Справа № 308/21102/13-ц
Іменем України
06 жовтня 2021 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
судді-доповідачки Готри Т. Ю.,
суддів Собослоя Г. Г., Кондора Р. Ю.,
з участю секретарки судового засідання Терпай С. М.,
розглянувши у відритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Комунального підприємства «Житловий ремонтно-експлуатаційний район №1», про зобов'язання надати інше благоустроєне жиле приміщення, за апеляційною скаргою Виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2014 року, ухвалене суддею Бенцою К. К.,
У листопаді 2013 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та як законний представник ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області, третя особа - Комунальне підприємство «Житловий ремонтно-експлуатаційний район № 1» (далі - КП «ЖРЕР №1») про зобов'язання надати їм інше благоустроєне жиле приміщення.
Позов обґрунтований тим, що позивачі проживали та були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 . Вказана квартира перебувала у комунальній власності.
На підставі рішення виконкому Ужгородської міської ради від 22 вересня 1987 року № 209 зазначений будинок визнано аварійним, у зв'язку з чим частину мешканців було відселено у благоустроєні квартири.
1 травня 2011 року між КП «ЖРЕР №1» та ОСОБА_1 був укладений договір про надання послуг з утримання будинків та прибудинкових територій.
19 червня 2012 року в цьому будинку сталася пожежа, внаслідок якої частина квартир згоріла повністю, а квартира, в якій проживали позивачі, стала непридатною для проживання. Оскільки будинок було визнано аварійним, вони підлягали виселенню відповідно до ст. 110 ЖК Української РСР із наданням їм іншого благоустроєного жилого приміщення.
У серпні 2012 року ОСОБА_1 стало відомо про знесення частини житлового будинку, в якій знаходилась квартира позивачів.
Неодноразові звернення до відповідача з приводу надання іншого жилого приміщення результату не дали.
Посилаючись на наведені обставини просили зобов'язати відповідача надати їм інше благоустроєне жиле приміщення з урахуванням вимог закону щодо норм, розміру та вимог до житлової площі, розміром не менше 54,6 кв м, а також вирішити питання про судові витрати.
Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2014 року позов задоволено.
Зобов'язано виконавчий комітет Ужгородської міської ради Закарпатської області надати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та її неповнолітнім дітям
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які проживають у квартирі АДРЕСА_1 , у зв'язку з аварійним станом будинку та його знесенням інше благоустроєне жиле приміщення з урахуванням вимог закону щодо норм, розміру та вимог до житлової площі. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області
від 5 квітня 2018 року заяву представника виконавчого комітету Ужгородської міської ради Баняса В.Ю. про перегляд зазначеного заочного рішення залишено без задоволення.
Не погоджуючись із указаним заочним рішенням суду виконавчий комітет Ужгородської міської ради подав на нього апеляційну скаргу внаслідок недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд визнав установленими, та неправильного застосуванням судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
Скарга мотивована тим, що: - позивачами факт аварійності спірного житла не доведено та ними відповідного рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради про аварійність будинку не надано; - позивачі були зареєстровані у квартирі, але не проживали у ній на момент пожежі; - виконавчий комітет не має коштів на житлове будівництво, а надання позивачам житла у порядку черговості неможливе з незалежних від відповідача причин; - ОСОБА_1 з 2010 року є співвласником об'єкту незавершеного будівництва готовністю в 28,18% у мікрорайоні «Горяни» по АДРЕСА_2 ; - ОСОБА_2 має у власності квартиру АДРЕСА_3 , а тому її і було знято з квартирного та кооперативного обліку у зв'язку з отриманням нею пільгового довготермінового кредиту на поліпшення житлових умов.
За наведених обставин апелянт просив оскаржене заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористалися.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 4 червня 2020 року апеляційну скаргу виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області задоволено.
Заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та як законний представник ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області, третя особа КП «ЖРЕР № 1» про зобов'язання надати інше благоустроєне жиле приміщення - відмовлено.
Постановою Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 3 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та як законний представник ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , задоволено частково.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 4 червня 2020 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_6 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з підстав наведених у ній.
