Провадження № 2/537/38/2021
Справа № 537/352/20
01.10.2021 Крюківський районний суд м. Кременчука Полтавської області в складі: головуючого судді Фадєєвої С.О., секретарів судового засідання Яворської А.Г., Посмітної О.М., Супруненко О.О., Скічко Н.О., представника позивача ОСОБА_1 адвоката Коваля С.М., представників відповідача Департаменту житлово-комунального господарства виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Єзерської І.С., Білаш Я.О. , представника третьої особи КП «Квартирне управління» Кременчуцької міської ради Стебло О.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кременчуці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Департаменту житлово-комунального господарства виконавчого комітету Кременчуцької міської ради про визнання недійсним розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності,
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою, де просить ухвалити рішення, яким визнати недійсним розпорядження органу приватизації Управління житлово-комунального господарства адміністрації Кременчуцької міської ради народних депутатів від 28 червня 1993 року № 1134/2 та свідоцтво про право власності, видане 02.07.1993 Управлінням житлово-комунального господарства адміністрації Кременчуцької міської Ради народних депутатів щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути з відповідачів судові витрати.
Позовні вимоги обгрунтувала тим, що вона, ОСОБА_1 , проживає в квартирі АДРЕСА_1 . Розпорядженням органу приватизації Управління житлово-комунального господарства адміністрації Кременчуцької міської ради народних депутатів від 28 червня 1993 року було проведено приватизацію цієї квартири та видано свідоцтво про право власності на житло ОСОБА_4 та членам її сім'ї : ОСОБА_1 та ОСОБА_5 . Враховуючи, що на час приватизації було порушено право її, ОСОБА_1 , доньки, ОСОБА_6 , оскільки її не було включено до складу членів сім'ї наймача, ОСОБА_6 звернулася до суду за захистом своїх прав. Судовим рішенням було встановлено факт проведення приватизації на підставі довідки, яка містила недостовірну інформацію, а при розгляді справи виявлено обставини, які фактично підтверджують наявність порушень, допущених органом приватизації. Вважає, що орган приватизації не мав права здійснювати приватизацію по заяві, яка датована 21.05.1993 роком, тоді як її додатком вказана довідка про склад сім'ї, що датована 31.05.1993 року. Крім того зазначає, що при детальному вивченні заяви на приватизацію їй стало відомо, що її підпис на заяві про приватизацію від 21.05.1993 було підроблено, оскільки вона заяву не підписувала. Оскільки приватизація житла відбулася з порушенням Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», вважає, що наявні підстави для задоволення позову.
Департаментом житлово-комунального господарства виконавчого комітету Кременчуцької міської ради надано відзив на позов, де зазначено, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необгрунтованими. Твердження, що підпис ОСОБА_1 на заяві про приватизацію є підробленим, не підтвердженно жодними доказами. Передача займаної квартири здійснювалася у спільну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкали в квартирі. Оскільки позивачка не зареєструвала свою неповнолітню дитину як проживаючу у даній квартирі, її не було включено до членів сім'ї, які мали право на приватизацію житла. Крім того, вказано на пропуск позивачем ОСОБА_1 строку позовної давності.
Відповідач ОСОБА_4 також надіслала суду відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , де вказала, що права ОСОБА_1 порушені не були, оскільки вона брала участь у приватизації та приватизувала свою частку квартири. Підпис у заяві про приватизацію належить ОСОБА_1 , а малолітня на той час ОСОБА_6 не булав казана в довідці про склад сім'ї, оскільки не була зареєстрована у квартирі як проживаюча. Також вказала, що ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності зі звереннням до суду з даним позовом, оскільки про всі обставини їй було відомо, починаючи з 1993 року.
Відповідач ОСОБА_3 також надала суду відзив на позов, де вказала, що вона не є належним відповідачем у справі, оскільки не брала участі у приватизації житла. Зазначила, що квартира АДРЕСА_1 подарована їй ОСОБА_7 , яка булла власником цієї нерухомості на підставі судового рішення, а тому вона є законним власником квартири. Вважає, що права та інтереси позивача здійсненням приватизації порушені не були, крім того, ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності для звернення із позовом до суду.
