Номер провадження: 22-ц/813/1923/21
Номер справи місцевого суду: 523/12279/16-ц
Головуючий у першій інстанції Сувертак І. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
30.09.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д.,
Дришлюка А.І..,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
за участю: позивача ОСОБА_1 та її адвоката Антонової К.В.,
адвоката відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 січня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_4 про стягнення матеріальних коштів та моральної шкоди, -
07 липня 2015 року ОСОБА_5 і ОСОБА_1 звернулись із позовними вимогами до ОСОБА_2 про стягнення матеріальних коштів, мотивуючи заявлені вимоги тим, що ОСОБА_5 , 1936 року народження, була літньою людиною, яка потребувала постійного догляду, матеріального забезпечення для життєдіяльності, постійного медичного догляду у зв'язку з різними тяжкими хворобами. ОСОБА_5 була онкохворою людиною, отримувала пенсію за інвалідністю в сумі 1 200 грн., потребувала значних грошових коштів у зв'язку з хворобою, належне добре харчування, підтримку квартири в належному технічно-санітарному стані. Відповідачка ОСОБА_2 - донька померлої позивачки ОСОБА_5 , виїхала на постійне місце проживання до США у 2000-2001 роках. З моменту свого від'їзду до США, відповідачка ОСОБА_2 жодного разу не приїжджала в Україну до своєї матері ОСОБА_5 , тільки декілька разів передавала гроші в сумі приблизно 200 доларів США для матері через подругу. Перед від'їздом ОСОБА_2 , до США, її мати ОСОБА_5 під тиском доньки ОСОБА_2 продала свою квартиру АДРЕСА_1 , а грошові кошти віддала ОСОБА_2 для облаштування в США. Після, чого донька перевезла мати до своєї квартири АДРЕСА_2 , де ОСОБА_5 і проживала постійно до дня смерті. ОСОБА_5 і ОСОБА_2 були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_2 , але у цій квартирі проживає тільки позивачка, відповідачка самостійно виїхала з України, проживає в США, матеріально не допомагала матері, не проявляла зацікавленості у покращенні умов її життя і полегшення стану здоров'я. З часу виїзду до США ОСОБА_2 взагалі не цікавилась станом квартири, де жила її мати, ні сплатою комунальних послуг, ні яким чином інші люди допомагають її матері житті і задовольняти її потреби, прохання.
За життя ОСОБА_5 , вона своєю пенсією та позивачка ОСОБА_1 несли всі витрати щодо утримання квартири у жилому належному стані, по сплаті за отриманні комунальні послуги, витрати на харчування, побутовий догляд, медичні потреби. Оскільки ОСОБА_5 мала тільки маленькій дохід у вигляді пенсії в сумі 1 200 грн., то всі матеріальні зобов'язання по утриманню квартири і догляду за престарілою онкохворою людиною здійснювала ОСОБА_1 на протязі цих 15 років, за проханням ОСОБА_5 , що зовсім не заперечувала її донька ОСОБА_2 .. В догляді за ОСОБА_5 також допомагали сестра ОСОБА_6 , її батько ОСОБА_7 , рідний брат померлої ОСОБА_5 ..
Позивач ОСОБА_1 зазначає, що при отриманні довідки про склад сім'ї від 04 червня 2015 року №581, ОСОБА_5 дізналась, що в квартирі крім неї з відповідачкою, зареєстровані ще інші особи - ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , які там ніколи не проживали, комунальні платежі не сплачували, і тільки при матеріальній допомозі позивачки ОСОБА_1 вона сплачувала необхідні платежі по квартирі на протязі 15 років.
За життя мати відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_5 мала інвалідність першої групи через тяжку хворобу, потребувала постійного медичного догляду, лікування та придбання різних ліків високої вартості. ОСОБА_5 своїм позовом підтвердила, що за 15 років, ОСОБА_1 витратила своїх особистих грошових коштів на всебічний догляд за ОСОБА_5 , на сплату комунальних послуг за квартиру, на підтримування належного стану квартири, на загальну суму 300 000,00 грн., що і в даному судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 просить стягнути, разом з моральною шкодою в сумі 100 000,00 грн..