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їхній представник - адвокат Машика В.В. у судовому засіданні (12.05.2021) щодо задоволення апеляційної скарги заперечили, вважають її безпідставною та просили оскаржене заочне рішення місцевого суду залишити без змін.
Представник третьої особи КП «ЖРЕР №1» у судове засідання не з'явився повторно, хоча про дату, час і місце розгляду справи був належним чином повідомлений, а тому його неявка, відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідачку, пояснення учасників справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Згідно з пунктом 9 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження в яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Приписами ч. 1 ст. 417 ЦПК України регламентовано, що вказівки, які містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Так, скасовуючи у цій справі постанову Закарпатського апеляційного суду від 04.06.2020, Касаційний цивільний суд Верховного Суду констатував про:
1) ненадання судом апеляційної інстанції жодної правової оцінки наявному у матеріалах справи листу-відповіді від 11.12.2003 № К -1686/02-6 за підписом міського голови Погорелова В.В., який надісланий на адресу Закарпатської обласної державної адміністрації та ОСОБА_1 , де міський голова зазначав, що рішенням виконкому від 22 вересня 1987 року № 209 будинок АДРЕСА_4 визнано аварійним, частину мешканців відселено у благоустроєні квартири. У зв'язку з відсутністю коштів на житлове будівництво, відселення сім'ї ОСОБА_1 у благоустроєну квартиру вирішуватиметься при наявності житла, згідно зі списками першочерговиків. Проведення ремонтних робіт у згаданому будинку для забезпечення хоча б елементарних умов для проживання мешканців, є недоцільним через його аварійний стан (т.1 а.с.64);
2) залишення судом апеляційної інстанції поза увагою, що предметом доказування у цій справі є встановлення наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування про визнання житла аварійним, а не встановлення факту проживання або не проживання осіб у такому приміщенні. Заразом матеріали цієї справи не містять доказів про визнання в установленому законом порядку позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою;
3) не врахування у повній мірі вимог ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та ст. 1 Першого протоколу до неї, а також усталеної практики ЄСПЛ;
4) не з'ясування судом другої інстанції чи є придатним для проживання, у тому числі малолітніх дітей, наявний у власності ОСОБА_1 об'єкт незавершеного будівництва готовністю у 28,12% та наявна станом на 2017 рік ОСОБА_2 на праві власності квартира у м. Ужгороді Закарпатської області, набута на підставі пільгового довготермінового кредиту на поліпшення житлових умов;
5) не надання апеляційним судом правової оцінки доводам позивачів на спростування відсутності доказів, які підтверджують факт аварійності вказаного будинку, в тому числі згідно з судовим рішенням суду касаційної інстанції в аналогічній справі № 308/2280/13.
Під час нового розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та малолітні діти ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) і ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) проживали у квартирі АДРЕСА_1 .
Усі позивачі, за виключенням малолітнього ОСОБА_4 , зареєстровані за вказаною адресою, що підтверджується довідкою КП «ЖРЕР № 1» від 06.09.2013 № 2539, а також відповідними відомостями із паспортів громадянина України ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (т.1 а.с.6-8, 13).
Ця квартира перебувала у комунальній власності, тобто у власності Ужгородської міської ради.
У листі-відповіді від 11 грудня 2003 року № К -1686/02-6 за підписом міського голови Погорелова В. В., який надісланий на адресу Закарпатської обласної державної адміністрації та ОСОБА_1 , міський голова зазначав, що рішенням виконкому від 22 вересня 1987 року № 209 будинок АДРЕСА_4 визнано аварійним, частину мешканців відселено у благоустроєні квартири. У зв'язку з відсутністю коштів на житлове будівництво, відселення сім'ї ОСОБА_1 у благоустроєну квартиру вирішуватиметься при наявності житла, згідно зі списками першочерговиків. Проведення ремонтних робіт у згаданому будинку для забезпечення хоча б елементарних умов для проживання мешканців, є недоцільним через його аварійний стан (т.1 а.с.64).
