практичної реалізації громадянами України, наданого їм статтею 40 Конституції України, права на звернення урегульовано Законом України "Про звернення громадян" від 02.10.1996 за № 393/96 (далі за текстом - Закон № 393/96).
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону № 393/96 громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
За змістом ст. 3 Закону № 393/96 під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Відповідно до ст. 5 Закону № 393/96 звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
Письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв'язку (електронне звернення).
У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв'язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається.
Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону № 393/96 звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.
Частиною 3 ст. 7 Закону № 393/96 визначено, що якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.
Статтею 15 Закону № 393/96 встановлено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону № 393/96 звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
Отже, з аналізу наведених вище норм вбачається, що звернення, яке відповідає вимогам Закону № 393/96, повинно бути прийнято, всебічно та повно розглянуто у встановлені законом строки, та за наявності для того підстав, суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого входить вирішення спірного питання, повинен вжити усіх передбачених законом заходів для поновлення порушеного права особи та усунення причин та умов, які сприяли порушенням. За загальним правилом звернення громадян підлягають розгляду тим суб'єктом, якому вони адресовані. Якщо вирішення порушеного у зверненні питання не належить до повноважень відповідного органу, він повинен переслати його за належністю і повідомити про це громадянина, який подав звернення, для чого встановлено п'ятиденний строк.
Наведений вище висновок також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 03.12.2018 у справі № 804/9185/15.
Як убачається з матеріалів справи, заява позивача на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.04.2021 у справі № 520/1081/21 повторно розглянута по суті 22 квітня 2021 року за участю представника позивача.
Листом від 22.04.2021 за № 1448 відповідач повідомив заявника про неможливість встановлення факту та встановлення причин притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності (у разі їх наявності). Військова служба правопорядку у Збройних Силах України створена 07.03.2002 та не є правонаступником будь-якого правоохоронного органу, тому інформація про вчинені позивачем злочини у відповідача відсутня. Повідомлено, що встановити чи є поранення та контузії наслідком: вчинення кримінального чи адміністративного правопорушення; вчинення дій у сталі алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння; навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров'ю не представляється можливим з огляду на відсутністю у архівних органах РФ відомостей щодо поранень (контузій) та їх обставині відсутністю (знищення) службової картки з можливими дисциплінарними стягненнями. Запропоновано позивачу звернутися до правонаступників військової прокуратури СРСР, якою є прокуратура РФ для отримання більш детальної інформації по обставинам поранення (контузії) і чи були останні наслідком протиправних дій або бездіяльності.
В контексті зазначеного вище, колегія суддів звертає увагу на таке.
Так, ст. 1 Закону України "Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України" від 07.03.2002 за № 3099-ІІІ (далі за текстом - Закон № 3099-ІІІ) встановлено, що військова служба правопорядку у Збройних Силах України (далі - Служба правопорядку) - спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил України, призначене для забезпечення правопорядку і військової дисципліни серед військовослужбовців Збройних Сил України у місцях дислокації військових частин, у військових навчальних закладах, установах та організаціях (далі - військові частини), військових містечках, на вулицях і в громадських місцях; для запобігання злочинам, іншим правопорушенням у Збройних Силах України, їх припинення; для захисту життя, здоров'я, прав і законних інтересів військовослужбовців, військовозобов'язаних під час проходження ними зборів, працівників Збройних Сил України, а також для захисту майна Збройних Сил України від розкрадання та інших протиправних посягань, а так само для участі у протидії диверсійним проявам і терористичним актам на військових об'єктах.
Згідно зі ст. 3 Закону № 3099-ІІІ основними завданнями Служби правопорядку є:
- виявлення причин, передумов і обставин кримінальних та інших правопорушень, вчинених у військових частинах та на військових об'єктах; розшук осіб, які самовільно залишили військові частини (місця служби);
- запобігання вчиненню і припинення кримінальних та інших правопорушень у Збройних Силах України;
- участь в охороні військових об'єктів та забезпеченні громадського порядку і військової дисципліни серед військовослужбовців у місцях дислокації військових частин, військових містечках, на вулицях і в громадських місцях;
- захист майна Збройних Сил України від розкрадання та інших кримінально протиправних посягань;
- забезпечення безпеки дорожнього руху військових транспортних засобів;
- участь у гарнізонних заходах;
- виконання у передбачених законом випадках рішень про тримання військовослужбовців на гауптвахті;
- забезпечення виконання кримінального покарання стосовно військовослужбовців, які за вироком суду засуджені до тримання у дисциплінарному батальйоні;
- сприяння у межах своєї компетенції органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органам досудового розслідування та суду, органам державної влади, органам місцевого самоврядування, органам військового управління, підприємствам, установам, організаціям у виконанні покладених на них відповідно до законів обов'язків;
- участь у протидії диверсійним проявам та терористичним актам на військових об'єктах.
При прийнятті рішення про введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму воєнного або надзвичайного стану на Службу правопорядку додатково покладаються завдання щодо:
- участі у боротьбі з ворожими диверсійно-розвідувальними групами на території України;
- організації збору, супроводження та охорони військовополонених;
- забезпечення дотримання комендантської години в гарнізонах;
- охорони військових об'єктів, військових містечок та їх населення, сприяння його евакуації;
- відновлення та підтримання порядку і дисципліни у військових частинах;
- контролю за рухом транспортних засобів і перевезенням вантажів Збройних Сил України.
Забороняється покладати на Службу правопорядку завдання, не передбачені цим Законом. Ніякі виняткові обставини або накази чи розпорядження посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності військовослужбовців Служби правопорядку.