Третя особа КП «Квартирне управління» Кременчуцької міської ради надіслала письмові пояснення на позов, де просила суд відмовити у його задоволенні. Вказала, що на момент подання заяви про приватизацію квартири АДРЕСА_1 донька позивачки, ОСОБА_6 , не народилася та не проживала у квартирі. Вважає, що саме на позивачці лежав обов'язок зареєструвати новонароджену дитину як проживаючу у квартирі та обв'язок вчинити дії, спрямовані на участь останньої у приватизації.
ОСОБА_1 , її представнику та іншим учасникам процесу неодноразово судом роз'яснювалися права та наслідки вчинення чи невчинення процесуальних дій.
Ухвалою суду від 02.09.2020 було задоволено клопотання представника позивача ОСОБА_1 адвоката Коваля С.М. про витребування доказів та призначення почеркознавчої експертизи. На час проведення експертизи в справі провадження зупинялося. 31.05.2021 до суду надійшло повідомлення від судового експерта про неможливість надання висновку експерта № 545 судової почеркознавчої експертизи у зв'язку з ненаданням зразків підпису та неоплатою вартості робіт за проведення експертизи.
В судовому засіданні представник позивача адвокат Коваль С.М. підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позові, просив їх задовольнити.
Представники відповідача Департаменту житлово-комунального господарства виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Єзерська І.С. та Білаш Я.О. позов не визнали з підстав, викладених у відзиві.
Представник третьої особи КП «Квартирне управління» Кременчуцької міської ради Стебло О.П. позовні вимоги не визнала, просила відмовити у їх задоволенні з підстав, викладених у письмових поясненнях.
Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, надіслали суду заяви про розгляд справи без їхньої участі, проти задоволення позову заперечували.
Треті особи ОСОБА_6 , ОСОБА_5 у судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином.
Суд, вислухавши представника позивача ОСОБА_1 адвоката Коваля С.М., представників відповідача Департаменту житлово-комунального господарства виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Єзерської І.С., Білаш Я.О. , представника третьої особи КП «Квартирне управління» Кременчуцької міської ради Стебло О.П., вивчивши матеріали справи, дослідивши і оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, суд приходить до наступних висновків.
Згідно відмітки в паспорті громадянина України позивач ОСОБА_1 з 06.11.2009 зареєстрована як проживаюча за адресою: квартира АДРЕСА_1 .
З досліджених в судовому засіданні доказів вбачається, що 21 травня 1993 року відповідач ОСОБА_4 звернулась до Управління житлово - комунального господарства адміністрації Кременчуцької міської Ради народних депутатів із письмовою заявою про передачу в приватну спільну сумісну власність квартири АДРЕСА_1 , до якої додала в тому числі довідку про склад сім'ї. Підписи в заяві наймача та повнолітнього члена сім'ї засвідчено службовою органу приватизації. Судом досліджено оригінал вказаної заяви. Належними доказами позивачем ОСОБА_1 не доведено, що підпис в заяві виконано не нею.
Згідно довідки про склад сім'ї від 31 травня 1993 року в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5
28 червня 1993 року Управлінням житлово - комунального господарства адміністрації Кременчуцької міської Ради народних депутатів було видано розпорядження №1134/2 про передачу квартири АДРЕСА_1 в приватну спільну сумісну власність. На підставі зазначеного вище розпорядження №1134/2 від 28 червня 1993 року, було видано свідоцтво на право власності на житло, відповідно до якого квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_8 , 1945 року народження, та членам її сім'ї - ОСОБА_1 , 1969 року народження, ОСОБА_5 , 1989 року народження. На звороті свідоцтва міститься штамп Кременчуцького БТІ про реєстрацію вказаної квартири у реєстровій книзі за № М-1/200, тобто датою набуття права приватної спільної сумісної власності на квартиру є 02.07.1993 року.
Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 22.01.1998 в справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності визнано право особистої власності за ОСОБА_4 повністю на квартиру АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчудженя об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , власником цього майна є ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 04.10.1998.
Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 15.03.2019, яке набрало законної сили, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , Департаменту житлово-комунального господарства виконавчого комітету Кременчуцької міської Ради про визнання недійсним розпорядження органу приватизації №1134/2 та свідоцтва про право власності відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову суд виходив з того, що право ОСОБА_6 було порушено, але нею без поважних причин після досягнення повноліття пропущено строк позовної давності. Отже, ОСОБА_6 , яка на час видачі розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на квартиру була малолітньою, що не оспорюється сторонами, самостійно реалізувала своє право на звернення до суду за захистом своїх прав.
Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19.06.1992 року в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин (далі - Закон), передбачено, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин. Статтею 1 зазначеного вище Закону в редакції, чинній на момент винекнення спірних відносин, визначено, що приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України..
Статтею 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов. Згідно ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім'ї безоплатно.
Відповідно до ч.11 ст. 8 Закону, спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) державного житлового фонду, вирішуються судом або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.
До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло на момент введення в дію цього Закону (абзац 2 ч.1 ст.5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" в редакції, чинній на момент винекнення спірних відносин ).
Зі змісту ст. 1, 4, ч. 1 ст. 5, ст. 8 цього Закону вбачається, що наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири та на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Така ж вимога зазначена в п. 5 Положення про порядок передачі квартир у власність громадян, яке було дійсним на час приватизації, затвердженого наказом № 56 від 15.09.1992 Державного комітету України по житлово-комунальному господарству (далі за текстом - Положення), передача займаних квартир здійснюється у приватну та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири.
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
В силу ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У ч. 2 ст. 16 ЦК законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (ч.2 ст. 4 ЦПК України).
До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права. Офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» міститься у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 та розуміється як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, тобто встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, встановити чи є особа, за позовом якої порушено провадження у справі належним позивачем.
Під порушенням права чи інтересу слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №910/7164/19.
Обов'язком позивача є доведення в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав, свобод чи інтересів відповідачами. Відсутність порушеного права чи інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У частині третій статті 12 та частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах вказував, що спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, як наголошує Верховний Суд, захисту підлягає наявне законне порушене право чи інтерес особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність чи відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення чи захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18.
Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним розпорядження органу приватизації та правовстановлюючого документу - свідоцтва про право власності на житло, зобов'язаний довести в установленому законом порядку, яким чином вказане розпорядження та свідоцтво порушують його права чи законні інтереси.
Як вбачається з оспорюваного розпорядження №1134/2 Управління житлово - комунального господарства адміністрації Кременчуцької міської Ради народних депутатів від 28 червня 1993 року про передачу квартири АДРЕСА_1 в приватну спільну сумісну власність позивач ОСОБА_1 , як член сім'ї наймача, отримала дозвіл на передачу квартири в приватну спільну сумісну власність. Свідоцтвом на право власності на житло було встановлено належність квартири АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності в тому числі позивачу ОСОБА_1 , тобто вона взяла участь у приватизації нерухомого майна. Отже, позивачем та її представником у суді не доведено, що винесенням вказаного нормативного акту та правоустановлюючим документом порушені її права чи інтереси.
Як зазначалося вище ОСОБА_6 , яка на час видачі розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на квартиру була малолітньою, що не оспорюється сторонами, самостійно реалізувала своє право на звернення до суду за захистом своїх прав.
На підставі викладеного суд приходить до висновку про відсутність підстав для правового захисту позивача ОСОБА_1 . Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
Керуючись ст. ст. 2,4, 13, 15, 16, 19, 76-78, 81, 223,263- 265 ЦПК України, ст. 15, 16 ЦК України, Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Департаменту житлово-комунального господарства виконавчого комітету Кременчуцької міської ради про визнання недійсним розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя: С.О.Фадєєва
Повний текст рішення складено 11.10.2021