1 травня 2011 року між КП «ЖРЕР №1» та ОСОБА_1 було укладено договір № 1918 про надання послуг з утримання будинку та прибудинкових територій, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (т.1 а.с.12).
19 червня 2012 року в будинку АДРЕСА_4 сталася пожежа, внаслідок якої пошкоджено, зокрема квартиру АДРЕСА_5 , що підтверджується довідкою Ужгородського районного відділу управління Держтехногенбезпеки у Закарпатській області від 20.06.2012 за № 01/625 та відомостями акту про пожежу від 19.06.2012 (т.1 а.с.14, 15).
Відповідно до довідки КП «ЖРЕР №1» від 06.09.2013 № 2539, квартира АДРЕСА_1 є непридатна для проживання (т.1 а.с.13).
Згідно з актами КП «ЖРЕР №1» щодо перевірки дотримання паспортного режиму від 26.06.2012 та від 03.07.2012, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 хоч і є зареєстрованими у квартирі АДРЕСА_1 , однак у ній не проживають (т.1 а.с.39, 40).
Як убачається з інформації із Державного реєстру речових прав не нерухоме майно, ОСОБА_1 має у власності з 27 вересня 2010 року Ѕ частку об'єкту незавершеного будівництва готовністю 28,18% у мікрорайоні « ІНФОРМАЦІЯ_3 » по АДРЕСА_2 , на підставі свідоцтва про право на спадщину (т.1 а.с.151).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта за № 122425598 від 02.05.2018, ОСОБА_2 23 січня 2016 року набула у власність квартиру АДРЕСА_6 , яку 15.10.2019 вона продала ОСОБА_7 (т.1 а.с.152, т.2 а.с.160-162). У зв'язку з цим на підставі рішення відповідача від 27.12.2016 № 446, ОСОБА_2 було знято з квартирного та кооперативного обліку внаслідок отримання нею пільгового довготермінового кредиту на поліпшення житлових умов (т.2 а.с.168).
Із рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області від 22 вересня 1987 року № 209 і на яке посилалися позивачі вбачається, що в ньому є відсутні відомості про прийняте рішення щодо будинку АДРЕСА_4 (т.1 а.с.44-47). Також згідно з інформацією відповідача, отриманої на запит апеляційного суду, то з наявних відомостей рішень із приводу визнання аварійним будинку АДРЕСА_4 (станом на 1987 рік - АДРЕСА_7 , а до 1970 року - АДРЕСА_8 ) не приймалось (т.2 а.с.14).
Водночас судом установлено і те, що на час звернення до суду з цим позовом у листопаді 2013 року будинок АДРЕСА_4 є знесеним, а відтак його не існує апріорі й де-факто. Ця обставина відповідачем та третьою особою не заперечується.
Положеннями частин 1, 2 і 4 ст. 10 ЦПК України передбачено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Як кореспондує стаття 1 Першого Протоколу до цієї Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Узвичаєна практика ЄСПЛ щодо пункту 1 статті 8 Конвенції свідчить про гарантії кожній особі, зокрема право на повагу до її житла. Вона охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Приписами ст. 47 Конституції України регламентовано, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 7 ЖК УРСР визначено, що періодично провадиться обстеження стану жилих будинків державного і громадського житлового фонду. Непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) Ради народних депутатів. Непридатні для проживання жилі приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів може бути переобладнано в нежилі за рішенням загальних зборів членів кооперативу, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання встановлюється Радою Міністрів Української РСР.
Відповідно до положень пунктів 1-4, 8, 12-13 ч. 1 ст. 15 ЖК Української РСР виконавчі комітети районних, міських, районних у містах Рад народних депутатів у межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими актами законодавства, на території району, міста, району в місті здійснюють державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду (частина перша статті 30); керують житловим господарством, забезпечують належний технічний стан, капітальний і поточний ремонт житлового фонду, що є у віданні Ради; здійснюють управління житловим фондом місцевих Рад (частина перша статті 18); здійснюють контроль за станом та експлуатацією відомчого житлового фонду; здійснюють контроль за діяльністю житлово-будівельних кооперативів, за експлуатацією та ремонтом належних їм будинків, скасовують рішення загальних зборів або правління житлово-будівельного кооперативу, що суперечать законодавству (стаття 138); здійснюють контроль за утриманням будинків, що належать громадянам (стаття 154); подають громадянам допомогу в проведенні ремонту жилих приміщень (стаття 178).
Згідно з вимогами статті 18 ЖК УРСР управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.
За правилами ст. 30 ЖК УРСР державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду здійснюється радами, їх виконавчими і розпорядчими органами, а також спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, встановленому законодавством.
Пунктом «б» ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до відання виконавчого органу міських рад делеговані наступні повноваження, зокрема, облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням; надання відповідно до закону громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатного житла або за доступну для них плату; видача ордерів на заселення жилої площі в будинках державних та комунальних організацій.
За змістом статей 110, 112 ЖК УРСР громадяни виселяються з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного житлового приміщення, якщо: будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню; будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом; будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий. Якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом, громадянам, виселюваним з цього будинку (жилого приміщення), інше благоустроєне жиле приміщення залежно від належності будинку надається виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів чи державною, кооперативною або іншою громадською організацією, а в разі неможливості надання жилого приміщення цією організацією - виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.
Відповідно до статті 113 ЖК УРСР надаване громадянам у зв'язку з виселенням інше благоустроєне жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати вимогам статті 50 цього Кодексу. Громадянам, які займали окрему квартиру, повинно бути надано окрему квартиру. Якщо наймач займав більш як одну кімнату, йому надається жиле приміщення, що складається з того ж числа кімнат. За розміром жиле приміщення має бути не меншим за те, яке займав наймач, однак у межах норми жилої площі. Якщо наймач або член сім'ї, що проживає разом із ним, має право на додаткову жилу площу і фактично користується нею, жиле приміщення надається з урахуванням норми додаткової жилої площі. У разі виселення з жилого приміщення, меншого за розміром, аніж це передбачено для надання жилого приміщення в даному населеному пункті, виселюваному надається жиле приміщення відповідно до установленого розміру.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із учиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цивільним процесуальним законом (частини 1, 2, 4, пункт 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК України).
За загальним правилом, установленим у ч. 2 ст. 13 ЦПК України, збирання доказів із власної ініціативи не є обов'язком суду.
Отже, за результатами нового апеляційного розгляду цієї справи колегія судів констатує про:
- відсутність у матеріалах справи відповідних доказів про те, що позивачі визнані такими, які утратили право користування спірною квартирою в будинку, який де-факто є знесеним унаслідок його непридатності й аварійності;
- належність і допустимість доказу про аварійний стан спірного будинку відповідно до листа від 11.12.2003 № К-1686/02-6 за підписом міського голови Погорелова В.В., який надісланий на адресу Закарпатської обласної державної адміністрації та ОСОБА_1 , де міський голова зазначав, що рішенням виконкому від 22 вересня 1987 року № 209 будинок АДРЕСА_4 визнано аварійним, а частину мешканців відселено у благоустроєні квартири. Це узгоджується з аналогічним висновком про визнання даного будинку аварійним та відселення частини його мешканців у благоустроєні квартири, на підставі рішення виконкому Ужгородської міської ради від 22.09.1987 № 209, зробленого в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2015 (справа № 308/2280/13), яка набрала законної сили. А відтак, відповідно до положень ч. 4 ст. 82 ЦПК України, не підлягає повторному доказуванню у цій справі, оскільки ця обставина вже установлена щодо аварійності одного й того ж будинку, де відповідачем була та сама особа щодо якої встановлено дану обставину - виконком Ужгородської міської ради;
- відсутність у позивачки ОСОБА_1 іншого житла, незважаючи вже на його придатність чи не придатність для проживання, оскільки в неї наявна у власності лише частка об'єкту незавершеного будівництвом готовністю у 28,18%, а протилежне матеріали справи не містять і відповідачем не спростовано, що у розумінні ст. 331 ЦК України свідчить про її власність тільки на будівельні матеріали, обладнання тощо, а не житла. Це узгоджується з положеннями частин 2, 3 ст. 331 ЦК України, якими передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно, зокрема житлові будинки, виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, які були використанні в процесі цього будівництва (створення майна);
- набуття ОСОБА_2 через декілька років після знесення спірного будинку у власність квартири АДРЕСА_6 , яку вона 15.10.2019 відчужила ОСОБА_7 , та матеріали справи не містять жодних доказів про наявність у неї й її малолітніх синів ОСОБА_8 будь-якого житла. При цьому інша позивачка ОСОБА_1 пільгового довготермінового кредиту на поліпшення житлових умов не отримувала, житло у користування або ж у власність не набувала;
- відсутність належних і допустимих доказів, що саме внаслідок діянь позивачів через сміття виникла пожежа у спірному будинку і, як наслідок, його непридатність до проживання /аварійний стан/. До речі, акт про обстеження цього будинку (т.1 а.с.42), який складений за відсутності у складі комісії відповідного фахівця з причин виникнення пожежі, протилежне не спростовує;
- помилковість твердження відповідача про безпідставність позовних вимог і не порушення житлових прав ОСОБА_2 з підстав начебто наявності його рішення від 27.12.2016 за № 446, яким її було знято з квартирного та кооперативного обліку внаслідок отримання нею пільгового довготермінового кредиту на поліпшення житлових умов, оскільки Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР», затверджених постановою Ради Міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 11.12.1094 № 470 (зі змінами, востаннє 21.05.2021 на підставі постанови КМУ № 522, що свідчить про чинність цих правил), зокрема у пункті 13 визначено чіткий перелік громадян, які потребують поліпшення житлових умов і у зв'язку з цим беруться на квартирний облік, де з-поміж цього переліку є відсутня категорія громадян, які зазнали аварійного стану будинку та (або) його знесення.
З огляду на це відповідач не виконав свій обов'язок, що безпосередньо передбачений положеннями статей 110, 112, 113 ЖК УРСР.
Відповідно до частини 3 ст. 12, частин 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених Законом, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отож, апеляційний суд уважає, що спірний будинок, в якому була розташована квартира позивачів та яка належала до житлового фонду Ужгородської міської ради в особі її виконавчого комітету, тобто на праві комунальної власності, фактично не була придатною для проживання, є аварійною та знесеною, а відповідач при цьому не надав жодних відповідних доказів того, що такий стан будинку чи квартири позивачів викликаний їх діями. При цьому саме відповідач як орган місцевого самоврядування покликаний забезпечити реалізацію права сім'ї позивачів на житло, а тому місцевий суд дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог.
Заразом відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Отож, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 року /заява № 38722/02/).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим паче, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій із внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах.
У даному випадку бездіяльність та неналежне виконання виконкомом Ужгородської міської ради своїх прямих обов'язків, передбачених законом, призвело до позбавлення сім'ї позивачів, у тому числі малолітніх дітей, права на належне житло, що їм гарантоване як Конституцією України, так і Конвенцією.
З урахуванням наведеного вище колегія судів доходить висновку, що позивачі довели належними, допустимими, достовірними, а в їх сукупності достатніми доказами свою вимогу, яка загалом та поза розумним сумнівом знайшла своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Недоліки вирішення місцевим судом даного спору між сторонами справи носять характер формальних міркувань, які не призвели до порушення прав і законних інтересів сторін, у тому числі малолітніх дітей, та не впливають на правильність і справедливість ухваленого судом першої інстанції заочного рішення.
Доводи апеляційної скарги колегія суддів уважає безпідставними, оскільки вони не ґрунтуються на положеннях Конвенції, усталеній практиці ЄСПЛ, закону і фактичних обставинах справи та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржене заочне рішення місцевого суду є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування, апеляційний суд не вбачає.
На підставі ст. 141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги слід покласти на відповідача виконком Ужгородської міської ради Закарпатської області.
Керуючись статтями 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області залишити без задоволення.
Заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2014 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 12 жовтня 2021 року.
Суддя-доповідачка
Судді