В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її адвокат Антонова Кристина Вячеславівна повністю підтримали позовні вимоги, просили задовольнити їх. При цьому, позивачка ОСОБА_1 пояснила, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідачку ОСОБА_2 вона і родичі сповістили про смерть її матері, але ОСОБА_2 не приїхала, а ні на поховання, а ні впродовж цих років, матеріальних витрат на поховання своєї матері не понесла. Організацією поховання і всі витрати пов'язані з цим понесла ОСОБА_1 , на протязі цих років доглядає за могилою тітки. Відповідачка ОСОБА_2 так і не приїхала до країни відвідати могилу матері. Позивачка ОСОБА_1 підтвердила, що заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2015 року виконано, але вона не відмовляється від позову і продовжує підтримувати заявлені позовні вимоги та обставини викладені в них.
Адвокат Жеков Іван Васильович в інтересах відповідачки ОСОБА_2 заперечував проти позову, просив відмовити в його задоволенні, оскільки ОСОБА_2 кожного місяця передавала через свою подругу ОСОБА_10 грошові кошти до 200 доларів США на повне утримання своєї матері ОСОБА_5 , що всі обставини є вигаданими її родичкою ОСОБА_1 .. Адвокат Жеков І.В. 08 грудня 2017 року просив приєднати до справи завірені ним, письмові пояснення відповідачки ОСОБА_2 ..
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 30 травня 2017 року до участі в справі у якості третьої особи на стороні позивача без самостійних вимог залучено ОСОБА_4 , який внаслідок електронних торгів придбав квартиру АДРЕСА_2 , що належала відповідачу ОСОБА_2 , на підставі свідоцтва від 02 липня 2016 року за реєстром №465, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Харитоновою Т.Є., протоколу №174376 проведення електронних торгів від 09 червня 2016 року, акту державного виконавця про реалізацію нерухомого майна боржника від 24 червня 2016 року.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 січня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_4 про стягнення матеріальних коштів задоволено частково.
Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальні кошти в розмірі 150 000,00 грн. та моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн..
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2020 року виправлено описку по тексту вступної та резолютивної частини рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 січня 2020 по цивільній справі №523/12279/16-ц.
Другий абзац резолютивної частини зазначеного рішення суд вважав правильним наступним: «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальні кошти в розмірі 300 000,00 грн.».
В апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити в нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
У судове засідання до суду апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_4 не з'явились, але про розгляд справи вони сповіщалась належним чином та завчасно. Крім того, інтереси відповідача представляє її адвокат.
Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
Тому згідно правил ст. 350-5 та ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку, що вказані обставини не перешкоджають розглядові справи у відсутність належно сповіщених сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Вирішуючи спір суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин Главу 17 Сімейного кодексу України, яка регулює обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання, проте, позивачка ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 є двоюрідними сестрами.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку між сторонами у справі виникли правовідносини, які регулюються Книгою шостої ЦК України «Спадкове право».
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовам про відшкодування шкоди» передбачено, що витрати на поховання (у тому числі на ритуальні послуги і обряди) відшкодовуються тій особі, яка понесла ці витрати.
У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» визначено, що отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов'язком спадкоємця. Відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у відкритті провадження у справі.
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1216, 1218 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця (ч. 2 ст. 1220 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 1232 ЦК України спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більше як за три роки до його смерті.
Згідно до положень статті 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу», похованням померлого є комплекс заходів та обрядових дій, які здійснюються з моменту смерті людини до поміщення труни з тілом або урни з прахом у могилу або колумбарну нішу, облаштування та утримання місця поховання відповідно до звичаїв та традицій, що не суперечать законодавству.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна (частина перша та друга статті 23 ЦК України).
Судом першої інстанції встановлено, що в липні 2015 року за свого життя позивачка ОСОБА_5 , 1936 року народження, з інвалідністю 1-ої групи (т. 1, а.с. 8), людина яка страждала на онкозахворювання, потребувала постійного медичного нагляду, придбання різних ліків високої вартості, приймання ліків, стороннього нагляду і допомоги у побуті, звернулась до суду із позовом до своєї доньки ОСОБА_2 щодо стягнення грошових коштів на її утримання, другим позивачем виступила ОСОБА_1 ..