Відповідно до п. 11 ст. 7 Закону № 3099-ІІІ військовослужбовцям Служби правопорядку під час виконання покладених на них завдань надається право: вести облік кримінальних та інших правопорушень у Збройних Силах України та проводити періодичні звірки з даними відповідних прокуратур.
З матеріалів даної справи вбачається, що позивач проходив військову службу в Збройних Силах СРСР з 16.11.1985 по 18.12.1987, що підтверджується копією військового квитка НОМЕР_1 (а.с. 16-18).
При цьому, зі змісту військового квитка не вбачається відомостей, що підтверджують отримання заявником зафіксованої в установленому порядку події будь-якого ушкодження здоров'я під час проходження військової служби (у тому числі і поранення чи контузії) (а.с. 18).
Водночас, Військова служба правопорядку у Збройних Силах України була створена 07.03.2002 та не є правонаступником будь-якого правоохоронного органу.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач позбавлений правової можливості обліковувати інформацію відносно військовослужбовців, які проходили військову службу у лавах Збройних Сил СРСР, в тому числі перевіряти та виявляти чи вчинялись військовослужбовцем у вказаний період проходження військової служби кримінальні, адміністративні та дисциплінарні правопорушення, а також встановлювати причинний зв'язок поранення та контузії із можливими правопорушеннями в цей період.
Матеріали справи справи не містять належних доказів того, що відповідач у цій справі, як суб'єкт владних повноважень, є або може бути розпорядником запитуваної інформації.
З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем належним чином розглянуто звернення позивача, тоді як позивачем не доведено обставин, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення щодо порушення відповідачем порядку розгляду такого звернення.
Щодо посилання позивача на те, що відповідачем не було забезпечено об'єктивний розгляд звернення позивача, то колегія суддів відхиляє такі посилання, як необґрунтовані, оскільки відповідач надав позивачу відповідь у межах встановлених чинним законодавством та правомірно не здійснював констатацію обставин, що відображені у доданих до звернення документах, оскільки не мав не це правових підстав. Окрім того, відповідачем у наданій відповіді від 22.04.2021 за № 1448 роз'яснено позивачу, що з урахуванням Постанови Кабінету Міністрів України від 06.02.2019 за № 75 "Про припинення дії Угоди між Урядом України і Урядом російської Федерації про обмін правовою інформацією та протоколу до Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про обмін правовою інформацією" від 18.04.1995 звернення, відповідно до ст. 7 Закону України "Про звернення громадян", за належністю не направляється, та запропоновано звернутись безпосередньо до правонаступників військової прокуратури СРСР (прокуратури РФ), яка на час проходження позивачем військової служби здійснювала облік злочинів та подій, скоєних військовослужбовцями.
Стосовно посилання скаржника на те, що судом першої інстанції не застосовано норми права, які регулюють спірні відносини, а саме п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про військову службу правопорядку у Збройних силах України», яким передбачено, що до функції Військової служби правопорядку віднесено попередження, виявлення, припинення кримінальних та інших правопорушень, вчинених у військових частинах, а також в інших місцях військовослужбовцями, військовозобов'язаними під час проходження ними зборів та працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов'язків, то колегія суддів в контексті спірних правовідносин зазначає, що Військова служба правопорядку у Збройних Силах України створена 07.03.2002, і не є правонаступником будь-якого правоохоронного органу. Разом з цим, позивач запитував інформацію, яка стосувалася проходження ним військової служби в Збройних Силах СРСР, а не Збройних Сил України. У такому випадку відповідач позбавлений можливості обліковувати інформацію відносно військовослужбовців, які проходили військову службу у лавах Збройних Сил СРСР, в тому числі перевіряти та виявляти чи вчинялись військовослужбовцем у вказаний період проходження військової служби кримінальні, адміністративні та дисциплінарні правопорушення, а також встановлювати причинний зв'язок поранення та контузії із можливими правопорушеннями в цей період.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи; не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, а висновки, викладені в рішенні суду не відповідають обставинам справи, оскільки суперечать нормам права та матеріалам справи, колегія суддів вважає необґрунтованими, як такі, що носять характер припущень скаржника та які не знайшли свого підтвердження у ході апеляційного розгляду цієї справи.
Стосовно посилання в апеляційній скарзі на правові позиції, які викладені у постановах Верховного Суду у справах № № 826/6825/16, 826/4418/14, то колегією суддів вони не приймаються до уваги, оскільки прийняті у вказаних справах рішення суду ухвалені за інших фактичних обставин, ніж у цій справі, та стосуються інших правовідносин.
Щодо посилання в апеляційній скарзі на те, що позиція позивача у цій справі узгоджується з висновками Європейського суду з прав людини, викладеними у рішенні від 13.01.2011 у справі "Чуйкіна проти України", то колегія суддів зазначає, що з урахуванням характеру та змісту спірних правовідносин у цій справі висновки суду апеляційної інстанції жодним чином не суперечать позиції Європейського суду з прав людини у вказаній справі.
З урахуванням наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку щодо необґрунтованості та безпідставності заявлених позивачем вимог, а тому погоджується з висновком суду першої інстанції про залишення без задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 до Харківського зонального відділу військової служби правопорядку про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні.
Відповідно, оскільки за наслідками апеляційного перегляду справи відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , відсутні і правові підстави для застосування заходів, передбачених ст. 382 КАС України, та зобов'язання Харківський зональний відділ Військової служби правопорядку відповідно до ст. 382 КАС України подати у 15 - денний строк після набрання чинності рішення звіт про виконання судового рішення, оскільки зміст наведеної норми передбачає застосування цих заходів в разі прийняття рішення на користь позивача, тобто задоволення позовних вимог.
За приписами пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
З урахуванням приписів статті 139 КАС України питання розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції не вирішується.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.06.2021 по справі № 520/7156/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич