Справа № 362/624/20
Провадження № 2/362/428/21
(з а о ч н е)
12 жовтня 2021 року
Васильківський міськрайонний суд Київської області у складі:
головуючого - судді Марчука О.Л.,
при секретарі - Лущик Т.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Василькові Обухівського району Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей та сім'ї Васильківської районної державної адміністрації про надання дозволу на виїзд дитини без згоди батька,
Позивачка звернулася до суду із позовом в обґрунтування вимог якого зазначила, що їх шлюб з відповідачем розірвано, а дитина проживає разом із нею та перебуває на її утримані.
Враховуючи стан здоров'я дитини та бажання сприяти загальному розвитку дитини, посилаючись на відповідні норми законодавства про охорону дитинства та відмову відповідача у наданні дозволу на виїзд дитини за кордон, позивачка просить суд надати їй дозвіл на багаторазові тимчасові виїзди її малолітньої дитини за межі України у її супроводі або іншої уповноваженої особи без дозволу і супроводу батька.
Позивачка в судове засідання не прибула, надала суду заяву про розгляд справи у її відсутності.
Відповідач в судове засідання не прибув.
Враховуючи, що відповідач, який був належним чином повідомлений про місце, день і час розгляду справи шляхом отримання судової повістки про виклик за адресою його місця проживання, зареєстрованою у встановленому законом порядку, не прибув у судове засідання і не повідомив суд про причини свого неприбуття, суд визнав причини неприбуття відповідача в судове засідання неповажними.
Оскільки, відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин, не подав відзив та позивачка не заперечила проти вирішення справи в заочному порядку, на підставі статті 280 ЦПК України, суд ухвалив заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.
Дослідивши письмові докази по справі в повному обсязі, суд приходить до наступних висновків.
Сторони мають спільну дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 15 листопада 2011 року (а.с. 6).
За рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05.11.2014 року, яке набрало законної сили, шлюб між сторонами розірвано (а.с. 8).
Позивачка змінила прізвище з ОСОБА_4 на ОСОБА_5 , що підтверджується Свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_2 від 15 серпня 2019 року (а.с. 7).
При цьому, в супереч вимогам статей 76 - 84 ЦПК України, факт проживання дитини разом із матір'ю та утримання нею сина матеріально, а також факт відмови відповідача від надання дозволу на виїзд дитини за кордон, про які позивачка вказує за текстом позову, не підтверджено відповідними доказами.
Вирішуючи справу по суті спору, суд виходить з наступного.
Згідно із частиною третьою статті 313 ЦК України, фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Статтею 3 Конвенції ООН «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року № 789-ХІІ закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей; предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до частини першої статті 141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Норми частин першої і другої статті 155 СК України передбачають, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності; батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Частиною 2 статті 150 СК України передбачено, що батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно із статтею 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно; той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Під час розгляду справи в судовому засіданні не встановлено, що відповідач відмовив позивачці у наданні дозволу на виїзд їх дитини за кордон.
Як наслідок, позивачка не довела перед судом, що через відмову відповідача від надання дозволу на виїзд дитини за кордон, вона обмежена у можливості на виїзд дитини за кордон за згодою батька.
Також, позивачкою не надано суду жодних медичних документів про те, що син сторін хворіє застудними захворюваннями.
Будь-яких довідок чи висновків лікувальної установи про те, що дитина потребує щорічного оздоровлення, у тому числі - відновного за кордоном, суду не надано.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:
-за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;
-без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Таким чином, тимчасовий виїзд дитини за кордон передбачений на підставі рішення суду та має відповідати найкращим інтересам дитини.
Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 04 липня 2018 року у справі N 712/10623/17 (провадження N 14-244цс18).
Враховуючи наведене, з урахуванням встановлених обставин і вимог закону, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки не зазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дитини, термінів перебування дитини за кордоном та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України виключає можливість встановити обов'язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини.
Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки.
Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.
Під час розгляду справи, позивачем не надано суду жодних доказів, які б підтверджували, що вона дійсно має намір вивезти дитину саме для відпочинку та організувала і забезпечила його проведення. Так, позивачем не придбано путівок на відпочинок (лікування чи оздоровлення) у певному закладі; не забезпечено проїзд до місця відпочинку.
Таким чином, з урахуванням характеру правовідносин, що виникли між сторонами, суд приходить до висновку, що обставини, за яких позивач бажає здійснити багаторазові тимчасові виїзди дитини за межі України без дозволу батька, не є такими, що будуть забезпечувати інтереси дитини.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Одночасно, на підставі пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України, у зв'язку із відмовою у позові, судовий збір слід покласти на позивачку.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 141, 150, 155, 157 СК України, ст. 313 ЦК України, ст. 3 Конвенції ООН «Про права дитини», ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», п. 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, ст. ст. 1 - 13, 19, 23, 27, 34, 76 - 83, 89, 92, 95, 133, 141, 258, 259, 263 - 265, 273, 280 - 282 ЦПК України,
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей та сім'ї Васильківської районної державної адміністрації про надання дозволу на виїзд дитини без згоди батька - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача, яку може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржено учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Дата складення повного судового рішення - 12 жовтня 2021 року.