У позивачки ОСОБА_5 був тільки один вид доходу - це пенсія в маленькому розмірі, згідно довідки Суворовського ОУ ПФУ від 21 вересня 2016 року (т. 1, а.с. 130-135) розмір пенсії на 01 липня 2002р. склав - 117,90 грн., на 01 січня 2003р. - 117,90 грн., на 01 січня 2004р. - 139,59 грн., на 01 січня 2005р. - 323,57 грн., на 01 січня 2006р. - 362,96 грн., на 01 січня 2007р. - 392,96 грн., на 01 січня 2008р. - 564,12 грн., на 01 січня 2009р. - 696,82 грн., на 01 січня 2010р. - 847,82 грн., на 01 січня 2011р. - 902,82 грн., на 01 січня 2012р. - 982,56 грн., на 01 січня 2013р. - 1 159,60 грн., на 01 січня 2014р. - 1 218,45 грн., на січня 2015р. - 1 218,45 грн., на 01 січня 2016р. - 1 343,45 грн.. Розмір пенсії ніяк не задовольняв всі необхідні потреби літньої тяжко хворої людини.
Позивачка ОСОБА_5 як літня людина, потребувала постійного стороннього догляду, додаткового матеріального забезпечення для підтримки своєї життєдіяльності, постійного медичного догляду та належного доброго харчування, у зв'язку з різними тяжкими хворобами, у т.ч. онкозахворюванням (копія амбулаторної медичної картки КУ «ЦПМСД №5») (т. 2, а.с. 34-62). Також, необхідно було підтримувати квартиру, у якій жила ОСОБА_5 в належному технічно-санітарному стані.
Відповідачка ОСОБА_2 - донька померлої позивачки ОСОБА_5 , виїхала на постійне місце проживання до США у 2000 році. З моменту свого від'їзду до США, відповідачка ОСОБА_2 жодного разу не приїжджала в Україну до своєї матері ОСОБА_5 , тільки декілька разів передавала гроші в сумі приблизно 200 доларів США для своєї матері через подругу ОСОБА_10 , яка віддавала їх ОСОБА_7 , а зі ОСОБА_1 свідок взагалі не знайома.
Мати відповідачки проживала постійно до своєї смерті в квартирі доньки АДРЕСА_2 , оскільки квартира ОСОБА_5 за АДРЕСА_1 була продана перед виїздом ОСОБА_2 до США, а грошові кошти отримані від продажу квартири позивачки віддано доньці для облаштування в свого життя у США.
З моменту виїзду відповідачки на постійне проживання до США, в квартирі залишилась проживати тільки її мати - ОСОБА_5 , яка залишилась без підтримки від відповідачки, яка жодного разу не приїхала відвідати свою матір, матеріально не допомагала у зв'язку з тяжким матеріальним становищем через низьку хвороб і похилим віком. Відповідачка нічого не зробила за для покращенням умов життя матері, полегшення стану здоров'я, станом квартири, де жила її мати не цікавилась, ні сплатою комунальних послуг, ні яким чином інші люди допомагають її матері житті, задовольняють її потреби, прохання. Довідка про нарахування та сплату за комунальні послуги за квартиру, де проживала ОСОБА_5 з 01 січня 2012р. по грудень 2015р. (а.с. 240-241 т. 1), бухгалтерські документи за оплату комунальних послуг за 2000-2012 роки не зберігаються згідно листа КП «ЖКС «Північний» від 09.02.2017р. (т. 1, а.с. 238).
За життя ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивачка ОСОБА_1 несла всі витрати щодо утримання квартири в жилому належному стані, по сплаті за отриманні ОСОБА_5 комунальні послуги, витрати на її харчування, побутовий догляд, медичні потреби, тому що ОСОБА_5 мала тільки незначний дохід у вигляді маленького розміру пенсії (т. 1, а.с. 130-135).
Згідно актового запису про смерть №6549 від 24.06.2016р. (а.с. 179-181 т. 1), ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що також відображено в документах представлених Суворовським ВП м. Одеси ГУНП в Одеській області (т. 1, а.с. 232, 235-236).
Крім того, за ОСОБА_5 здійснювався фізичний догляд як позивачкою, так і її рідною сестрою ОСОБА_6 - свідком по справі, оскільки тяжкохвора ОСОБА_5 могла тільки пересуватись по квартирі, не мала змоги обслуговувати себе без сторонньої допомоги. Всебічний догляд та матеріальне забезпечення здійснювалось за проханням ОСОБА_5 та і самої ОСОБА_2 , що вона ніколи не заперечувала. Фактично всі турботи за своєю матір'ю ОСОБА_5 , залишено ОСОБА_2 , на своїх родичів в особі позивачки - двоюрідної сестри ОСОБА_1 , якої допомагали сестра ОСОБА_6 , рідний брат померлої ОСОБА_7 .. З 25.10.1998р. по 21.08.2012р. ОСОБА_5 знаходилась на обліку відділені соціальної допомоги вдома із закріпленим за нею соціальним робітником.
За життя у 2015 році, ОСОБА_5 своїм позовом підтвердила, що на протязі всіх років з моменту від'їзду відповідачки до США, повний догляд та її матеріальне забезпечення її племінниця ОСОБА_1 витратила із своїх особистих грошових коштів щодо до догляду за хворою літньою ОСОБА_5 , на сплату комунальних послуг за квартиру, на підтримування належного стану квартири, на загальну суму 300 000,00 грн., та зазнала моральної шкоди в розмірі 100 000,00 грн..
Крім того, з довідки про склад сім'ї від 04 червня 2015 року №581 позивачу стало відомо, що в квартирі крім ОСОБА_5 з відповідачкою, зареєстровані ще інші особи - ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , які там ніколи не проживали, комунальні платежі не сплачували. Тільки при матеріальній допомозі позивачки ОСОБА_1 , довідка про доходи ОСОБА_1 на а.с. 228-230 т. 1, можливо було сплачувати необхідні платежі за квартиру на протязі всіх років життя ОСОБА_5 , з моменту від'їзду відповідача до США і до смерті ОСОБА_5 ..
Сторони по справі є близькими родичами, померла ОСОБА_5 є рідною сестрою батька позивачки - ОСОБА_7 , тому ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є двоюрідними сестрами, що не заперечувалось відповідачем.
Сторонами не заперечується, що відповідачка поїхала з України до США на постійне проживання приблизно у 2000р.-2001р., з того часу не поверталась до України, лише один раз приїхала на декілька днів до країни в середині 2000 років, як зазначили свідки, що не заперечувала ОСОБА_1 ..
Весь період з вид їзду до США, мати відповідачки ОСОБА_5 залишилась в м. Одесі на самоті, під піклуванням близьких родичів - це родини її рідного брата ОСОБА_7 , в особі рідної племінниці ОСОБА_1 , якої допомагала також і її рідна сестра ОСОБА_6 (свідок по справі). Як зазначено у довідці МСЕК, інвалід Першої групи ОСОБА_5 потребує стороннього догляду (т. 1, а.с. 8), але її доглядала, опікувалась і матеріально забезпечувала необхідним ОСОБА_1 , якої допомагали сестра ОСОБА_6 і її батько ОСОБА_7 , рідний брат померлої ОСОБА_5 ..
За всі роки проживання відповідачки в США, вона тільки два рази передавала грошові кошти в розмірі 200 доларів США через свою подругу ОСОБА_10 , надавши гроші брату матері ОСОБА_5 - ОСОБА_7 , який пояснив як свідок, що отримував два рази гроші в розмірі по 200 доларів США, коли сталися інсульти у ОСОБА_5 , та 300 доларів США один раз відповідачка надала для свого брата, від ОСОБА_10 , це також підтвердила ОСОБА_1 , але уся повнота турботи лягла саме на позивачку ОСОБА_1 .. Допомагала доглядати за ОСОБА_5 фізично, друга племінниця ОСОБА_6 , що вона пояснила при допиті в судовому засіданні від 06 вересня 2017 року (т. 2, а.с. 69-77) та при повторному допиті від 20 лютого 2018 року (т. 2, а.с. 106-120).
У своїх свідченнях свідки ОСОБА_6 і ОСОБА_7 підтвердили обставини, на які посилається позивачка. Свідок ОСОБА_10 в своїх поясненнях не заперечувала, що повний догляд ОСОБА_5 , без якого вона не могла обійтись, здійснювали родичі відповідачки, декілька разів вона передавала гроші в сумі 200 доларів США ОСОБА_7 , а зі ОСОБА_1 не знайома. Як і свідчення свідка ОСОБА_11 ні яким чином не спростовують обставини заявленого позову.
Враховуючи вищезазначене, суд вважав, що пояснення відповідачки ОСОБА_12 і її адвоката Жекова І.В., спростовуються показами свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а з пояснень свідка ОСОБА_10 і ОСОБА_11 вбачається, що фактично піклуванням в повній мірі займались ОСОБА_1 , її сестра ОСОБА_6 і їх батько ОСОБА_7 ..
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції стягнув грошові кошти витрачені ОСОБА_1 на догляд і забезпечення життя ОСОБА_5 в сумі 150 000,00 грн., оскільки при розгляді справи у 2015 році ОСОБА_1 заявляла позовні вимоги щодо стягнення на її корить 150 000,00 грн., а інша вимога щодо стягнення 150 000,00 грн. стосувалась ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_1 не є правонаступником померлої ОСОБА_5 ; стягнув моральну шкоду на користь ОСОБА_1 в сумі 5 000,00 грн., яка здійснювала догляд і утримування матері відповідачки з 2000-2001років до дня смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , займалась організацією її поховання. Відповідачка до цього часу так і не приїхала до України, та могилу матері не відвідала. Крім того, за життя ОСОБА_5 відчувала душевний біль як мати, що вона залишилась без піклування доньки, бажала щоб донька її забрала до себе, через це зазнавала моральну шкоду, вважаючи себе покинутою, що відображено в позові від липня 2015 року.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Проте, ані позивачем ОСОБА_1 , ані її представником, адвокатом Антоновою К.В., не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції будь-яких належних, достовірних та допустимих доказів для підтвердження підстави позову, а саме, розміру витрат на харчування, лікування та догляд за спадкодавцем, сплату комунальних послуг та на поховання спадкодавця, які були понесені позивачем за життя спадкодавця, а також факт завдання їй моральної шкода та її розмір.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не підтверджено документально розмір витрат на харчування, лікування та догляд за спадкодавцем, сплату комунальних послуг та на поховання спадкодавця, які були понесені позивачем за життя спадкодавця, а також факт завдання їй моральної шкоди та її розмір.
За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.
У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За таких підстав, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні не довела належним чином те, що її двоюрідна сестра, відповідач ОСОБА_2 , порушує її право на повернення витрат, зроблених нею за життя спадкодавця, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України право позивача не підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
З матеріалів справи вбачається, що заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2015 року по справі №523/10560/15 за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення матеріальних збитків та моральної шкоди, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 матеріальні кошти в розмірі 150 000 грн. та моральну шкоду в розмірі 50 000 грн., а також на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50 000 грн..
05 листопада 2015 року подана заява про видачу виконавчого листа, 10 листопада 2015 року виконавчий лист видано.
28 грудня 2015 року відкрито виконавче провадження №ВП №49723664.
Внаслідок проведення електронних трогів було продано двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що належала відповідачу ОСОБА_2 ..
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 30 серпня 2016 року заочне рішення від 20 жовтня 2015 року скасовано в порядку перегляду за заявою відповідача ОСОБА_2 ..
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2016 року провадження у справі закрито в частині позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення матеріальних коштів і моральної шкоди у зв'язку зі смертю ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Отже, позивачка ОСОБА_1 за виконаним у примусовому порядку заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2015 року по справі №523/10560/15 вже отримала компенсацію понесених за життя спадкодавця матеріальних витрат та моральної шкоди.
Верховний суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі №522/3541/15 (провадження №61-31599св19), дійшов правового висновку про те, що «згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.
Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права.
Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків.
Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав.
Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і, навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними.
Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності……
Переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБА_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.
Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом».
На переконання суду апеляційного інстанції дії ОСОБА_1 при подачі позовної заяви й участі в судовому засіданні, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів відповідача ОСОБА_2 , що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.
Тому, позовні вимоги ОСОБА_1 є незаконними, необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статті 1232 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідач ОСОБА_2 понесла та документально підтвердила судові витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 5 481,00 грн. (т. 3, а.с. 108), а тому у зв'язку із задоволенням апеляційної скарги в повному обсязі з позивачки ОСОБА_1 на користь відповідача слід присудити витрати по сплаті судового збору в сумі 5 481,00 грн..
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі судової колегія з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 січня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_4 , про стягнення матеріальних коштів та моральної шкоди, відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 , (1078 East Ave.Boston.ND51508 USA), витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 5 481,00 грн..
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 11 жовтня 2021 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький
А.І.Дришлюк
Р.Д.Громік